НСКУ

-    народознавче  виховання учнів та молоді на прикладі музеєфікованих етнографічних експозицій з елементами традиційної культури та побуту населення Черкащини.
-    патріотичне і національне  виховання підростаючого покоління в дусі шани й поваги  до культурної спадщини українського народу;
-    естетичне виховання дітей та молоді на кращих прикладах українського народного мистецтва (вишивка, ткацтво, гончарство, різьблення, малярство та ін.);
-    ознайомлення вітчизняних та зарубіжних туристів з матеріальною та духовною культурою жителів Черкащини ХІХ – початку ХХ ст.;
-    фізичний відпочинок на свіжому повітрі в чудових умовах черкаської природи, коли можна спокійно прогулятися стежками могутніх лісів, із захопленням дивитися на безмежний степовий простір, насолодитися прохолодою невеликих струмків та джерел, помилуватися гранітними берегами річок та відчути в спілкуванні з природою нову життєдайну силу.

За охопленням території. Пропонуємо кілька варіантів:
1 – одну  подорож, яка охопить всі етнологічні об’єкти на маршруті “Золота підкова Черкащини”;
2 – кілька окремих подорожей з метою знайомства з етнологією різних куточків Черкащини, розірваних в часі;

За змістом  пропонуємо такі подорожі:
1 – навчальна (надання глибоких знань);
2 – культурно-просвітницька (поєднання просвіти і відпочинку);
3 – пізнавально-відпочивальна (відпочинок з мінімумом  інформації).

За тривалість можливі такі варіанти подорожі:
1 – багатоденна;
2 – кілька одноденних.

За засобами пересування пропонуються такі подорожі:
1 – автобусна екскурсія (пересування від одного об’єкту до іншого виключно на транспорті);
2 – автобусно-пішохідна (застосування пішохідних прогулянок до етнологічних об’єктів в окремих населених пунктах).

м. Кам’янка з відвіданням районного краєзнавчого музею та картинної галереї

с. Головківка Чигиринського району з відвіданням Народного музею села

с. Медведівка Чигиринського району з відвіданням Медведівського краєзнавчого музею

с. Суботів Чигиринського району з відвіданням музею “Українська селянська хата ХІХ- початку ХХ ст.”

м. Чигирин з відвіданням музею Богдана Хмельницького

с. Стецівка Чигиринського району з відвіданням “Козацького хутору”

м.Черкаси з відвіданням Черкаського обласного краєзнавчого музею, художнього музею, зразкового музею “Туризм і краєзнавство”

м. Канів з відвіданням музею народно-декоративного мистецтва, музею Т.Г.Шевченка на Тарасовій горі, «Тарасової світлиці», інших об’єктів Шевченківського Національного заповідника у Каневі

м. Корсунь-Шевченківський з відвіданням історичного музею та інших об’єктів Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника

смт Стеблів з відвіданням меморіального музею І.С.Нечуя-Левицького

смт Лисянка з оглядом історико-етнографічного комплексу “Тарасова криниця”

с. Пора дівка Лисянського району з відвіданням музейно-етнографічного комплексу

с. Моринці Звенигородського району з відвіданням хати діда Т.Шевченка Івана Бойка, хати Копія та хати чумака

с. Шевченкове Звенигородського району з відвіданням музею Т.Г.Шевченка, хати батьків поета, хати дяка

с. Будище Звенигородського району з оглядом дерев’яного вітряка ХІХ ст., музею поміщицького побуту (створюється)

м. Звенигородка з відвіданням районного краєзнавчого музею

м. Умань з відвіданням районного історичного музею,
музею культури та побуту Уманщини, об’єктів державного історико-архітектурного заповідника ,,Стара Умань”

У  м. Кам’янка розташований районний історичний  музей і картинна галерея, в експозиції яких представлені основні домашні промисли й ремесла Кам’янщини. Незважаючи на  невелику площу, експозиція дозволяє познайомитися з особливостями традиційного побуту саме цього куточка Черкащини.
У  с. Головківка  відкрито перший на Черкащині приватний музей - Народний музей села Головківка, в експозиції якого відтворений інтер’єр селянської хати кінця ХІХ– початку ХХ ст.  та демонструються  різноманітні побутові речі. На відтвореному ткацькому верстаті туристів навчають домашньому ткацькому  промислу.
У с. Медведівка ,  яке  знаходиться  на  туристичному  шляху  між  Холодним   Яром   та 

с. Суботів, можна зупинитися у Медведівському краєзнавчому музеї та оглянути зал народних промислів  Холодноярського регіону. Тут розташований філіал “Холодний Яр” Національного історико-культурного заповідника “Чигирин”, співробітники якого нададуть вам професійну інформацію щодо народознавства села  та навколишнього району.
У с. Суботів розташований дуже цікавий етнографічний об’єкт – музей “Українська селянська  хата  ХІХ-початку ХХ ст.“.  Розміщений він на замчищі Богдана Хмельницького і відтворює житло селянина середнього достатку (у правій  більшій  половині) та гончарну майстерню (у лівій  меншій половині).
У м. Чигирині  єдине місце, де  експонуються етнографічні експонати, це – музей Богдана Хмельницького. В його постійній експозиції в кількох залах можна ознайомитися з народним побутом чигиринців ХVІІ-ХVІІІ ст. за численними музейними предметами. Крім цього, у виставковому залі музею часто експонуються виставки, присвячені  традиційній культурі українського народу ХVІІ-ХVІІІ ст.
У  с. Стецівка  можна оглянути етнографічну експозицію Стецівського краєзнавчого музею. Окрім цього, сьогодні тут проходить створення  музею млинарства просто неба, де будуть представлені дерев’яні вітряки різних регіонів Середнього Подніпров’я, та туристсько-етнографічного комплексу “Козацький хутір”, в якому туристи зможуть не тільки побачити традиційну культуру українського народу, а й пожити у відтворених умовах та за її звичаями та обрядами.
На шляху між Чигирином та Черкасами, біля села Худоліївка, у полі розташований  дерев’яний вітряк, який при бажанні можна оглянути.
У  м. Черкаси   є  кілька   музейних   експозицій,   присвячених   етнографії   українського
народу. У  Черкаському обласному краєзнавчому музеї  – окремий відділ етнографії, у двох великих залах якого ви зможете не тільки ознайомитися, а й детально вивчити матеріальну культуру мешканців Черкащини  в ХІХ-першої половини ХХ ст.
У Черкаському художньому музеї у кількох залах виставлені музейні етнографічні матеріали, тому під час його відвідання можна також  доторкнутися до витоків народної української культури.
У    музеї  “Туризм і краєзнавство” учнівської молоді м.Черкаси є спеціальний    розділ     “Етнографічне краєзнавство”, який висвітлює основні домашні промисли мешканців Чигиринщини ХІХ-першої половини ХХ ст. Особливо цікава експозиція буде школярам, адже всі експонати цього музею зібрані черкаськими школярами – вихованцями закладу впродовж 1998-2008 рр.
У м. Канів  розташований музей народного декоративного мистецтва, в залах якого можна ознайомитися з окремими напрямками  матеріальної культури – гончарство,  плетення з соломи та лози, одяг, рушники та ін. Тут можна побачити різноманітні вироби, що висвітлюють розвиток сучасного народного мистецтва України.
На Чернечій горі, у музеї Т.Г.Шевченка у залах, присвячених дитячим рокам поета, відтворений побут сільських хат, у  яких народився і зростав Тарас Шевченко. Тож  і цей музей дає нам певні можливості для  знайомства туристів з матеріальною культурою Черкащини у ХІХ ст.
На Чернечій горі у 1991 р. відбудована хата І.О.Ядловського, наглядача могили Т.Г.Шевченка. Вона носить назву “Тарасова світлиця”,  в ній повністю відтворений побут української   хати   кінця   ХІХ-першої   третини   ХХ ст. Ця   музеєфікована   експозиції  дає,
як і хата в Суботові, унікальні можливості для проведення навчальної, пізнавальної, виховної роботи серед учнівської молоді Черкащини та інших регіонів України.
У м. Корсунь-Шевченківський у історичному музеї  Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, що розташований у будівлях колишнього палацу Лопухіних, є етнографічна експозиція, яка знайомить відвідувачів з побутом та духовною культурою українського народу цього куточку Черкащини. Вона займає невелику площу, але дуже змістовна та приваблива для відвідувачів.
У   с. Стеблів   розташований   меморіальний   будинок-музей    відомого   письменника
І.С. Нечуя-Левицького,  який входить до складу вище названого  заповідника. Розташо-ваний він у будинку ХІХ ст., і його експозиція також  відтворює український побут родини, але не селянина, а  представника української інтелігенції. І саме цим вони цікава,  адже дозволяє прослідкувати єдність та різницю між побутом різних прошарків українського суспільства.
У с. Моринці  відвідувачі Національного історико-культурного заповідника “Батьків-щина Тараса Шевченка” обов’язково  оглядають відтворену хату діда поета Івана Бойка, у якій народився поет, та хату Копія, де жила деякий час родина Шевченків. Ці хати  відносяться до тих  унікальних музеєфікованих комплексів, які повністю відтворюють умови життя українських селян у ХІХ ст. Тому, тут можна у повному обсязі вивчити матеріальну та духовну культуру українського народу. Саме такі етнологічні об’єкти  особливо цікаві вітчизняним та іноземним туристам, адже вони дають яскраві враження та об’єктивну уяву про витоки традиційної національної культури.
Ще   один  подібний  об’єкт  є  на  батьківщині  Тараса Шевченка. Це –  відтворена  хата
батьків Шевченка в с. Шевченковому, де розташований центр заповідника. Тут же ви можете познайомитися з  унікальною пам’яткою – хатою дяка  останньої  чверті  ХVІІІ ст.,  у якій Тарас деякий час жив після смерті батьків та навчався малюванню.  Додаткові матеріали  можна побачити і  під час відвідання  музею Т.Г.Шевченка.
У с. Будище  зберігся будинок, льох та господарче приміщення маєтку Енгельгардта, у  якого  служив козачком Тарас Шевченко. В будинку планується створити музей поміщицького побуту ХІХ ст. Під час відвідання села ви обов’язково побачите і цікаву етнологічну пам’ятку – дерев’яний вітряк ХІХ ст.
У м. Звенигородка  у районному краєзнавчому музеї частина експозиції присвячена показу народних промислів та побуту мешканців Звенигордщини в ХІХ-пер.половини ХХ ст. Його відвідання дає додаткові відомості про особливості традиційної культури на Звенигородщині.
У м. Умань, яка славиться своєю “Софіївкою”, є два об’єкти, цікаві в плані нашої теми. Це – районний історичний  музей та його відділ – музей культури та побуту Уманщини. У  їхніх експозиціях представлені предмети побуту, вироби різних  народних промислів, український   одяг  та  інші  музейні  предмети, що  в  цілому  досить  повно  характеризують
матеріальну і духовну культуру населення Уманщини ХІХ - початку ХХ ст.
З вище наведеного переліку етнологічних об’єктів, що розташовані в населених пунктах на туристичних шляхах “Золотої підкови Черкащини”,  можна зробити певні висновки :
-    вони досить численні, тому можуть бути предметом окремої подорожі за маршрутом для зацікавленої аудиторії;
-    вони досить різноманітні та включають  як музейні експозиції державних та приватних музеїв, так і музеєфіковані об’єкти – хати з повним відтворення традиційного побуту українських селян;
-    вони  дають можливість познайомитися та вивчити на науковому рівні всі галузі матеріальної культури українського народу ХІХ - початку ХХ ст. – землеробство, скотарство, мисливство, рибальство, бджільництво, гончарство, прядильно-ткацький промисел, деревообробний промисел та ін.
-    необхідно привернути увагу відповідних установ до збереження та подальшого відтворення етнологічної спадщини українського народу  не тільки в межах “Золотої підкови Черкащини”, а й всієї Черкаської області;
-    вкрай необхідна сучасна друкована література, яка б пропагувала  вище названі музейні та музеєфіковані експозиції.
Нижче пропонуємо вам, шановні читачі, розділи присвячені стислому огляду матеріальної культури українського народу, з якою туристи ознайомляться  під час подорожі, а також більш детальний опис трьох різних за видом цікавих етнологічних об’єктів – музеєфікованої експозиції “Українська хата кінця ХІХ – початку ХХ ст.” в с. Суботів Чигиринського  району,  музейної   експозиції   відділу    етнографії   Черкаського  обласного
краєзнавчого музею, туристсько-етнографічного комплексу “Козацький хутір” з музеєм млинарства просто неба  в с. Стецівка Чигиринського району.

День перший.
Проїзд до м. Кам’янка. Відвіданням районного краєзнавчого музею  та картинної галереї з екскурсіями етнографічніми експозиціями. Проїзд до с. Головківка. Відвідання  Народного музею села з оглядом народознавчої експозиції. Проїзд до с. Медведівка з відвіданням Медведівського краєзнавчого музею та оглядом тематичної експозиції “Народні промисли і ремесла Холодноярського регіону”. Проїзд до с. Суботів. Обід в “Світлиці у пані Ольги”. Прогулянка до музею “Українська селянська хата ХІХ - початку ХХ ст.”  Проїзд до
м. Чигирин з відвіданням музею Богдана Хмельницького та оглядом його етнологічних матеріалів. Проїзд до с. Стецівки. Влаштування на ночівлю в “Козацькому хуторі”. Вечеря. Відпочинок  в  умовах чудового мальовничого пейзажу українського лісостепу.
День другий.
Сніданок. Знайомство з об’єктами “Козацького хутора” – дерев’яною церквою Св. Миколая, музеєм млинарства “просто неба” та ін. Проїзд до м. Черкаси. Відвідання експозиційного відділу етнографії Черкаського обласного краєзнавчого музею та експозиції Черкаського художнього музею. Обід. Знайомство з розділом етнографії  зразкового музею “Туризм і краєзнавство” ЦТКЕС учнівської молоді м. Черкаси. Проїзд до м.Канева  з  відвіданням  музею народно-декоративного мистецтва, музею Т.Г.Шевченка на Чернечій горі, “Тарасової світлиці”. Знайомство з  матеріальною та духовною культурою українського народу в цих музеях та музеєфікованих експозиціях. Вечеря і ночівля в м.Каневі.
День третий.
Сніданок. Проїзд до м. Корсунь-Шевченківського. Відвідання історичного музею, екскурсія до його етнологічної експозиції. Проїзд до смт Стеблів. Екскурсія до меморіального музею І.С.Нечуя-Левицького. Проїзд до смт Лисянка. відвідання історико-етнографічного комплексу “Тарасова криниця”. Обід. Проїзд до с. Порадівка з оглядом туристсько-етногра-фічного комплексу. Проїзд до с. Шевченкове з відвіданням музею Т.Г.Шевченка, хати батьків поета, хати дяка. Проїзд до с. Будище з оглядом дерев’яного вітряка ХІХ ст. Проїзд до с. Моринці. Вечеря та ночівля в центрі “зеленого туризму”.
День четвертий.
Сніданок. Екскурсія до хати діда Т.Шевченка Івана Бойка, хати Копія, хати чумака. Проїзд до м. Звенигородка. Відвідання районного краєзнавчого музею з експозицією народних промислів Звенигородщини. Проїзд до м.Тального. Обід. Проїзд до м. Умані. Екскурсія до районного історичного музею, музею культури та побуту Уманщини. За бажанням та наявністю часу – прогулянка дендрологічним парком “Софіївка”. Вечеря. Від’їзд до дому.

Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були землеробство, скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво.
Найголовнішим завжди було землеробство, що поділялося на три галузі – рільництво, городництво, садівництво. Знаряддя праці землеробства, які збереглися в етнографічних музеях, дають можливість представити рівень розвитку галузі. Серед традиційних знарядь обробітку ґрунту  та збирання врожаю були рало, борона, плуг, соха, коса з грабками, серп. Для обмолоту використовували ціп, дерев’яні граблі, вила з залізними зубами, кам’яні лотки, лопати  для  віяння  зерна. Зберігали  зерно у  великих плетених солом’яниках або в зернових
ямах. Переробка зерна на борошно здійснювалася на вітряних та водяних млинах. Пам’ятками землеробської праці можна вважати дерев’яні вітряки, які подекуди збереглися до наших днів.
Із землеробством органічно було пов’язане скотарство. Розводили велику рогату худобу, свиней, дрібну рогату худобу, овець, коней. Доглядаючи худобу протягом віків, українці виробили багато раціональних норм утримання її взимку. Найбільш поширеним кормом було сіно, буряки, макуха, полова. Тримали худобу у спеціально побудованих загонах, хлівах, стайнях. Скотарство українців неможливо уявити без птахівництва. Розводили курей, гусей, індиків. Вчені-етнологи вважають, що традиції народного скотарства та птахівництва заслуговують на пильне вивчення з метою запозичення і використання усього раціонального.
Рибальством українці займалися всюди, де існували ріки та інші водойми. Снасті та способи рибальства були найрізноманітнішими. Для ловлі використовували сіті, неводи, волокуші, підсадку, хватку, гатку, верші, ості, кобзу, сажі та ін. Основні види риби були – оселедець, кефаль, скумбрія, бички, судак, лящ та ін.
Упродовж століть займалися  українці  й  мисливством,   але   для   переважної більшості територій воно не мало промислового значення. Об’єктами мисливства були зайці, лисиці, олені, лосі, вепри, косулі, бобри та ін. Використовували різноманітні пристосування: ловчі ями, сигнальні ріжки, капкани, вовківці, петлі, тризуби  та ін. Допоміжними засобами були сопілки та манки, що імітували звуки тварин.
Для розвитку бджільництва особливо були зручні лісові та лісостепові райони України. Мед широко використовувався для лікування та харчування, з воску робили свічки. Відомі чотири типи вуликів: борти, колоди, дуплянки, сапетові.
Одним з найважливіших видів господарської діяльності та мистецької культури українців була обробка вовни та рослинного волокна – льону та конопель. Використовувалися такі знаряддя:  бительня, терниця, гребінь, кужіль, веретено, прядка, горизонтальні та вертикальні ткацькі верстати. За їх допомогою виготовляли полотно та сукно, які забезпечували основні потреби одягу, інтер’єру житла, господарства.
Важливу роль відігравали такі домашні промисли і ремесла: деревообробка, гончарство, гутництво, обробка каменю і металів, обробка шкіри та рогу, лісові та інші.
Найдавнішими способами обробітку дерева були випалювання та видовбування. Так виготовляли із берези, липи, груші кадовби, жлукта, ступи, човни, ковганки, ополовники, ложки. Деревообробний промисел поділявся на бондарство (виготовлення бочок), стельмаство (виготовлення саней та возів), столярство (виготовлення хатнього начиння та знарядь праці).  Різноманітним був інструмент деревообробних промислів: пилка, розміряч, косинець, молоток, рубанок, фуганок та ін.
Слід відзначити таку рису українських ремісників, як естетичне почуття, прагнення прикрасити свої вироби, будь-то наличники вікон або ярмо, двері або ложка.
Одним із найпоширеніших  народних промислів було гончарство. Майже у кожному селі були свої гончарі, які задовольняли попит у глиняному посуді. Були й відомі гончарні осередки, про які було відомо далеко за межами регіону. Процес виготовлення глиняного посуду складався з кількох етапів: добування глини, перевезення її додому,  зберігання у ямах-глинниках,  обробка глини та підготовка її до роботи, заміс глини, витягування на гончарному крузі, сушка, розпис або додаткова обробка, випалювання у печі, продаж на ярмарку. Використовували  такі  знаряддя, як  довбня,  струг,  дріт,  зруб  та  ін.  Виготовляли
горщики, глечики, макітри, банки-слойки, ринки, миски, полумиски, кухлі, чарки, іграшки, будівельні матеріали, декоративний посуд та ін.
Важливу роль у житті українців відігравали засоби пересування, які в певній мірі впливали на економічний розвиток, спосіб життя, інтенсивність міжетнічних контактів. Основними видами сухопутного транспорту були сани та вози. Серед останніх було багато різновидів – бричка, безтарка, грабарка, лінійка, тачанка, бідарка та ін. Взимку користувалися санями, які також мали кілька  різновидностей – ґринджоли, оплини та ін. В усі часи на Україні була широко розповсюджена верхова їзда на конях як один із засобів пересування.
Значне поширення мали також водні засоби пересування. Українські  човни поділяються на два види: однодеревки (або довбанки) та плоскодонні судна із дощок. Перехідною формою були відомі  “чайки” – човни, на яких запорозькі козаки здійснювали свої походи проти турок. Вантажі перевозили на берлинах, баркасах, барках.
Народні традиції будівництва житла передавалися із покоління в покоління. Уся історія розвитку цієї галузі свідчить про багатовікову мудрість народного досвіду. Адже все  в українському  житлі було продумано, враховано, обмірковано. У ньому – єдність і локальне розмаїття. На більшості територій був поширений відкритий тип двору, коли вільна земельна ділянка прилягала до хати та господарських споруд. Хата була на одну або дві половини, між якими розміщувалися сіни (кліть). Вона була наземною, одноповерховою. Серед господарських споруд були поширені  хлів, стайня, комора, льох та ін.
Внутрішній інтер’єр українського житла характеризується типологічною єдністю  майже для  всієї  території: внутрішній  кут  займала  українська  вариста  піч,  по  діагоналі  від  неї
влаштовувався парадний кут (покуть) з іконами і рушниками, під божником ставили стіл, попід тильною стіною була довга дерев’яна  лава, уздовж тильної стіни, між піччю і прирічковою стіною, робили піл, який використовувався вдень для хатніх робіт, вночі для сну. Біля дверей та понад ними робили полички або шафу (мисник) для посуду, напроти печі – полицю для хатнього начиння та хліба.
Матеріальну культуру українців характеризує  і народний одяг – яскраве і самобутнє культурне явище, яке розвивалося протягом століть. Вважається, що основні елементи українського народного одягу були за своїм походження давньослов’янськими: тунікоподібна сорочка, поясний одяг у вигляді запаски, вузькі полотняні чоловічі порти та ін. На прикладі народного одягу дуже яскраво розкривається соціальне розшарування суспільства.
Основними елементами чоловічого одягу Наддніпрянщини були: штани, сорочка, безрукавка, свита, кожух, жупан, кирея, пояс, головний убір (у залежності від пори року). Жіночий одяг складався в основному із сорочки, запаски або плахти, керсетки, свити або юпки, кожуха, головного убору, хустинки.
Традиційно-побутову культуру українського народу можна пізнати і на прикладі системи харчування, до якої входять: набір продуктів, способи їх приготування, харчові заборони і переваги, режим харчування, асортимент страв, звичаї, що пов’язані з приготування та вживанням їжі. У музеєфікованих селянських хатах Черкащини у певній  мірі  можна вивчити і цю частину матеріальної культури та побуту українського народу.

“Українська хата кінця ХІХ – початку ХХ ст.”
в с. Суботів Чигиринського району Черкаської області

Під час відвідання селянської  хати в Суботові  можна отримати повне і об’єктивне  уявлення  про житло Правобережної частини Середнього Подніпров’я.
Селянська садиба складається  з білобокої хати, що стоїть на передньому плані, плетеного із лози тину, що оперізує садибу, криниці з журавлем, льоху, розсохи з посудом. Потрапити на садибу можна через перелаз.
Хата повернута фасадом (чільною стороною) до  вулиці, тильною стороною до присадибної ділянки. Хату  білили з трьох боків, тильна залишалася не біленою.
Традиційно процесу спорудження хати передувала ґрунтовна підготовча робота. Враховувалися до десятка прикмет,  де саме ставити хату, в який день починати та ін. Під час закладки стін під один із стовпів клали гроші (щоб вони водилися у господаря), під другий – вовну  (для тепла), під третій – жито (для довголіття).
Незалежно від матеріалу, з якого будували хату, в селі її обов’язково обмазували глиною. Перекривали дах соломою чи очеретом, зв’язаним  у подвійні сніпки. Навколо трьох стін  хати будували призьбу – низеньку огорожу із лози  або дощок, заповнену землею або глиною. Взимку  вона  оберігала  від  охолодження  нижню  частину  хати, а влітку слугувала
лавою.  Хата мала три вікна, які були невеликими. У старих хатах віконця були круглими, пізніше почали робити квадратні та прямокутні. На порозі завжди вішали підкову, яка  приносила щастя і достаток господарям оселі.    
Традиційно в Суботові будували трьохкамерні житла,  в якому одна   кімната була  буденною, де  займалися  господарством,  друга  – використовувалася   як житлова та святкова. Між ними були сіни, де зберігався господарчий реманент, запаси харчів, робочий одяг та ін. На даху можна побачити вхід на горище, а навпроти вхідних дверей – вхід до комори. Влітку в сінях зберігали питну воду.
В суботівській хаті до уваги відвідувачів пропонуються ліворуч – гончарна майстерня, праворуч – житлова кімната.  Двері до неї оббивали маткою, виготовленою  з рогозу або околоту.
Кімната  майже квадратна,  має стіни 5 х 6 м.  Підлога була глиняною, і завжди  застелена запашним сіном. На даху можна побачити  сволок – товстий стовбур із дуба,  на якому тримався дах.
Ліворуч від дверей розташована українська вариста піч – берегиня родинного тепла. Вона складалася із таких частин: челюсть, черінь, звід,  під, припічок, комин, запічок та ін.  У Суботові піч прикрашали кахлями або викладенням орнаменту.
До печі прибудована лежанка. На ній спали, грілися взимку. Між піччю та боковою стіною хати розміщений піл – дерев’яний настил, на якому  вдень займалися господарськими справами, вночі спали.  Він був покритий солом’яною або рогозиною матою і рядном. Поруч вішали колиску для немовлят. Мати могла вночі, не встаючи з полу, колисати свою дитину. Над  полом  була  жердина  для  повсякденного  одягу,  який  завжди  накривався  смугастим
рядном.
Ліворуч від дверей та над ними робили спеціальну поличку  та мисник для зберігання посуду, а між вікнами чільної стіни поличку для хатнього начиння та хліба.
По діагоналі від печі розташовувався покуть – місце, де сходилися лави і де розміщували ікони, прикрашені рушниками-божниками, засушеними квітами, лампадки чи каганці  зі свічками.  Це був святий кут у хаті, сюди саджали найпочесніших гостей. Господарі не обминали нагоди помолитися до покуття, щоб у родині був лад. Тут зберігали найцінніші речі. Покуття мало магічну силу, воно оберігало мешканців хати від лукавих та грізних сил.
Як правило, біля покутя стояв стіл, накритий скатертиною. На столі стояли глечик з кухлями, миска з ложками. Іноді столом слугувала скриня, котра була оберегом сімейного достатку та благополуччя. У Суботові намагалися подарувати розмальовану скриню як посаг кожній дівчині. У ній зберігалися на дні –  рядна та полотна, з одного боку – вишиті сорочки, з другого – верхній одяг. Особливим   багатством  вмісту  скрині вважалися вишиті рушники. У Суботові з 9-10 років дівчатка вишивали вже сорочки та рушники, потім все життя обшивали чоловіка та дітей. 
Рушники прикрашали всю хату, вони висіли над вікнами, іноді  й над дверима, над дитячою колискою. Вікно вважалося межею між світами, тому рушники оберігали хату від  нечистої сили і дозволяли проникнути  тільки добрим божествам, світлу та душам предків.
Оселя для селянина була не лише місцем, де можна було б переждати люту негоду та заховатися від диких звірів. Це була свята обітниця, де ревно зберігали прадавні традиції українського роду. Кожна річ мала своє місце, кожна річ мала подвійний зміст. Вся оселя – оберіг людини від усього злого, нечистого, лихого.
Дуже добре, що останнім часом почалося відродження народних традицій, але відбувається цей процес дуже поволі. Тому вивчення та популяризація знань про традиційний український побут, про матеріальну та духовну культуру народу  вкрай необхідні сьогодні.
У с. Суботів можна відвідати ще два об’єкти  з етнографії мешканців села – «Світлицю у пані Ольги» та «Гетьманську корчму-музей». Перша – справжній  музеєфікований шинок, де відтворені  прадавні умови подібних споруд, тут можна скуштувати українських народних страв, які є частиною матеріальної культури народу. Друга – готельно-ресторанний комплекс, в музейних кімнатах  якого виставлені предмети побуту українського народу, а кухню складають українські страви.

На третьому поверсі Черкаського обласного краєзнавчого музею в двох великих залах  розміщений відділ етнографії.
Експозиція побудована за принципом показу основних  промислів та ремесел українців ХІХ- першої половини ХХ ст. ст. , коли ще повністю зберігалися народні звичаї та традиції.
В першому залі  мовою музейних експонатів розповідається про прядильно-ткацький промисел, починаючи під вирощування конопель і льону і закінчуючи показом спіднього та верхнього  українського одягу та тканих і вишитих рушників. Розділ знайомить з початковими  стадіями  промислу:  як  вирощували  та   обробляли   коноплі,    як   обробляли
прядиво та пряли нитки, як їх вибілювали та готували для ткання. Тут ми бачимо й знаряддя праці – бительню, терницю, гребені та гребінки, веретена та куделі, щітки, жлукта та багато інших.
В експозиції ми бачимо не тільки традиційний ткацький верстат, а й чудовий ілюстративний матеріал, що допомагає  правильно зрозуміти всі тонкощі ткацького виробництва на Черкащині. Тут представлені зразки спіднього та верхнього одягу, які шили із полотняних  грубих та тонких  тканин, виготовлених на ткацькому верстаті. З тонкого полотна – жіночі та чоловічі сорочки, рушники. Їх завжди  прикрашали вишивкою на комірцях і манжетах, а жіночі – ще й багатою вишивкою верхньої частини рукавів.
В експозиції можна побачите різні види верхнього одягу, характерного для нашого краю – жіночі керсетки, юпки, спідниці,  чоловічі штани, кожухи, свити та ін. Поруч головні убори – різнокольорові хустинки, барвисті очіпки, брилі та ін.
Особливо приваблює, що в експозиції повністю реконструйований жіночий, чоловічий та дитячий одяг. Він  показаний на шести манекенах, дає яскраве враження і повну уяву про традиції українського народного одягу.
Наступний фрагмент експозиції  першого залу з етнографії українського народу – велика  виставка тканих та вишитих рушників. Звичайно, вона не може вмістити то розмаїття українських вишиванок, що  існувало в різних куточках Черкащини в ХІХ - першій половині ХХ ст. На виставці показана різна техніка вишивки – хрестом, гладдю, обманним  хрестом, вирізуванням, витягонкою та ін.  Тут є і чернечі рушники з двобічною вишивкою, і кролевецькі червоні тканні , і грубі домоткані  та ін.
Другій зал відділу етнографії Черкаського  обласного  краєзнавчого  музею  присвячений
різноманітним домашнім промислам й ремеслам.
Перший його фрагмент  знайомить з деревообробним промислом, який забезпечував українців знаряддями праці та предметами побуту. Гребінки та гребінці, праники та рубелі, ложки та ополовники, салотопки та товкачі, макогони та копистки, качалки та лопати, ярма та діжки, коряки та  багато інших предметів можна побачити тут та дізнатися про їх призначення в побуті українських селян позаминулого та початку минулого століття.
Рухаючись далі, ми бачимо знаряддя праці ремісників деревообробних промислів – фуганки, рубанки, стамески та багато інших. Тут же – деякі дерев’яні вироби – діжки, барильця, відра з коромислом.
Ліворуч – інший вид домашнього ремесла, яким в силу своїй специфіки займалися  спеціальні майстри. Це – ковальство. В експозиції не тільки знаряддя металообробки, а й готові вироби – підкови, гачки, цвяхи, цепі,  стремена, граблі, коси, серпи. Привертає увагу великий залізний хрест у горі.
Важливим домашнім промислом було плетіння з соломи і лози. Окрім побутових речей (корзини, колиски, солом’яники та ін.) і предметів одягу (брилі), він забезпечував такі додаткові домашні промисли, як мисливство та рибальства. В експозиції представлено  кілька плетених із рогози риболовних засобів, що допомагали  українцям ловити рибу – верші, кобзи, сажі та ін.
А далі – розповідь про основу господарство українського народу – землеробство, яке показано знаряддями землеробської праці – збору , зберігання та обробки урожаю.
Великий фрагмент експозиції залу присвячений гончарству – одному з найпоширеніших
домашніх промислів. В кінці ХІХ - на початку ХХ ст. на Черкащині було відомо близько 30 гончарних осередків, серед них – Цвітна, Сунки, Головківка, Суботів, Пастирське  та ін. Кожен з них відрізнявся своїми виробами і був відомим далеко за межами села.
Починається розповідь про гончарний промисел відтворенням гончарної майcтерні. А далі  гончарний посуд виставлений за видами – глечики, горщики, макітри, ринки, тикви та ін. Є тут і неполив’яний посуд з опискою, і вкритий різнокольоровою поливою, і димлений чорний посуд із залощеною поверхнею та гравірованим орнаментом, і розмальовані    миски та полумиски. Велика кількість та розмаїття представленого керамічного посуду дозволяє досконало вивчити  гончарний промисел Черкащини.
Вище наведений стислий опис відділу етнографії Черкаського обласного краєзнавчого музею доводе той факт, що він може бути одним із основних музейних  етнологічних об’єктів на шляху історико-культурологічного та туристичного маршруту “Золота підкова Черкащини”.  Його відвідання, безумовно, надасть чудові можливості для зацікавленої аудиторії для пізнання матеріальної культури українського народу.
Вперше пропозиції про створення туристсько-етнографічного комплексу “Козацькій хутір” було офіційно  оформлено у  Генеральному  плані  розвитку  Національного історико-
культурного заповідника “Чигирин” у 2001 р.
У документі, що визначав перспективи майбутнього розвитку заповіднику, заплановано утворення комплексу у вигляді села кінця ХІХ –  початку ХХ ст., притаманного Середньому Подніпров’ю. Було заплановано також відтворення цілісного середовища сільського поселення з характерними типами житлових, господарчих та громадських будівель.
Для створення комплексу було обрано надзвичайно красиву місцевість  поблизу села Стецівка з луками, пагорбами, ставками,  ярами, урвищами.
Особливістю туристсько-етнографічного комплексу є те, що його майбутні відвідувачі перетворювалися на дійових осіб своєрідного етнографічного спектаклю, який відтворює характер традиційного сільського життя. Туристи  будуть мати можливість проживати деякий час подібно до того, як жили селяни сто років тому.
Оселившись у хаті  або на постої, відвідувачі зможуть користуватися ужитковим посудом та одягом, які будуть зроблені за старовинними  взірцями. Вони познайомляться з традиційними українськими стравами, випробують себе у старовинних промислах, на городі, пасіці, в догляданні худоби. Без сумніву, багатьох туристів приваблять мисливство, рибальство у мальовничих озерах поруч, їзда верхи та інше.
Відвідувачі будуть мати можливість проживати в хатах, відтворених за старовинними зразками, їх інтер’єр буде  мати максимально наближений вигляд до хати ХІХ ст.: тут  буде піч, ікони на поличці-божниці в червоному кутку, ліжко-піл, лави, скрині та ін.
Поряд з хатами планується відтворити й саму селянську садибу з садочком, хлівом, клунею, повіткою тощо.
Тоді ж було запропоновано перші ескізи кількох хат: для гостей, пасічника, ткача.
Уже кілька років йде цілеспрямована робота по створенню  “Козацького хутора”. Черкаські архітектори на чолі з головним архітектором туристсько-етнографічного комплексу Анатолієм Николенком  під час роботи над проектом об’їздили села у Черкаському, Кам’янському, Чигиринському, Золотоніському районах. Там вони вивчали старовинні споруди, фотографували, замальовували їх.
У результаті заплановано створити хутір з 12 будівлями. В одній частині хутора будуть  зведені садиби гончаря, пасічника, ткача. Інша частина буде тільки гостьовою, де подорожуючі зможуть відпочити і помилуватися природою, посидіти з вудкою на березі одного із трьох ставків за Стецівкою. Але якщо туристи забажають, вони зможуть пожити на ремісничій чи гончарній садибі. В одній половині хати – ремісник чи гончар, в іншій – гість-турист, який на власні очі буде бачити та відчувати життя й побут українських майстрів.
Для покрівлі хат  “Козацького хутора” вирощують у Стецівці  спеціальну високорослу пшеницю, якою вже вкрили кілька хат.
Ще далеко до закінчення створення «Козацького хутора», але сьогодні тут вже збудовано хату старости, хату батюшки, шинок, три комори, піч для випалу кераміки. Із села Сіньківка Золотоніського району  сюди перенесено дерев’яну церкву Св. Миколая XVIII ст.
До складу туристсько-етнографічного комплексу входить також музей млинарства просто неба, розташований поруч.  За проектом сюди буде звезено 14 вітряків із різних регіонів України: Полтавщини, Полісся, Півдня, Дніпропетровщини. Сьогодні  вже стоять три: один із Стецівки, два – із сусіднього села Рацевого. Ідея створення музею млинарства саме в цьому місці  невипадкова, адже ця місцевість лежить між Холодним Яром та Дніпром,
і  тут  завжди дмуть вітри. Таке явище з розумом використовували у селі завжди: за   розповідями   старожилів  тут  колись  стояли  50  вітряків, але  з  приходом більшовиків млинарську справу в селі було зведено нанівець.
Роботи тривають. За словами  генерального директора  Національного історико-культурного заповідника “Чигирин” В.І. Полтавця,  затримка за фінансуванням. На добудову комплексу потрібно 4 млн. грн. І тоді через рік-два  “Козацький хутір” зможе приймати  і обслуговувати туристів.
Сподіваємось, що держава допоможе ентузіастам чигиринського заповідника  добудувати цей цікавий етнологічний об’єкт. А його включення в туристичні маршрути Черкащиною буде, без сумніву, приваблювати багатьох вітчизняних та іноземних туристів до нашого краю.

- необхідність урахування  вікової категорії та освітнього рівня  подорожуючих (молодша, середня, старша школа, доросла аудиторія), від чого залежить рівень і обсяг інформації, яку можуть сприйняти подорожуючі без зайвого перевантаження. А з урахуванням  психо-фізичних  можливостей  кожної  вікової  групи  можна  зробити  подорож  цікавою, коли  діти і пізнають багато  нового,  і  відпочинуть;
- обов’язкове  знання  мети і  завдань  подорожі, від чого залежить її зміст та об’єм інформації  (- навчальна з  наданням  глибоких знань; - культурно-просвітницька  з поєднанням просвіти і відпочинку;   - пізнавальний відпочинок   з мінімумом відомостей);  що допоможе правильно підготуватися і  здійснити подорож на високому професійному рівні;
- детальне оволодіння  матеріалами подорожі (як загальної тематики, так і по окремих об’єктах і пам’ятках), що є обов’язковою умовою роботи на будь-якому туристсько-екскурсійному маршруті  і гарантом  висококваліфікованих і науково обґрунтованих  розповідей, які   задовольнять  цікавість    туристів різного освітнього рівня;
- оволодіння  методикою проведення екскурсії та подорожі (використання  прийомів  акти-візації  уваги,  відтворення  минулого, уявної реконструкції, ігрових моментів та ін.), що особливо важливо для роботи з дитячою аудиторією, яка досить швидко втомлюється, потребує частої зміни діяльності  та  різноманітності  в спілкуванні;
- урахування  ритму  руху, кількості зупинок, часу на відпочинок, що є дуже важливими моментами  під час автобусної екскурсії та автобусно-пішохідної подорожі, адже правильний розрахунок часу дає можливість провести подорож в повному обсязі, без скорочень і спішки;
-  добре  знання  шляхів і стежок, по яких буде проходити рух екскурсійної групи, раціональне розміщення  групи  на об’єктах показу, що дозволить економити час  на переходах від об’єкту до об’єкту, давати можливості всієї групі  зразу  знайомитись з ними;
-   літературна грамотність і емоційність викладення  інформації на необхідному  рівні.
Зрозуміло, що мета будь-якої  екскурсії чи подорожі буде  досягнута лише  за  умови, коли екскурсовод, інструктор, керівник групи працює зацікавлено і кваліфіковано, емоційно
і грамотно, з відчуттям душевного тепла і любові  до  рідної  землі, поваги  до  її  історико-культурного  надбання, шани до етнологічної спадщини;
-  урахування  пори   року, коли  проводиться екскурсія  або  подорож – літо, осінь, весна, або ж зима, що  дозволить  правильно   спланувати  час  відпочинку на свіжому  повітрі, термін  прогулянок  та інші моменти з тим, щоб туристи  в  любий  час  могли отримати  повне  задоволення  від  подорожі.
Запропонована туристсько-екскурсійна подорожі етнологічними об’єктами Черкащини може  бути  використана   або  в  повному  обсязі, або  як  основа  власного  варіанту. В будь-якому разі сподіваємось, що наші матеріали будуть корисними  і допоможуть в організації та проведенні  туристсько-краєзнавчих подорожей, а також в здійсненні  народознавчої просвіти, національного та естетичного виховання учнівської молоді на прикладах багатогранної  і самобутньої  культури рідного народу.

1. Горленко В.Ф. та ін. Народна землеробська техніка українців. – К., 1971.
2. Данченко Л. Народна кераміка Середнього Подніпров’я. – К., 1974.
3.Державний історико-культурний заповідник “Батьківщина Тараса Шевченка”. Фотоальбом. – К., 2000.
4. Канівський музей народно-декоративного мистецтва. –Дніпропетровськ, 1979.
5. Китова С. Полотняний літопис України. – Черкаси, 2003.
6. Кузик Б., Білошапка В. Головківка – серце Холодного Яру. – Сміла, 2004.
7. Культура і побут населення України. – К., 1991.
8. Культура і побут українського народу. – К.,1993.
9. Літературно-меморіальний будинок-музей І.С. Нечуя-Левицького в с. Стеблів. – К., 1982.
10. Матейко К.І. Український народний одяг. – К., 1977.
11. Матейко К.І. Український народний одяг. Етнографічний словник – К.,  1996.
12. Моринці. Батьківщина великого Кобзаря. – К, 1979.
13. Музей історії Корсунь-Шевченківської битви. – К. 1984.
14. Національний історико-культурний заповідник “Чигирин”: історія, сьогодення,    майбуття. – Черкаси-Чигирин, 2002.
15. Наумко В.И., Миронов В.В. Культура и быт украинского народа. – К., 1977.
16. Нераденко Т.М. Овіяні козацькою славою. Туристсько-краєзнавча подорож  по Чигирину і Суботову. – Черкаси, 2002.
17. Нераденко Т.М. Царина краси і героїчної історії. Подорож по Холодноярському регіону. – Черкаси, 2003.
18. Нераденко Т.М. “…Із глини і пісень ліпили Україну” – Черкаси, 2003.
19. Лимаренко В. Туристична подорож у середньовіччя – Чигиринський варіант // “Ділова Черкащина”, № 18, 29.04.2004. – С.8.
20. Николаева Т. А.  Украинская  народная  одежда.  Среднее  Поднепровье. –  К., 1987.
21. Николенко А.Ю. та ін. Генеральний план розвитку Національного історико-культурного заповідника “Чигирин”. – Т.IV: Стецівка. – К., 2001.
22. Нікітенко Л. Єдиний в Україні музей млинарства // “Нова доба”, № 96, 05.12.2006.
23. Полесье. Материальная культура. Под ред. В.К.Бондарчика. – К., 1988.
24. Пошивайло О. Етнографія українського гончарства – К., 1993.
25. Самойлович В.П. Українське народне  житло. – К., 1972.
26. Свод  этнографических   понятий и  терминов. Под ред. Ю.В. Бромлея и Г. Штробаха. – М., 1986 – 1988, Вып. 103.
27. Тарасова світлиця. Буклет. – К., 2004.
28. Шевченко Є. Народна деревообробка в Україні. Словник народної термінології. – К.,1997.
29. Кукса Н.В. Тематична екскурсія “Українська хата селянина середнього достатку кінця ХІХ – початку ХХ ст. в с. Суботів” // Архів Національного історико-культурного заповідника “Чигирин”. – Чигирин, 2005.
30. Литовка В.В. Тематична екскурсія по відділу етнографії Черкаського обласного краєзнавчого музею // Архів ЧОКМ. – Черкаси, 2005.
31. Николенко А.Ю.  Проектна документація на туристсько-етнографічне село “Козачий  хутір” в с.Стецівка Чигиринського району Черкаської області //Архів А.Ю. Николенко.
32. Нераденко Т.М. Обласна історико-культурологічна програма “Золота підкова Черкащини” // Туристсько-краєзнавча подорож  Черкащиною для учнівської молоді України. – Черкаси, 2006.


За консультаціями та довідками звертайтеся за адресою:

18000, м. Черкаси, вулиця Смілянська, 132.
Телефони 63-65-33, 097-297-77-68.
Черкаська обласна Мала академія наук України
(Нераденко Тетяна Миколаївна).