ЮРІЙ ІЛЛЄНКО НАРОДИВСЯ В ЧЕРКАСАХ

1-21-09У фільмах Юрія Іллєнка Захід відкрив для себе невідомого режисера і невідому до того національну школу. Постать нашого земляка у загальній культурі України стоїть дуже високо. Зарубіжні митці цінували Юрія Герасимовича. Польський режисер Кшиштоф Зінуссі, зустрічаючись з українськими кінематографістами, сказав: “Для мене українське  національне кіно визначається іменем Юрія Іллєнка”. Знамениті митці світу часто говорили українцям: “У вас є Юрій Іллєнко”. Себто нічого бідкатися, принижуватися, панікувати, коли є такі таланти зі світовим ім’ям. Митець увійшов до списку ЮНЕСКО “100 найкращих режисерів світу”.

Юрій Іллєнко мав дві дати народження: 9 травня 1936 року він народився у місті Черкаси на вулиці Калініна, 62, у будинку свого діда, а 18 липня був зареєстрований у місцевому ЗАГСі, тож по документах пишуть по-різному. У травні нинішнього року режисеру, нашому славетному землякові минуло 75 років,  але, скажімо, в “Українському  щорічнику” Миколи Томенка за 2011 рік ювілейною названа дата — 18 липня.

Під час війни сім’я Іллєнків була евакуйована  до Сибіру, а вже у 1944 році повернулася на Україну.

У 1946 році батько, щойно повернувшись з фронту, завербувався у Москву на шкідливе виробництво скловати. Виїхали з Черкас, щоб згодом мати можливість дати дітям пристойну освіту. Тривалий час сім’я жила у бараці на території заводу.

У Москві діти Герасима Іллєнка закінчили школу і всі троє — Юрій, Вадим, Михайло — вступили до Всесоюзного інституту кінематографії ВДІК. Юрій закінчив операторський факультет і розпочав творчу діяльність як кінооператор. Першими його кінофільмами були: у 1960 році “Прощавайте, голуби”, у 1962 році — “Десь є син”. Дипломна робота “Прощавайте, голуби” принесла талановитому студентові найвищі нагороди у Празі й Локарно.

По закінченні навчання молодий оператор працював на Ялтинській кіностудії (1960-1963 роки). У 1963 році був запрошений до Київської кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка. Тут дістав щасливу нагоду працювати оператором на зйомках фільму “Тіні забутих предків”, режисером якого був Сергій Параджанов. Після виходу в світ цей фільм за короткий час став лауреатом більш як ста міжнародних кінофестивалів і… приніс його творцям чимало клопотів на батьківщині. Бо стрічку, зняту за твором поетичного наповнення, що з любов’ю показала Гуцульщину та її людей, партійні ідеологи тут же витлумачили по-своєму, намагаючись звинуватити авторів в українському буржуазному націоналізмі.

На Україні лише через 25 років (у 1991 році) режисе­ра С.Параджанова, актри­су Л.Кадочникову, художника Г.Якутовича та оператора Ю.Іллєнка було відзначено Шевченківською премією. Іллєнко тоді, єдиний з цієї групи, відмовився від премії, пояснивши свою позицію так: “Навіщо мені нагорода за фільм, який я робив 20 років тому”.

Хоча в “Тінях” Юрій Іллєнко показав видатну операторську роботу, що заворожувала силою художності, неймовірною винахідливістю і красою. За кращу операторську роботу він одержав нагороду в Аргентині, мав відзнаки на інших фестивалях. Це був тріумф. Після якого талановитий творець вирішив стати кінорежисером і кінодраматургом. Дебютував Юрій Іллєнко у новій якості фільмом “Криниця для спраглих” за сценарієм Івана Драча у 1965 році. Фільм викликав потрясіння своєю мистецькою силою і правдою.

Високу оцінку цьому фільму дали письменники, кіномитці після першого ж перегляду. Потрясіння викликав кінотвір і в офіційних колах. Та таке, що фільм був заборонений — на 22 роки! Вже після ув’язнення картини, подивившись її вперше, московські критики назвали стрічку новаторською. Коли цей твір показали на фестивалі у Сан-Франциско під час попереднього перегляду для міжнародної преси, що була акредитована на фестивалі, зал (200 діячів світового кіно!) аплодував фільму стоячи. У Мюнхені ця стрічка на фестивалі одержала диплом. Західна преса оцінила цю чорно-білу картину не тільки з точки зору художньої якості, а й з боку філософського звучання. Присутні знайшли в ній і експресіонізм, і сюрреалізм, а ще —  просто документальний реалізм. Фільм репрезентував  Україну в країнах Азії, Африці, Європи. А знімали його у селі Трушівці Чигиринського району нашої області. Це місце славиться дивовижними піщаними кучугурами.

У 1969 році Іллєнко створює блискучий фільм “Вечір напередодні Івана Купала”. Написаний за повістями Гоголя сценарій став вибухом творчого  експерименту. Це була притча про чоловіка, який продав душу нечистому. Але вона вийшла за межі однієї людини й переросла у міфологічну історію України.

“Вечір напередодні Івана Купала” став зразком авторського кіно, і разом з тим кіно сміливого. “В ті часи, — напише Юрій Іллєнко, — ще шалено гостро відзивалось у мені притаманне кожному митцеві почуття відповідальності за свої творчі вчинки…”

Цей фільм було заборонено не тільки з причин естетичних, а й через момент концептуальний. Катерина ІІ у вигляді карлиці, їдучи в кареті потьомкінськими селами, вимагає, щоб “її народ танцював гопака”. Тобто Іллєнко зробив зухвалу спробу торкнутися забороненої сфери. Гротескне тлумачення постаті російської імператриці не могло пройти непоміченим. Офіційна радянська ідеологія, ведучи свій родовід із 1917-го року, категорично не дозволяла висміювати російських імператорів, а тим більше виявляти інтерес до такої теми, як колоніальна політика Москви.

“Вечір напередодні Івана Купала”, як і  слід було чекати, тільки через 20 років зустрівся із зарубіжним глядачем і побував у Сан-Франциско, де здобув нагороду. Багато добрих відгуків було на фільм в американській пресі. Захід, нехай із запізненням, відкривав для себе талановитого режисера.

Великий успіх дістався фільму “Білий птах з чорною ознакою”, створеному в 1971 році: режисером і співавтором сценарію стрічки був Юрій Іллєнко. Фільм репрезентував Україну на VІІ Московському кінофестивалі, де завоював Золоту медаль. Епохальним став фільм “Білий птах” не тільки у творчості Юрія Іллєнка, а й для всього українського кіно. Цей успіх матиме незабаром своє відлуння у ставленні до всього українського кіно. 1973 рік закінчується арештом у грудні Сергія Параджанова. Цей період став нелегким випробуванням для Юрія Іллєнка, забороняють знімати Кірі Муратовій, Віктору Гресю, вперто не запрошують зніматися Івана Миколайчука, не видаються твори Ліни Костенко, Валерія Шевчука та багатьох інших письменників.

У цей складний час Юрій Іллєнко вступає до лав партії і приймає для себе рішення робити лояльні, ідеологічно вивірені фільми. Так з’явилися “Свято печеної картоплі”, “Смужка нескошених диких квітів”.

У 1980 році уславлений кінорежисер робить спробу перенести на екран “Лісову пісню” Лесі Українки, де втілено світ української міфології, природи, звичаїв, самої душі народу. Пізніше був історичний фільм “Легенда про княгиню Ольгу”. У “Солом’яних дзвонах” за оповіданням Євгена Гуцала Юрій Герасимович вирішив дослідити особистість, якій невідомо, що таке совість. Завдяки майстерності виконавця Леся Сердюка фільм одержав у Карлових Варах приз “За кращу чоловічу роль”.

У 1990 році виходить фільм “Лебедине озеро. Зона”, народжений розповідями Сергія Параджанова про його перебування у в’язниці. Фільм набув форми притчі про самопожертву в країні тоталітарного режиму. На фестивалі у Каннах він здобув дві нагороди і згодом ще багато міжнародних призів.

Після “Лебединого озера. Зони” у митця настає перерва, довжиною більш як у десять років. У цей період він пише сценарій “Агасфер”, теоретичну роботу “Парадигма кіно”. Юрій Іллєнко прийшов у кіно як режисер, який не задовольняється знайденим. Він був саме тим новатором, яких сучасники, на жаль, не завжди розуміють.

Остання картина “Молитва за гетьмана Мазепу”, так сталося, принесла Юрію Іллєнку водночас і  славу, і несприйняття, викликала неабиякий ажіотаж. Незважаючи на підтримку фільму видатними кінорежисерами, зокрема Кірою Муратовою, стрічка й досі не прийшла до глядача. Про заборону цього фільму потурбувався міністр чужої держави. Анафему Мазепі церква колись оголосила під тиском царя Петра І. А козацька старшина таким чином віддала свого вождя дияволу. Ця подія ХVІІІ століття перевернула свідомість усієї країни. Якими побачив її героїв Юрій Іллєнко, ми й досі не знаємо…

У багатьох своїх фільмах Юрій Іллєнко відроджував велич України. Показуючи рідну землю, коли вона була виснажена і занесена піском у фільмі “Криниця для спраглих”, чи понівечену вибухами й смертями, як у “Білому птахові…”, він завжди освічувався їй у любові.

Юрій Герасимович був і видатним письменником. Мемуари у трьох томах “Доповідна апостолові Петру”, що вийшли у Тернопільському видавництві “Богдан” — це глибокий, гострий, відвертий, сміливий, публіцистичний твір, який не має аналогів в українській літературі.

Юрій Іллєнко написав також 20 сценаріїв і лібрето балетів, за якими створено 12 фільмів і 2 балети. У Києві (1968) і Відні (1992) пройшли виставки його  живописних робіт.

Наш талановитий земляк протягом сорока восьми років роботи в кіно половину з них був по суті безробітним. Та, незважаючи на всі перепони і переслідування, він став і лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка, і народним артистом України, академіком Академії мистецтв України, професором кафедри кінорежисури і кінодраматургії, Почесним доктором “Міжнародної кадрової академії”. Був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, “Знак пошани”, “Медаллю Миру” та Почесною відзнакою Президента України (1996).

Помер Юрій Герасимович Іллєнко на Черкащині, в селі Прохорівка Канівського району 15 червня 2010 року. Прощання відбулося у Київському будинку вчителя, панахида відправлена у Володимирському соборі. Похований Юрій Іллєнко, за його заповітом, у селі Прохорівка.

Юрій Іллєнко: факти біографії

У 1967 році дирекція Венеціанського кінофестивалю персонально запросила режисера з фільмом “Вечір напередодні Івана Купала”, але з міністерства культури СРСР офіційно повідомили: такого фільму взагалі не існує.

***

На ХХІV з’їзді КПУ, в 1971 році, перший секретар Львівського обкому партії Добрик назвав стрічку “Білий птах з чорною ознакою” найбільш шкідливим фільмом, що колись було зроблено в Україні” (в ньому вперше серед героїв був показаний вояк УПА). І тоді Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, а це він дозволив пустити в прокат картину Юрія Іллєнка, відправляє цей твір на кінофестиваль у Москву, де “Білий птах…” виборює гран-прі: протягом півгодини  шеститисячний зал Кремлівського палацу з’їзду овацією, стоячи, вітає успіх українського режисера!

***

Зайнятий зйомками фільму “Жівіо заінат” в Югославії, Юрій Іллєнко з передачі “Голос Америки” почув, що його офіційно запрошують підписати контракт із Голівудом. Мовляв, просто не можуть його в СРСР знайти. Через якийсь час чорногорський  продюсер Чедо Булевич передав Іллєнкові сам контракт і у порту Бар провів на пором: “Дав двісті доларів і сказав: з капітаном узгоджено, замовляй кожні 15 хвилин порцію віньяку і за три години дістанешся Італії. Я зійшов з порому, бо знав, що коли рушу в Голівуд, моїх двох братів у Києві — Вадима і Михайла… рушать туди, куди й Стуса”.

***

У різні роки було заборонено до постановки майже всі проекти Юрія Іллєнка ще на стадії сценаріїв: “Великий льох” і “Варнак” за Т.Шевченком, “Князь Ігор”, “Володимир Красне Сонечко” і “Ярослав Мудрий”. А на перший варіант сценарію про Мазепу відомий українофоб, секретар ЦК КПУ Євген Маланчук заявив: “Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!” А фільм “Лебедине озеро. Зона” російська телекомпанія ГРТ придбала  з правом  ексклюзивного показу і навіки поклала на полицю. Після заборони показу “Молитви за гетьмана Мазепу” волею міністерства культури РФ Михайла Швидкого Юрій Іллєнко в заяві для преси сказав: “Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи”.

Микола БОРЩ,
науковий співробітник обласного краєзнавчого музею,
заступник голови правління обласної організації
Національної спілки краєзнавців України