НСКУ

Формування Вільного козацтва

   Українська революція 1917–1921 рр. дала поштовх народній ініціативі і створенню на Черкащині, як і в інших регіонах України, громадських об’єднань різного спрямування. Особливе місце серед них посідає Вільне козацтво – своєрідна військово-міліційна організація українського селянства, мета якої спочатку полягала у захисті своїх сіл в умовах наростаючого громадського безладу, в тому числі і від мародерів та банд дезертирів, що хлинули з фронту. З часом із поглибленням суспільно-політичної кризи козаки втягувалися в національну та соціальну боротьбу.

   Розгул анархії на селі в 1917 році значною мірою пов’язаний із солдатами-дезертирами, які під впливом більшовицької агітації зі зброєю залишали фронт і поверталися додому. Про поведінку солдат в селах краю газета «Звенигородська думка» у квітні 1918 року писала: «Прийшли з фронту «товаріщі» большевики і почали, яко люде добре навчені на фронті «соціалізму» російськими чорносотенцями. Проводити свою програму «Що моє, то моє і що твоє – то теж моє», «… вони почали соціалізувати все народне добро і ділити між своєю компанією. Такі компанії позакладалися майже у кожному селі з 5–10 душ, які, озброївшись з ніг до голови гвинтівками, пістолями та бомбами, проводять досить вміло свої програми в життя… Анархія дійшла вже до найвищої точки … Уночі село не спить. Бо йде стрілянина, товаріщі, голосно, напившись самогонки, б’ють в набат, скликають народ і баламутять його самими провокаційними чутками, діти й жінки перелякані плачуть – народ одичав…».

   Ось в таких умовах навесні 1917 року у селі Гусакове Звенигородського повіту (нині – Звенигородський район) зародився Рух за утворення Вільного козацтва. Його ініціаторами стали заможні селяни Андрій та Никодим Смоктії. Никодим Смоктій у квітні 1917 року на сільському сході біля волосної управи оголосив про падіння царського самодержавства і закликав односельчан гуртуватися у загони вільних козаків. Зваливши біля управи погруддя царя Олександра ІІ, найактивніші селяни озброїлись мисливськими рушницями та списами, рушили до повітового міста Звенигородка, де роззброїли поліцію і встановили українську владу.

   Наприкінці квітня на установчих зборах 350 вільних козаків села, «не залежних від військової служби», заснували Гусаківський волосний козацький курінь на чолі з Н.Смоктієм. У другій половині травня 1917 року вільнокозачі курені були створені у Козацькому, Вільшані, Пединівці, Петраківці та інших селах повіту.

Біля волосної управи. Село Гусакове Звенигородського повіту. Березень 1917 року

Никодим Смоктій – організатор Вільного козацтва на Звенигородщині. 1917 рік

Семен Гризло – організатор Вільного козацтва на Звенигородщині. 1917 рік

   А вже на Першому повітовому з’їзді козацтва, що відбувся невдовзі у Звенигородці, було сформульовано організаційні принципи Вільного козацтва, які визначали його якдобровільні військово-міліцейські озброєні формування, що мали діяти назасадах самоорганізації, виборності командирів, незалежності від державних інститутів. При цьому наголошувалося, що не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також тих, хто мав кримінальні злочини.

   Кошовим отаманом Звенигородського повіту (коша) було обрано Семена Гризла – уродженця містечка Калниболото (Катеринопіль). На його користь зняв свою кандидатуру Никодим Смоктій. Курінними отаманами волостей в той час були: Гусаківської – Н. Смоктія, Кальниболотської– С. Гризла, Лисянської– Сороку, Тарасівської (Керелівської)– А. Шевченка, Княжанської– Г. Шаповала.

   Невдовзі представники Звенигородського коша Вільного козацтва взяли участь у Другому Всеукраїнському військовому з’їзді, що відбувся 5–10 червня 1917 року в Києві за участі 2308 делегатів, які репрезентували понад півтора мільйона солдат-українців російської армії. Звенигородщину на з’їзді представляли С. Гризло, Г. Шаповал і Сергієнко. Всі вони прибули на з’їзд в старокозацьких строях – в жупанах, із шаблями, шликами на шапках, «оселедцями» на головах.

   Виступаючи на з’їзді, представник Звенигородщини «дід» Г. Шаповал наголосив: «Вільне Козацтво не просило дозволу організуватися, він нам непотрібний; Вільне Козацтво здивувалося, що Керенський заборонив цей з’їзд; ми знали, що Керенського ніхто на послухає, бо й на нас ця заборона зробила таке вражіння, неначе б вона зроблена урядом Туреччини, або Німеччини. Коли пани Оберучев та Лепарський говорять, що українці хотять захопити владу в Києві, то нема нічого дивного, бо ми тільки відберемо наше. Якщо Вільне Козацтво одержить наказ прийти до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми те зробимо, не питаючи дозволу Оберучева». Виступ представника Вільного козацтва був схвально зустрінутий делегатами військового з’їзду.

   Завдяки підтримці населення Вільне козацтво швидко набуло поширення на Черкащині та в інших місцях України. Восени 1917 року повідомлялося, що «в Уманському повіті уже організувалося 1700 вільних козаків». Загальні збори осередку Селянської спілки у селі Косенівка цього повіту 10 вересня 1917 року висловилися за те, щоб всі чоловіки та хлопці, вільні від військової служби влилися у Вільне козацтво. Громади Вільного козацтва не тільки формували піші й кінні загони, а й створювали пожежні дружини, відкривали бібліотеки, видавали журнали і брошури, поширювали газети і літературу, організовували різні просвітницькі заходи.

    Важливою подією загальноукраїнського значення, що відбулася на Черкащині, став Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. Про це газета «Народна воля» повідомляла: «Від 3 до 6 жовтня в м. Чигирині (старій столиці України) відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. Приїхало більш як 200 представників від 60 тисяч організованого Вільного козацтва з Київщини, Кубані, Чернігівщини, Катеринославщини, Полтавщини і Херсонщини… На з’їзді першим ділом обміркували і виправили статут Вільного козацтва, вироблений Генеральним військовим комітетом. Вибрали Генеральну раду Вільного козацтва з 12 людей, на чолі якої стоїть наказний отаман Скоропадський, потомок славного гетьмана. Заступником його вибрано осавула Кубанського козацтва Полтавця, генеральним писарем обрано Кочубея. З привітаннями були послані телеграми Українській Центральній Раді і Генеральному Секретаріату. Постійне перебування Ради призначено в м. Білій Церкві на Київщині». Було засновано часопис «Вільний козак».Від Звенигородського коша до Генеральної ради увійшли: Гризло (м. Калниболото), Кищанський (м. Рижанівка), Шкільний (с. Гусакове).

Чигирин. Учасники Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. Жовтень 1917 року.

Делегати Всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва із Суботова у Чигирині. Жовтень 1917 року

   Вільне козацтво стало першою в Україні народною міліційною організацією, яка підпорядковувалася Генеральному Секретарству внутрішніх справ Української Центральної Ради. Її головними структурними одиницями були сотні. До сотенної старшини входило 5 чоловік, кожна сотня мала свій прапор, канцелярію та бібліотеку. З’їзд Вільного козацтва постановив «запропонувати Українській Центральній Раді негайно особим актом оголосить саму широку автономію України», оскільки російська демократія «ще не зрозуміла наших домагань», з’їзд висловив їй «глибоку догану» та прийняв рішення домагатись виведення російських військ з території України, «а на їх місце перевести українські частини, що перебувають в Росії».

   Вже в 1917 році чисельність Вільного козацтва в Україні сягала 60 тис. осіб і воно могло б стати надійною опорою держави. Однак провідники української революції з недовірою ставились до створених народною ініціативою козацьких загонів. Тому в багатьох випадках козацькі осередки на місцях діяли на свій розсуд, внаслідок чого інколи виникали конфліктні ситуації. Саме такий конфлікт виник між штабом Звенигородського коша і повітовою земською управою восени 1917 року. Для його уладнання уряд УНР направив у Звенигородку уродженця села Будище Звенигородського повіту Ю. Тютюнника, який користувався великим авторитетом серед своїх земляків.

   Хоча головним завданням Вільного козацтва була боротьба із пограбуванням, насиллям і дезертирством та підтримка порядку у державі, внаслідок відсутності в Центральної Ради власних збройних сил під час більшовицького наступу козаки стали на захист незалежності України. Зокрема, козацькі загони, передусім Звенигородського коша, брали участьу розгромі більшовицьких військ в районі Сміли у січні 1918 року.

На кінець 1917 року чисельність Вільного Козацтва на Звенигородщині за спогадами Ю. Тютюнника досягала 20 тисяч козаків. Найбільшими куренями були гусаківський, тарасівський, калниболотський, козацький.

   Однак у березні і особливо в квітні 1918 р. українські повітові керівники та командири німецьких військових частин видають накази населенню, у тому числі і Вільному козацтву, про негайну здачу зброї. Київський губернський комендант Бронський наказав до 15 квітня здати зброю у всій Київської губернії. Приводом для роззброєння вільних козаків було недотримання ними приписів урядового статуту під час формування загонів і наявність у них «непевних людей». 
   Ряд політичних та військових діячів виступають у пресі з доволі критичними зауваженнями щодо вільнокозачих підрозділів. Зокрема, член Центральної Ради М.Шаповал зазначав: «Війська у нас звичайно ж немає. Ті війська, які називаються Запорожцями, Гайдамаками, сердюками, вільними козаками, курінями і ще якось там – це партизанські загони, які працюють кожний для свого господаря: один для Центральної Ради, інший для «реквізицій», треті «для спокою».

   5 квітня з’явився наказ міністра військових справ О. Жуковського під своєрідною назвою «Про висловлення подяки Вільному козацтву». Доволі своєрідним, як для урядового розпорядження, був і його зміст. Наголошуючи на тих значних зусиллях, яких доклало Вільне козацтво при захисті української державності, наказ констатував, що «...тепер настав час, коли Україна мусить перейти до міцного будування своєї державності і стати на певний твердий ґрунт, а козаки перейти до своєї звичайної праці».

   Очевидно, саме така «м’яка» позиція військового міністра щодо вільнокозачого руху дала можливість, з одного боку, врятувати від повної ліквідації окремі загони козацтва, підпорядкувавши їх повітовим військовим комендантам і надавши статусу місцевих загонів самооборони, а з іншого – дозволила одночасно із роззброєнням відновлювати осередки Вільного козацтва. Так, з’їзд вільного козацтва Черкаського повіту планував провести на початку травня Я.Водяний.

   Деякі вільнокозачі відділи перейшли на нелегальне становище, приховавши частину зброї для майбутньої боротьби.  Незважаючи на те, що 5 квітня 1918 року під тиском німців уряд УНР розпустив збройні загони Вільного козацтва, значна частина козаків з часом увійшла до складу Армії УНР, інша частина – склала ядро повстансько-селянського руху, що розгорнувся в Україні 1918–1922 рр.

   Таким чином, пробудження під впливом революційних подій народної ініціативи знайшло свій прояв і на Черкащині, де навесні 1917 року зародилося Вільне козацтво. Його загони відіграли важливу роль у стабілізації обстановки в регіоні, а в період ускладнення ситуації – брали активну участь у захисті краю, а також виконували владні функції. Бойова діяльність загонів Вільного козацтва гальмувала процес встановлення радянської влади в Україні і сприяла прискоренню відновлення влади УНР у ході лютнево-березневого контрнаступу українсько-німецьких військ. На Черкащині відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва, яке набуло поширення в Україні.

Документи і матеріали

1. 

Постанова 

Генерального Секретаріату Української Народної Республіки «Про Статут Вільного козацтва на Україні» (витяг)

13 листопада 1917 року

   § 1. Назву «Вільне козацтво» мають тільки ті організації, які засновуються на підставі ухваленого Генеральним Секретаріатом Української Народної Республіки СТАТУТУ «Вільного козацтва на Україні».

   § 2. В селі чи місті, незалежно від кількості дворів, закладається тільки одна громада товариства «Вільного козацтва»…

   1.  Мета та район діяльности товариства.

   § 1. Стаючи на грунті закріплення здобутків революції, товариства ставлять своєю метою фізичний і духовний розвиток своїх членів, громадянське виховання і підтримання спокою на Україні. Під час війни «Вільне козацтво» бореться з дезертирством, при демобілізації вживає всіх заходів, щоб не був порушений порядок та спокій населення, охороняє громадян та добро мешканців від знищення їх і грабування.

   § 2. Для охорони громадського спокою і добробуту товариства закладають кінні і піші муштрові отряди козаків і козачої молоді, пожежні дружини і інші організації.

   ІV. Організація військова

   § 63. Діяльність муштрових сотень по охороні порядку на місцях переводиться під керівництво відповідних органів місцевої влади (начальника міліції, комісара), коли сотня виступає на охорону разом з міліцією, а у випадках негайних, при відсутності представників місцевої влади, коли сотня виступає самостійно під керівництвом своєї старшини, в таких випадках козацька старшина, виступаючи з козаками на охорону, повідомляє одночасно про це місцеву адміністрацію, звертаючись до неї за вказівками і розпорядженнями.

   § 64. Труси і арешти і т. ін., «Вільне козацтво» має робити тільки по дорученню відповідних органів влади адміністративної чи судової.

   § 66. За допомогу по охороні громадського спокою «Вільне козацтво» ніякої плати не одержує.

(Вісник Генерального Секретаріату Української Народної Республіки. – 1917. – 9 грудня. – № 4).

2. 

Вільне козацтво – вражіння з Губерніяльного з’їзду

 (стаття в «Робітничій газеті»)

1918 рік

  «Ідея вільного козацтва – це оборона прав вчорашніх рабів від завтрашніх гнобителів… Вільне козацтво багацько користи несе трудящому селянству. В Звенигородщині воно спинило розбій і встановило спокій. Своїм авторитетом пособило в однім місці розділити луг поміж селами, а в другім – не дало панові вести хижацького рубання лісу та встановило планову експльоатацію його.

  Це наслідки безпосередньої праці козацтва. А де в чім воно приносить користь і не виступаючи, а так – тільки самим фактом існування. Наприклад, у Звенигородськім повіті пани чомусь не зважилися використати знаменитий пріказ Корнілова про те, щоб поміщики не платили селянам, як було умовлено, натурою – від снопа.

    Не в одній Звенигородщині заснувалося вільне козацтво. Пустило воно свої корінці і в Білій Церкві, і в Умані, в Каневі, в Острі і в Ніжині. Десятки тисяч налічує вже в собі ця нова, цілком «народня», самочинна організація. Як де, то демократичність її особливо б’є у вічі. Наприклад, у Білій Церкві у вільне козацтво вступають і національні меншости…»

(Українська революція. Розвідки і матеріяли. Книга друга. Павло Христюк. Замітки і матеріяли до історії української революції. 1917–1920 рр. – Том 2. – Нью-Йорк: Видавництво Чарторийських, 1969. – С. 188).

Підготував В. Мельниченко