НСКУ

Ім’я українця Івана Даниловича Черняховського відомо далеко за межами нашої Батьківщини. Він належав до тих військових діячів, котрі зробили вагомий внесок до скарбниці військового мистецтва, а його феєричний злет від командира дивізії до командувача фронтом під час Великої Вітчизняної війни взагалі не має аналогів в вітчизняній військовій практиці. Адже Іван Данилович Черняховський є наймолодшим командувачем фронтом за всю історію Червоної Армії. Принагідно наголосити, що стрімкий кар’єрний злет І.Д. Черняховського став можливим за рахунок його неабияких здібностей та професійного ставлення до своїх обов’язків.

Іван Черняховський, через трагічну смерть, яка обірвала його життя, не залишив мемуарів. Тому неабияку значимість мають спогади сучасників полководця. Досить цікаві спогади про дитинство І.Д. Черняховського залишив  Антон Степанович Дуб. Так, в 1949 р. він згадував: “Мої дитячі і юнацькі роки пройшли разом з Іваном Даниловичем Черняховським. Я пам’ятаю його з того часу, як їхня сім’я переїхала в Вербове. Разом з Іваном  бігали хлопчаками, разом організовували комсомольську організацію, разом грали в струнному оркестрі, драмгуртку. Я був старший за Ясика, як звали ми всі його в дитинстві, але добре пам’ятаю, що організатором всіх найсміливіших витівок були не ми – старші, а він, його слухалися і дорослі хлопчаки”.  У спогадах  А.С. Дуб розповідав про те, як юний Черняховський організовував дитячі вилазки до колишнього панського саду, бравши на себе основну і найскладнішу частину цих заходів, підтверджуючи тим самим небезпідставні претензії на лідерство в хлоп’ячому гурті. Ці слова підтверджують і свідчення сестри полководця А.Д. Черняховської: “З дитинства Ваня відрізнявся серйозністю, хоча і любив гамірні веселі ігри, особливо військові”.

Ось, що згадувала про шкільні роки І.Д. Черняховського його  перша вчителька ― Любов Олександрівна Донець: “Це був красивий хлопчик: смуглолиций, очі карі, волосся  хвилясте. Дуже допитливий і жадібний до знань. Коли вербівці йшли до школи, а йти треба було 7 верств, Ваня незмінно крокував попереду всіх. Пам’ятаю, як після смерті батьків  Ваня вимушений був залишити школу і стати пастухом. Бувало вижене він череду в поле, а сам береться до книг. Я запитувала його, коли він приходив до мене за поясненнями нового матеріалу, чи не втомився він бува, Ваня завжди відповідав: “... ноги трохи втомилися, а так ні”.

Його однокласник А.С. Дуб згадує: “1921 р. Ваня Черняховський був найактивнішим організатором нашого комсомольського осередку. Коли хтось з старших хлопців висловив припущення, що якщо прийдуть петлюрівці, довідаються, що ми  – комсомольці, так нас всіх переб’ють, чотирнадцятирічний Ясик на це відповів: “Не переб’ють, візьмемо обрізи, підемо до лісу і самі ще петлюрівців переб’ємо.” Він говорив завжди так переконливо, впевнено і сміливо, що навіть нерішучі хлопці, потім стали дуже хорошими комсомольцями. Учився він відмінно, він ревнував, якщо хтось в класі краще нього навчався і бився з таким після уроків.

Він вже тоді дуже любив організаторську роботу, постійно вечорами його можна було зустріти в клубі, то на репетиції, то на постановках,  майстерно танцював, грав, виконував складні ролі, сам акомпанував на піаніно. Тоді,  в 1921– 1922 рр., ми організували в селі хор і струнний оркестр. Ясик був дуже музичним хлопцем. Він грав на всіх струнних інструментах. Ваня був прекрасним оратором. Якщо виступ мав бути великим і серйозним, він готував до нього план. Але навіть коли він виступав без записів, без конспекту, він говорив так образно і живо, що запалював усіх.

Тоді ще невеликий за роками, міцний, плечистий, одітий в незмінне синє, зі вставленими ліями галіфе і військову гімнастерку, він міг переконати будь-кого, якщо хотів виграти суперечку. Він не любив навіть найменшу брехню і нищівно висміював того, хто намагався збрехати”.

Про неабияку сміливість і рішучість юного Івана свідчить і той факт, що він, наражаючись на смертельну небезпеку, ніколи не втрачав самовладання. Так, А.С. Дуб згадував: “По старому ще звичаю села ворогували між собою, молодь билася по-справжньому, справа доходила іноді навіть до вбивства. У сусідніх з нами селах комсомольських організацій не було і ми першими вирішили зупинити цю безпричинну ворожнечу між молоддю. Одного разу у с. Вербове прийшли хлопці, ми запросили їх на весілля, а не на бійку. Але вони принесли з собою якесь залізяччя і були напоготові до бою. Пам’ятаю, як до одного з хлопців підійшов Ясик Черняховський і сказав: “Ти заховай цю піку куди-небудь, а то мені за тебе від людей соромно”. Цього разу бійка не відбулася”.

Ось як згадує курсантські будні І.Д. Черняховського під час навчання в Києві генерал-майор О.А. Пошкус, який в 1949 р. був  начальником кафедри тактики Академії Бронетанкових і Механізованих військ ім. Сталіна: “Я знаю Івана Даниловича Черняховського з 1925 року. У 1925 р. його зарахували до Київської артилерійської школи, де я був тоді помічником командира батареї. Дуже скоро ми переконалися, що Черняховський хороший спортсмен. Я був секретарем кінноспортивного комітету артшколи, а він дуже захоплювався кінним спортом. Верхова їзда була однією з дисциплін в школі, але він не задовольнявся цим і систематично тренувався у верховій їзді у вільний час, а то й уривав час від сну, встаючи задовго до побудки. Мене, як секретаря кінноспортивного комітету, приваблювала в Черняховському наполегливість, завзятість, з якими він підходив до справи. Учасник відповідальних змагань в артшколі, між школами, в окрузі, він показував, як правило, хороші результати. Необхідно сказати, що, беручись за яку-небудь справу, Черняховський не міг вже робити її як-небудь. Здібний від природи, настирливий, наполегливий, він завжди йшов попереду інших. Це була, мабуть, риса його характеру, яка проявилася дуже рано”.

Однокурсник і друг І.Д. Черняховського генерал-лейтенант В.Ф. Мернов згадував: “Це була красива зовнішньо і внутрішньо людина ― розумний, наполегливий, фізично дуже міцний. Він міг працювати по 12 – 16 годин на добу, працював завзято і послідовно. А відпочинком для себе вважав фізкультуру і спорт. При всій своїй  заклопотаності навчанням і суспільними справами він з задоволенням, я б сказав, з якимось радісним душевним настроєм брав участь у різноманітних змаганнях і з запалом втягував всіх нас  в цю справу. У нього були всі задатки стройового командира. Сказати про нього здібний ― це ще не все. Черняховський  хотів і прагнув того, щоб стати командиром, з охотою незвичайною і бажанням тягнувся до цього...”.

Залишив про нього спогади і друг дитинства І.І. Цешковський: “В артилерійській школі Черняховський був передовим курсантом, відмінним спортсменом, активним учасником художньої самодіяльності, батарейним заспівувачем. У нього був приємний баритон і непоганий слух. Більше всього він любив пісню, яка розпочиналася так: “Мы идем вперед, века идут за нами”. Для закоханого у військову справу курсанта Черняховського не існувало таких слів, як “не можу виконати”, “не можу знати”. Він завжди говорив товаришам: “Якщо є наказ ― виконай його точно і в строк”, і сам вчиняв саме так”.

Генерал-майор О.А. Пошкус так згадував про роки навчання в академії: “У 1933 р. зустрілися знову в Академії  в Москві. Не дивлячись на велике навчальне навантаження, спортом в ті роки ми займалися дуже багато. Іван Данилович на всілякого роду змаганнях захищав честь курсу, факультету, а то й академії. Він був хорошим лижником і входив до складу лижної команди академії, показуючи на змаганнях хороші результати. Пам’ятаю, як ми брали участь в переході на лижах Москва – Наро-Фомінськ. Це було в березні, сніг  розпочав танути, йти було дуже важко. Багато наших курсантів зійшли з лижні, сіли на автомобілі, але він продовжував йти. В спорті яскраво проявилися такі риси характеру Черняховського, як настирливість, наполегливість, прагнення  будь-що подолати труднощі, не відступати перед ними”.  Інший однокурсник по академії генерал-майор М.М. Зіновьєв теж залишив спогади про І.Д. Черняховського. Він, зокрема, писав: “Іван Данилович був відмінником серед відмінників. Над деякими теоретичними питаннями або задачами ми іноді думали годинами, а він вирішував їх за декілька хвилин. І, якщо б він обрав не військову, а іншу професію, то все одно був би неабияким спеціалістом своєї справи”.  І.Д. Черняховський не тільки наполегливо навчається, але багато читає. Він захоплюється творами, присвяченими військовому мистецтву.

Його улюблені автори – теоретики військової стратегії і тактики К. Клаузевиць, Л. Джордж, В.Тріандіфілов, Б.Шапошников. І.Д. Черняховського в Москві навідувала його сестра Анисья Данилівна. Згодом вона згадувала: “Коли я приїздила, він був зі мною дві-три години за всі два-три дні, доки я гостювала, весь час працював у себе в кімнаті, весь час читав щось і дуже просив на нас не ображатися на нього за це. А якось Климент Єфремович (К.Є. Ворошилов – нарком оборони СРСР ― О.Ф.) сказав Черняховському: “Візьми, Черняховський, мого сина на буксир”. Син К.Є. Ворошилова був другом І.Д. Черняховського по академії”.

Цікаві спогади про Івана Черняховського, коли той перебував на посаді командира 28-ї танкової дивізії 12-го механізованого корпусу 8-ї армії Прибалтійського ОВО залишив В.Д. Чоломбитько в ту пору комісар одного з танкових батальйонів дивізії, а в 1947 р. на час запису спогадів – начальник 7-го відділу Військової ордена Леніна Академії Бронетанкових і Механізованих військ Радянської Армії імені Й.В. Сталіна гвардії підполковник : “ уний стрибок.  В місті, де була розташована наша частина, Черняховський встановив суворий військовий порядок: солдати не могли ходити по містечку без діла, посильний, виконуючи вказівки, пов’язані з ходінням військовим містечком, повинен був пересуватися бігом. За порядком в містечку слідкували  спеціальні командири і сержанти, які призначалися з числа кращих, культурних, зовні охайних товаришів і хороших стройовиків”.  Далі Чоломбитько розповідає про те як скрупульозно Черняховський проводив теоретичні заняття, а також про те, які вимоги він ставив перед аудиторією. Окрім того автор подає словесний портрет І.Д. Черняховського, характеризуючи його як  життєрадісну людину з відкритою і приємною посмішкою.

ДОДАТКИ

СПОГАДИ Й ВІДГУКИ ПРО І.Д. ЧЕРНЯХОВСЬКОГО ДЕРЖАВНИХ ДІЯЧІВ, ВОЄНАЧАЛЬНИКІВ ТА ПИСЬМЕННИКІВ

“Разом з генералом Ватутіним поїхали ми у 60-ту армію... Він справив на нас враження своїм розумом і доповіддю, яку він виголосив зі знанням обстановки, привернувши до себе симпатію. Наступати? Він знав, коли треба наступати! Наказ було віддано, і він ретельно готувався до наступу, до того ж досить категорично сказав, що час, який йому дали для підготовки наступу, його не влаштовує, необхідно ще принаймні три дні. Ватутін розлютився і став доказувати, що наказ треба поважати і виконувати. Ну, бачу я, що він просто не слухає Черняховського, і кажу: “Миколо Федоровичу, нехай він нам доповість, для чого йому треба три дні?” ”І бачу, що  Черняховський теж  може проявити свій характер. “А ось, − відповідає, − чому, у мене роти мають таку-то кількість солдатів. Запасний полк знаходиться на такому-то напрямку. Зараз він на марші, прибуде тоді-то. Поповнення я зможу дати в роти, які будуть наступати, буквально увечері напередодні наступу. А вранці – наступати. Командири рот – зовсім не ознайомляться із людьми, яких вони отримають. Не обнюхаються між собою солдати, а командир не тільки не вивчить новачків, але навіть не познайомиться з ними. Як же ж можна так наступати? Можна лише людей втратити і не вирішити завдання. Дайте мені три дні. Прийдуть люди. Я з ними попрацюю і тоді буду впевнений, що вирішу завдання, зламаю опір противника, який стоїть переді мною, і розвину наступ у тому напрямку, який вказано у наказі”.

Микита Хрущов.

“Талант і діяльність цього блискучого і хороброго офіцера викликали велике захоплення у Уряду Його Величності і британської армії”.

Прем’єр-міністр Великої Британії
Уїнстон Черчілль.

“Генерал-полковник Іван Данилович Черняховський, командувач 3-м Білоруським фронтом, був одним з найобдарованіших радянських генералів. Не сивоволосий воїн, який зістарився на службі революції, а людина нового покоління, лише тридцяти восьми років. Сміливий бойовий командир, який пристрасно цікавився сучасною зброєю і технічними досягненнями. За характером ідеальний тип для радянської системи командування, яка ґрунтується на співробітництві командувача, начальника штабу і члена Військової ради, так званої колективної системи”.

Учасник Другої світової війни, автор історичного бестселеру “Восточный фронт” Пауль Карель.

“Він був рідкісного таланту і виняткової полководницької культури людина. А ще генерал Черняховський був дуже красивий, високий, статний, легко сходився з людьми, умів їх слухати. Беріг солдатів. Був простий в спілкуванні. Рідко кого з полководців любили, як його. Головним його командирським принципом  було: подивитися своїми очима – чи все готове до бою, як буде боєць втілювати задум командування”.

Генерал армії П.М. Лащенко.

“Молодий, культурний, життєрадісний. Пречудова людина! Було видно, що в армії його люблять. Це відразу кидається  в очі. Якщо до командира підходять доповідати не з тремтінням, а з посмішкою, то розумієш, що він багато чого досягнув. Командири всіх рангів гостро відчувають ставлення до себе старшого начальника, напевно, мрія кожного з нас поводити себе так, щоб люди з любов’ю виконували наказ. Цього, власне, Черняховський  досягнув”.

Двічі Герой Радянського Союзу
Маршал Радянського Союзу К.К. Рокоссовський.

“Признаюсь, я мимоволі замилувався цим струнким, молодим, красивим генералом. Він був свіжо поголений, підтягнутий, до ладу сиділо на ньому обмундирування. Підлеглі намагались йому наслідувати. Повсюди відчувались дисциплінованість, підібраність, військова чіткість. Генерал Черняховський простягнув мені руку і привітався ніби з давнім знайомим”.

Генерал-полковник  К. Крайнюков.

“Він дуже добре зарекомендував себе на посаді командувача армією, мав ґрунтовну оперативну підготовку, чудово знав артилерію і танкові війська. Був молодий, енергійний вимогливий і всією душею віддавався своїй суворій і важкій справі”.

Генерал армії  С.М. Штеменко.

“Це був розумний, вдумливий полководець. В його оперативних судженнях відчувався розмах і політ думки. Він завжди уважно прислухався  до думки своїх підлеглих. Таким він назавжди залишився в моїй пам’яті”.

Генерал армії  К.М. Галицький.

“І вони збиралися перемогти цю армію і цю країну, ось таких тридцятип’ятирічних полководців Іванів Даниловичів? Ідіоти! А командарм ще встигне на цій війні покомандувати фронтом і вийти в маршали. Ось побачите! Це буде наймолодший маршал! ”.

Письменник Ілля Еренбург.

“У першу чергу хочу відзначити головну рису в полководницькому образі нашого командувача Івана Даниловича Черняховського – його глибоку партійність. Друга його риса – скромність. І третя особливість Черняховського – холоднокровність, витримка, я б сказав, залізна витримка, в різних обставинах і ситуаціях... І, якщо треба, сам йшов на найбільш небезпечні ділянки фронту, щоб особистою присутністю, особистим втручанням сприяти перелому в бою. Я не бачив ані раніше, ані потім воєначальника, який був би таким оперативним і щедрим на бойові нагороди”.

Генерал Оленін

ФРОНТОВІ ЛИСТИ І.Д. ЧЕРНЯХОВСЬКОГО

17.7. 41 г. 23.15.

… Нилусенька, тебе еще очень много нужно жить, скучать и переживать – это для тебя очень рано. Если ты уважаешь и любишь меня, веселись, живи надеждой на скорую встречу. Ведь фашистские собаки затеяли войну не с горсточкой какого-нибудь войска, а с могучей Красной Армией, с великим советским 200-миллионом народом, и нет сомнения, что на нашей родной земле они себе найдут могилу.

…Тасенок! Не распускай свои нервы. Живи, полная надежд на благополучный исход. Воспитывай у детей ненависть – презрение к фашизму. Пусть растут смелыми и цветут как и вся наша страна.

О себе писать не буду. Комаров расскажет все. Скажу только, что дрались честно, крепко, как подобает советским танкистам.

В Дивизии есть герои. Одного из них ты знаешь. Это Николай Литвиненко. 25.6. под Калтиненаем (в Литве) он героически погиб, но знаешь. Тасенок, в боях он был герой, вне боя жизнерадостный весельчак. Бойцы и командиры поклялись отомстить за этого славного патриота, за любимого моего командира.

Мой экипаж на подбор – водитель танка – Петя, бесстрашный вертоус, неутомимый механик, который выдерживает напряжение за рычагом по 3-е суток, не смыкая глаз ни на минуту.

Второй член экипажа – радист, молодой лейтенант Краснов, вечно дремлющий с наушниками и пробуждается в бою, при чем становиться непохожим на медлительного человека с наушниками, а на поворотливого, смелого и довольно азартного, с горящими глазами стрелкача.

Второй экипаж, который провел со мной все боевые дни и который нигде дальше 10 метров не отставал от моего танка – такой же. Вообще люди наши танкисты – замечательные.

В настоящее время приводим себя в порядок и многие томятся и скучают – все рвутся в бой. Когда выпадет нам это счастье не знаю точно…

…Ты очень рано меня похоронила. Я не собираюсь погибать до тех пор, пока не похороним фашизм.

27.VIII. 1941 г. 23 час. 15 мин.

… Семья моя состоит из сплошных героев. Много Героев Советского Союза, сотни уже награжденных орденами – ах, какой замечательный народ, наши танкисты, как я соединился с ними. Сколько любви и отцовской заботы каждому я отдаю, и они заслуживают – дерутся храбро, бесстрашно и в понятии ни у кого нет – назад.

Долго, десятки лет будут помнить проклятые фашисты последние уроки, которые они получили от моих славных орлов. На всю жизнь (если останусь живым) останется мне в памяти славные страницы боев июль – август месяц 1941 г.

Если встретимся, расскажу подробно тебе и детям.

9.9. 41 г.

Здравствуйте дорогие!

Вот сегодня поднялся, могу сам ходить, и решил черкануть. Заболел воспалением легких. Сначала лечился в блиндаже, а затем перешел в домик. Главный врач у меня это Комаров, он обеспечил все. Плохая вещь воспаление легких – отвратительная – температура 40,2 и довольно протекает мучительно. А самое неприятное это то, что дивизия дерется, а я не могу сейчас руководить по настоящему моими славными боевыми орлами.

Проклятые фашисты, всю жизнь будут помнить, на что способны советские танкисты. И вот прямо сейчас места не нахожу. Я совсем захирел не могу стать на ноги, чтобы до конца отдать все силы и быть вместе с теми, кого я так полюбил всем сердцем. Думаю, через 4-5 дней буду опять впереди, смело вести в бой своих боевых друзей, хотя я и сейчас недалеко от них, но все это не то…

11 октября 1941 г. Землянка.

Тасенок! Ты знаешь, как боевые будни родят людей. Я уже как-то тебе писал о своих героях-танкистах, но этого мало, о них нужно написать целую книгу, как о патриотах, как о людях с железной волей и стальными характерами. Ты знаешь я с ними во всех боях, маленьких и больших. Вижу собственными глазами их героизм. Вот на днях у нас было наступление, и когда я подполз, то на одном из флангов видел санинструктора Надю Головину, молодую девушку, настоящую патриотку. Под градом пуль она ползала и перевязывала раненных, а когда началась атака, она первая вскочила и с гранатой в руках, с криком «Ура» повела в атаку своих бойцов. Я ее представил к ордену Красного Знамени. Это частный эпизод, но, сколько у советских людей мужества и геройства. Все это захватывает, заставляет быть с ними впереди, с людьми которые решают судьбу нашей славной Родины…

18.10. 1941 г.

Землянка

У меня дела все по старому. Честно выполняем долг перед Родиной, бьем гадов так, как положено нам, советским танкистам.

Леша Комаров был со мной. Решили до конца Отечественной войны быть вместе…

Как там Нилуся, моя милая отличница – думаю не качает, все тянет на «отлично».Ну, естественно (прошел слух), что Алик стал большим умницей, не хулиганит, слушается маму и Нилусю. Правда? Ты мне обязательно об этом напиши.

10.11.1941 г. 23 ч. 47 м

Землянка

…Не получаю от Вас писем, решил сам под рокот пушек, машин и самолетов черкануть Вам несколько слов.

Живу по старому. Жизнь протекает под аккомпанемент канонады и всех прелестей, встречающихся на войне. Деремся крепко, особенно, где старые танкисты. Как они превосходно дерутся, какие это замечательные люди и как я их люблю!

Недавно вызывали – сватали – отказался. Поставил условие, куда угодно, но со своими героями, со своими любимыми людьми.

Тасенок! Ты знаешь, как боевые будни роднят людей. Нет, ты себе досконально не представляешь. Вот я командир дивизии, но я знаю всех своих бойцов героев. Знаю, люблю их и они любят меня как родного отца.

Я уже много тебе писал о своих героях танкистах, но это мало, о них надо написать целую книгу, как о патриотах, как о героях, как о людях с железной волей и стальным характером.

Ты знаешь я с ними во всех боях, маленьких и больших, вижу собственными глазами их героизм. Вот на днях у нас было наступление, и, когда я дополз на один из флангов, то увидел: лекпома, ‑ Надя Головина, ‑ молодая девушка, настоящая патриотка, под градом пуль ползает, перевязывает раненых, и, когда настал час атаки, она первой выскочила с гранатой в руках, с криком «Ура», «За Сталина!» ‑ повела в атаку всех бойцов.

Это изумительно. Я ее представил к ордену «Красного Знамени». Это частный эпизод, но сколько у советских людей, мужества и геройства. Все это захватывает, заставляет быть с ними впереди, с людьми, которые решают судьбу нашей славной родины. Ну вот, коротенько, о наших делах…

12.XI. 1941 г.

… Я пока жив и почти здоров. Честно бил, бью и буду бить этих проклятых гадов, и, если нужно, жизнь свою отдам. Все прошу пишите каждый день, каждый час, каждую минуту. Жду, и этим только живу. Ваш папа.

28.12.1941 г.

…Тасенок, живу, как жил. Работаю дни и ночи. Военный Совет фронта оценил уже мою работу, наградил меня орденом «Красного Знамени». Думаю, что это не последний. Нилуся писала, что слушала радио о боях моей части. Да, это про моих орлов передавали. Били мы их (немцев) неплохо. Думаю, что с нового года будем бить больше, крепче, с полным русским размахом.

9 декабря 1942 г.

Дорогие мои ребятки Нилуся, Алик и мамуся!

Получил сегодня вашу фотографию, как это все приятно. Целый день хвастаюсь своим танкистам сыном и умницей Нилусей. Хорошо вышли, только Алик уж очень серьезный, ему еще рано так выглядеть. Больше нужно играть, а он уже серьезничает. Как хочется видеть вас наяву, хоть раз взглянуть и еще крепче воевать. Нилуся, какая ты уже большая, прямо не верится, что у меня такая дочь. Ты опять москвичка, учишься в московской школе. Опиши детка, не отстала ли ты, если отстала − работай, дорогая, напряженно и становись в ряды отличниц. Это принцип твоего папы, который ты должна с честью продолжать.

Я живу по-старому, все та же обстановка −  фронтовая. Чувствую себя хорошо, малярия перестала трепать, но другая беда − начал толстеть, хотя ем как кролик. Видимо сердце плоховато работает.

Целую вас крепко. Ваш папа.

21.04.1943 г.

…Жизнь идет все по старому. Надвигаются грозные, жестокие денечки: что, как – услышишь…

Когда-то учился только на «отлично», сейчас пока не сдаю и на новом поприще. Нужно Нилусе равняться по мне…

27.09.1943 г.

…Живу по старому. Чем занимаюсь – знаешь. Результаты работы знаешь… Бываю часто на той стороне Днепра. Бьем басурманов уже на правом берегу Днепра.

Работаю день и ночь! Доволен, что не бесследно. Получил пятый орден. Бесконечно, что ценят мою работу. Живу все время на колесах. Малярия проклятая не бросает. Худой подтянутый, как 20-летний юнкер, но это меня не тревожит, перестанет малярия, поправлюсь. Целую ребят крепко, искренне… Целую…

31. 10. 43 г.

Нилуся – дорогая, здравствуй!

Очередное сухое письмо. Тебе все кажется, что я не тепло пишу. Нилуська, дел много, все кажется, что не успеваю многое сделать. Нилуська, а дела какие а? Смотри, что делают наши чудо-богатыри. Итак, Днепр наш. Читай газету за 17.10 о присвоении Героев Советского Союза, найдешь своего папу. Вот как я сдерживаю свое слово. А ты? – посмотрим, что покажет первая четверть, Нилусенька. Все 306 героев, напечатанных в газете, – это мои герои – чудо богатыри. Какие замечательные люди, ты, Нилуся, не представляешь…»

14 марта 1944 г.

Нилуся, милая моя девочка!

Получил письмо твое − спасибо. Не вериться, что ты такая взрослая, даже с комсомольским билетом. Поздравляю тебя и крепко целую. Смотри, лучший подарок комсомолу  − это отличная учеба в школе. Я, как видишь, сдерживаю свое слово, выполняю свои обязательства − бьем немцев как следует. Забрались уже довольно далеко, посмотри на карту и промерь, сколько километров до Москвы, многовато. Живу обычной фронтовой жизнью. Работаю, как всегда, много Результаты работы тебе известны. Нилуся, дорогая моя лентяйка − почему ты так мало мне пишешь? Увеличить нужно количество писем,  бы в два раза. Скоро наш Олег будет именинник − 7 лет. Замечательно. Целуй его за меня крепко и, как ты пишешь,  − прекрепко, много и премного раз. Летом, думаю, ты, Алик и мама ко мне обязательно приедете. Как хочется вас видеть!

10.II. 1944 г.

Нилуся! Ты уже комсомолка, от молодец какая ты уже взрослая – почти. Ну, что же, очень хорошо. Будь только умницей. Учись хорошо, это твой промфинплан. Да, почему у тебя не круглые «отлично». Я не понимаю. Имей ввиду, что когда я учился, у меня никогда не было ни одного «хор», а ты и я – это одно и тоже, так что «хор» ликвидировать…

…Правда, меня немножко царапнуло, но сам виноват. Да на войне все бывает…

Нилуся, что ты с Аликом беспокоишься, что у меня груди не хватит для орденов. А мне кажется, что я еще не все сделал, еще много надо работать, чтобы оправдать все. Вот я и работаю, а раз работаю, то и результаты есть.

Не знаю, буду ли я на 19-е мая – уж очень вы далеко от меня…

Интерв’ю з дітьми полководця.

ОЛЕГ  ЧЕРНЯХОВСКИЙ: « ОТЕЦ БЫЛ РОВЕН В ОТНОШЕНИЯХ С ЛЮДЬМИ, ВСЕГДА ПРИНЦИПИАЛЕН И СПРАВЕДЛИВ…»

Во время поездки в Белокаменную мне посчастливилось повстречаться с детьми талантливого полководца Неонилой Ивановной и Олегом Ивановичем. Неонила окончила после войны исторический факультет МГУ, защитила диссертацию, получив степень кандидата экономических наук, работала в Академии наук СССР. В ее семье все архитекторы: муж был заслуженным архитектором СССР. Он возглавлял авторские коллективы, проектировавшие туристические комплексы в Суздале и Дагомысле. Дочь Анастасия и внучка Неонила – также архитекторы. Внук Вадим видимо тоже посвятит себе архитектуре. Олег Иванович Черняховский, генерал-майор,  закончил с отличием Военно-техническую академию им. Жуковского, работал в НИИ по космосу, потом с отличием закончил Академию Советской армии и Академию Генштаба. Служил в Генеральном штабе. После окончания службы работал в администрации президента Российской Федерации. Его сын Иван с золотой медалью окончил школу, затем с отличием Институт международных отношений. В настоящее время работает в иностранной фирме. Внук Олег учится в школе. Предлагаю вашему вниманию интервью с детьми выдающего полководца двадцатого века Неонилой Ивановной и Олегом Ивановичем Черняховскими.

– Как познакомились Ваши родители?

Олег Иванович:

– Папа учился в Одесской пехотной школе, а в 1925 году приехал на побывку в село Вербово Томашпольского района Винницкой области. С мамой он познакомился на молодежной вечеринке в Вапнярке, куда она приехала погостить к родственникам. Думаю, одной из причин его перевода в Киевскую артиллерийскую школу было именно знакомство с мамой. В 1928 году они поженились, а через год в Киеве родилась Неонила. Я также – киевлянин, 1937 г.р.

– Известно, что детские впечатления наиболее яркие. Каким запомнился Вам отец?

Неонила Ивановна:

– Он все время был на службе, но каждый раз, когда брал нас с собой в кино,  театр, на волейбол – это был настоящий праздник. Помню, 22 мая 1941 г. – день моего рождения – мы с ним пошли покупать мне подарок. Было так приятно, что я иду с отцом и держусь за его руку. Он был красивым, подтянутым и стройным.

Олег Иванович:

– Папа был действительно красив. Форма ему была очень к лицу. Всегда отутюжена, ни пятнышка, ни пылинки. Как-то во время войны он прилетел в Москву и мы пошли на Воздвиженку в военторг. Я шел с ним за руку и был необычайно горд. Он в белом парадном френче генерал-полковника, в темных брюках галифе, а на груди – Звезда Героя Советского Союза. В детской памяти навсегда запечатлелось, как  отцу смотрели вслед женщины.

– Иван Данилович был строг?

Неонила Ивановна:

– Да, но при этом справедлив. Когда мне исполнилось лет пять, мы жили в Москве, очень бедно. Папа был слушателем Бронетанковой академии им. Сталина. Мама  как-то подала жареную картошку с луком, а я фыркнула, мол, надоело постоянно ее кушать. Папа разгневался и снял ремень. Не помню, бил меня он или нет, но я очень плакала и уснула. Вечером он  рассказал, как тяжело ему в детстве, когда он остался круглым сиротой, доставался кусок хлеба.

В Гомеле, когда отец был командиром танкового полка, а мне тогда было лет девять, мы с подружкой зимой отправились  к нему в часть (расстояние 10 км). Увидев меня, он, нахмурив брови, строго спросил: «Ты чего здесь?» Нас накормили вкусными солдатскими щами и кашей. Он несколько раз за вечер удивленно, но с гордостью повторил: «Вы подумайте только, моя дочь преодолела такую тяжелую дорогу!» А когда вечером вернулись в Гомель, то всей  семьей пошли в кинотеатр. Это был еще один счастливый день в моей жизни. Конечно же, как и все дети, мы с Олегом шалили. Тогда мама обращалась к отцу: «Обрати внимание на своих детей». Этой реплики было достаточно, чтобы мы сделали соответствующие выводы.

Однажды под горячую руку отца попал и 3-летний Олег – он ушел во двор играть и пропал. Я побежала искать его, и в одном из городских двориков наш Алик, так мы его называли, играл с латышским мальчиком. Несмотря на все его протесты, я доставила Олега домой, где папа поставил его в угол на колени.

– Неонила Ивановна, несмотря на занятость, у отца наверняка было хобби, которому он посвящал свободное время?

– Папа был очень талантлив. Его шофер Борис Иванович Виноградов, прошедший с ним всю войну, сказал мне как-то: «Вот пишут о Черняховском – все о воинских талантах, а ведь, кроме прочего, была душа, был человек…О, если бы вы слышали, как он пел с солистом Большого театра Дормидонтом Михайловым под новый 1942 год в деревне Воздухи (Северо-Западный фронт). Артисты, а их было не менее двадцати человек за столом, превратились в гостей и слушали в основном их двоих».

Он знал великое множество украинских песен. Любимая – романс «Дывлюсь я на нэбо та й думу гадаю…» Когда мы переезжали, папа кроме чемоданов, всегда брал с собой гитару. Он прекрасно аккомпанировал себе. У него был приятный баритон. Маме пел ее любимую песню «Скажите, девушки, подружке вашей». Во время учебы в академии папу постоянно уговаривали выступить на самодеятельных вечерах.

Под стать отцу была и мама, Анастасия Григорьевна. Она умела и любила петь и танцевать.

– Какие у Ивана Даниловича были кулинарные пристрастия?

Неонила Ивановна:

– Отец был не привередлив в еде. Конечно же, любил борщ, вареники. Мама прекрасно готовила. И когда у нас появились женщины, которые помогали маме по хозяйству, она учила их готовить.

– Отец употреблял спиртное?

Неонила Ивановна:

– До войны иногда пил водочку. Но потом тяжело заболел – сначала воспалением легких, а затем – малярией. Под Воронежем в 42-м у него подскочила температура до 40⁰С. Только богатырское здоровье позволило преодолеть недуг. После этого он едва мог осилить бокал вина. Я на всю жизнь запомнила 1945 год – папа готовился к предстоящей операции в Восточной Пруссии и, несмотря на мамины уговоры, даже не осилил бокал шампанского.

– Ивана Даниловича очень любили сослуживцы и подчиненные. В чем секрет такого уважения?

Олег Иванович:

– Отец был ровен в отношениях  с людьми,  всегда принципиален и справедлив. Как-то во время войны его адъютант, подполковник Алексей Комаров, передал нам самолетом гостинец. Отец узнал об этом и приказал вернуть самолет. Адъютанту тогда досталось на орехи.  Его часто можно было увидеть в окопах на передовой. Он интересовался бытом солдат, и хотя сам не курил, при нем всегда были сигареты, дабы угостить бойцов. На похоронах в Вильнюсе 20 февраля 1945 года негде было яблоку упасть. Многие плакали. Ведь они потеряли любимого полководца.

− А правда, что на Ивана Даниловича готовился приказ на присвоение ему звание Маршала Советского Союза?

Неонила Ивановна:

– Накануне Дня Красной Армии Алексей Комаров показывал знаками маме, что отцу должны присвоить звание маршала. Он даже рассказал, что заготовил по этому случаю маршальские погоны. Но…

Олег Иванович:

– Да, это правда. Были сняты мерки и пошит мундир Маршала Советского Союза. А еще изготовлен полководческий орден «Победа», который отец наверняка получил бы за взятие Кенигсберга. Не знаю, насколько это правда, но 20 февраля 1978 года этот орден преподнесли Леониду Брежневу.

– В 1991 году состоялось перезахоронение Ивана Даниловича. С чем это связано?

Неонила Ивановна:

– Изначально место захоронения было выбрано неудачно. Ведь прах отца покоился в самом центре Вильнюса, где размещены увеселительные учреждения, гастрономы и пр. Мама в конце 40-х обращалась к правительству Литвы с просьбой о перенесении праха отца в Москву, но литовцы отказали. Они сделали огромный склеп, где разместили гроб. Только в 91-м появилась возможность забрать прах отца и перезахоронить на Новодевичьем кладбище в Москве. Памятник забрали городские власти Воронежа, установив его на одной из своих площадей. В 92-м мы к папе подхоронили и маму.

Филь О.М.,