НСКУ

Холодний Яр – героїчна сторінка Української революції

У повстанському русі Черкащини і усієї України особливе місце посідає Холодноярщина –  унікальний  історико-географічний регіон, жителі якого, продовжуючи історичні традиції свого краю, у буремні роки революції 1917–1921 рр. активно  виступили на захист своїх життєвих інтересів та підтримки української державності. Потужний  повстанський центр, яким став Холодний Яр – вкрита лісами і порізана ярами обширна територія на правобережній Черкащині площею майже 7 тис. гектар.

Тут ще у 1918 році на прохання ігумені Мотронинського Свято-Троїцького монастиря, яка звернулася до родини Чучупаків,  жителі села Мельники, щоб вберегти монастир від пограбування, створили під керівництвом Олекси Чучупака^* – одного з братів Чучупаків, загін самооборони, до якого увійшли 22 місцевих жителя. Звернення за допомогою саме до Чучупаків було не випадковим, адже родина користувалися авторитетом серед жителів Мельників та навколишніх сіл.

Батьки були достатньо заможними селянами, які могли забезпечити освіту своїм дітям у Києві. Відомо, що Петро Чучупак навчався в консерваторії у Києві, був знайомий з М. Лисенком. Брати Василь Чучупак та Олекса Чучупак були сільськими вчителями. Були серед їхнього роду і священики. Представникам цієї родини випало відіграти важливу роль в організації на Черкащині національно-визвольної боротьби українського народу в буремні роки революції.  

 Згодом загін самооборони у Мельниках дав початок воєнній організації свого села і усього Холодного Яру. У 1919 році він перетворився в полк гайдамаків Холодного Яру, який діяв під прапором Української Народної Республіки.  Його командиром було обрано сільського вчителя (в роки війни – прапорщика російської армії)  Василя Чучупака^**, а його брат Петро Чучупак^*** став начальником штабу повстанського полку.

Прапор полку гайдамаків Холодного Яру

Брати Чучупаки: Василь, Петро, Семен

З ім’ям Василя Чучупака пов’язане виникнення та найбільше піднесення повстанського руху 1919–1920 рр. – Холодноярської «республіки». Вона мала майже 15-тисячну селянську повстанську армію, бійці якої називали себе козаками, а своїх командирів – отаманами (на згадку про військову традицію козаччини). До складу «республіки» входили 22 села сучасної Черкащини та прилеглої Кіровоградщини, хочакількість населених пунктів,  підпорядкованих отаманам Хололдного Яру не було сталим і змінювалося в залежності від політико-воєнних обставин. Зрозуміло, що й чітких кордонів організація не могла мати.Термін «республіка»стосовно Холодноярської організаціївперше застосував Ю. Горліс-Горський. Цим він хотів підкреслити чіткий організаційний лад та реальне народовладдя, яке панувало в селах Холодного Яру.

4 червня 1919 року інформбюро штабу повстанців  видало першу з відомих відозв до населення, закликаючи до збройного опору більшовицькій політиці «воєнного комунізму». Але невдовзі холодноярським повстанцям довелося боротися ще й проти денікінського режиму, який встановили білогвардійці на Черкащині.

У середині листопада 1919 року утворився окружний повстанський комітет (голова – Л. Панченко, члени – П. Чучупак, С. Лопата, Шевченко), який керував загонами повстанців і намагався координувати діяльність впливових отаманів В. Чучупака і С. Коцура. На засіданні комітету, що відбулося за участю обох ватажків, було вирішено, що всі повстанські загони, що діють на Чигиринщині і визнають УНР, «задля поліпшення боротьби проти московсько-монархічних окупантів і комуністичної анархії» діятимуть спільно. У політичному плані обидва формування підпорядковувалися повстанкому, а в оперативному – спеціально створеній військовій раді у складі В. Чучупаки, С. Коцура і Шевченка.

Повстанці у бойовому спорядженні. Фото з книги Ю. Ляшка

Холодноярський гайдамака з родиною

В подальшому, упродовж 1919–1921 рр., окружний повстанський комітет Холодного Яру як військово-політичний орган з врахуванням його ролі в повстанському русі, представляв інтереси уряду УНР та штабу Головного Отамана армії УНР Симона Петлюри в Центральній Україні (звідси – і назва в документах «Право-Лівобережний повстанком»). Він координував діяльність повстанських загонів тодішніх Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній і виконував функції цивільної влади на підконтрольній йому території. Повстанком також ініціював проведення окружних з’їздів, на яких обиралися його нові члени та військове керівництво повстанськими відділами округи.

Наприкінці листопада 1919 року в Холодному Яру вже зосереджувалися не менше 5–6 тисяч повстанців при 6–9 гарматах та великій кількості кулеметів. До них приєдналися вояки з підрозділів Армії УНР, які відступали після боїв з білогвардійцями на Поділлі.

Штаб В. Чучупака розміщувався у Мотронинскому монастирі, при ньому постійно перебувало до 600 чоловік, з них половина – озброєна. Команда зв’язку складалася з 25 вершників, телефонна лінія з’єднувала штаб з Чигирином і Медведівкою, крім того використовувалися 4 польові телефони. Селяни виконували роль розвідників, забезпечували повстанців хлібом.

Села були поділені на сотні і за ударами дзвону  Мотрониного монастиря (дублювався церковними дзвонами навколишніх сіл)  мусили стати до зброї. На контрольованій повстанцях території діяв суд, який розглядав питання військової зради та виносив вироки у цих справах. У червні 1919 р. холодноярці навіть розробили власний проект Конституції УНР під назвою «Начерк Проекту Державного законоладу для Української Трудової республіки». Документ підтвердив прихильність холодноярців до принципів республіканських демократичних принципів організації влади не лише місцевої, а й центральної.

Восени 1919 року у середовищі повстанців загострилися суперечності (В. Чучупак – С. Коцур^****). У білогвардійському зведенні зазначалося: «Чучупак – ідейний самостійник, спирається на сільську інтелігенцію і селянство; суворо переслідує у себе грабунки і намагається створити дисципліновану армію. Коцур же зі своїми бандами головним чином грабував».

30 листопада 1919 року повстанський комітет Холодного Яру оголосив про взяття влади в Чигиринському повіті. Було скасовано накази й розпорядження білогвардійських властей та відновлено дію законів і наказів Директорії УНР, проводилася мобілізація населення. У середині грудня на нетривалий час повстанці захопили Чигирин. Активні дії загонів холодноярських повстанців дезорганізовували тили Збройних сил Півдня Росії, що прискорило вигнання денікінців.

У грудні 1919 року Холодноярську «республіку» посилив загін отамана А. Гулого-Гуленка (500 шабель), якого С. Петлюра призначив керівником повстанських загонів Херсонщини, Катеринославщини та Уманського, Звенигородського, Черкаського і Чигиринського повітів Київщини.

 Кость Степовий-Блакитний (Пестушко К.Ю.) – головний отаман Холодного Яру (1920)

Ларіон Завгородній (Загородній) – отаман Холодного Яру

Іван Лютий-Лютенко (народився в с. Товмач, нині Шполянського району) – отаман Холодного Яру, сотник Армії УНР

Чорний Ворон (Іван Черноусов) – повстанський отаман Звенигородщини і Холодного Яру

Коли в середині грудня тритисячні загони В. Чучупака і С. Коцура захопили Чигирин, між обома ватажками повстанців відразу спалахнула жорстка суперечка. С. Коцур призначив комендантом міста старшину зі свого загону, але В. Чучупак скасував це рішення і натомість призначив на цю посаду свою людину. Кількох бійців із загону С. Коцура було розстріляно за звинуваченням у бандитизмі, після чого відносини між отаманами остаточно зіпсувалися. Невдовзі білогвардійці швидкою атакою повернули Чигирин.

Загін С. Коцура відступив до станції Фундукліївка, однак частину його бійців дорогою роззброїли місцеві селяни обурені безчинствами і грабунками повстанців. Інша частина загону приєдналася до відділу А. Гулого-Гуленка, який, до речі, ставився до С. Коцура негативно, вважаючи його пособником більшовиків. Після цього загін А. Гулого-Гуленка вийшов до Дніпра і почав готуватися до наступу на Черкаси. Одночасно наступ на Черкаси з району Мошен мав повести загін Г. Рябоконя, а загін В. Чучупака мав намір оволодіти станцією Бобринська.

В цей же час наступ на денікінському фронті розпачала 12-та радянська армія, яка 16 грудня вибила білогвардійців з Києва. Завданням відступаючих денікінських військ була оборона по лінії Черкаси – Бобринська – Цвіткове – Христинівка. В інформації з місцевої денікінської адміністрації йшлося про те, що «у зв’язку з безперервними грабунками і реквізиція ми відступаючих військових частин ставлення селян до Добрармії різко негативне. У багатьох місцях селяни організовуються для нападу на обози військових частин».

В умовах загального відступу білогвардійці вже не взмозі були ліквідувати повстанський рух. Горліс-Горський згадував: «Денікінці не змогли здобути околиць Холодного Яру і знищити в них збройні сили, які під час відвороту «білої» армії форсували залізницю Бобринська – Знам’янка, часто захоплювали потяги з бойовими припасами і награбованим майном, хоч на цей відтинок стягнуто поважну кількість броне потягів, які цілими днями без толку обстрілювали з дальнобойних гармат холодноярські ліси і жорстоко розправлялися з дальшими селами.

Наприкінці грудня 1919 року дезорганізовані війська Добровольчої армії відійшли до лінії Черкаси – Цвіткове – Тальне – Умань. А 31 грудня червоні за допомогою холодноярських повстанців захопили Черкаси.

Холодноярська повстанська організація деякий час уникала прямої конфронтації з більшовиками, прагнучи виграти час для організаційної розбудови власних сил. Командувач Армії УНР генерал М. Омельянович-Павленко 27 січня 1920 року писав своєму заступникові отаманові Ю. Тютюннику, що загони М. Гулого-Гуленка, С. Коцура і В. Чучупака «визнали принцип радянства, завдяки чому мають спокійне відношення з більшовиками, можуть далі проводити організаційну справу».

Повернення радянської влади (кінець грудня 1919 – початок січня 1920 рр.) частина холодноярців зустріла прихильно. Певний час навіть існувала прорадянська Чигиринська «республіка» на чолі зі згадуваним уродженцем села Суботів Свиридом Коцуром – одним із амбіційних повстанських отаманів доби революції. Його світогляд поєднував одночасно більшовицькі, анархістські і українські національні ідеї.

Життя і діяльність С. Коцура уособлювали ті протиріччя, що мали місце в українському суспільстві в добу революційних потрясінь, а переконання і погляди, як і уся тогочасна селянська стихія, змінювалися на діаметрально протилежні. Він брав участь у створенні Вільного козацтва у 1917 році, вів боротьбу проти гетьманців та їх союзників – німців у 1918 році. На початку січня 1919 року виступив проти Директорії, а створений ним Чигиринський курінь Червоного козацтва став опорою радянської влади на Чигиринщині.

З березня 1919 року С. Коцур зі своїм куренем брав участь у боях проти Армії УНР. Повернувшись на Чигиринщину разом з червоними частинами намагався ліквідувати повстанців у Холодному Яру, але зазнав поразки. Брав участь у боях проти денікінців, у вересні 1919 року зі своїм загоном влився у військо Н. Махна і відтепер уже воював з більшовиками, які у березні 1920 року оволоділи Чигирином, а С. Коцура за офіційною версією розстріляли. Колишні коцурівські села приєдналися до холодноярців.

Невдовзі повстанський антибільшовицький рух під прапором УНР розгорнувся з новою силою. Повстанці налагодили зв’язок з частинами командуючого Першим зимовим походом Армії УНР генерала М. Омеляновича-Павленка в Першому Зимовому поході Армії УНР 1919–1920 рр., до яких у середині лютого 1920 року приєднався загін А. Гулого-Гуленка.

Перепочивши, армія УНР рушила у подальший похід, а повстанці продовжили боронити свої села та руйнувати запілля червоних. Вони не обмежувалися оборонними операціями, а й здійснювали напади на залізниці, цукрові зводи, розбиваючи загони чекістів та продзагонівців, руйнували тил окупантів, часом, зібравши сили атакували Чигирин, Черкаси, Смілу, Олександрівку.

Брати Коцури (в центрі – Свирид)

Юрій Горліс-Горський (Городянин-Лісовський) – старшина Армії УНР, автор роману «Холодний Яр»

Окружний з’їзд Холодноярського повстанкому. 1921 рік

В свою чергу, більшовицьке керівництво вживало усіх можливих заходів для ліквідації повстанства в селах Холодного Яру, яке становило реальну загрозу радянській владі.Змінювались і методи боротьби з повстанським рухом. Якщо в 1920 р. така боротьба розумілась каральними органами лише як необхідність знищення живої сили супротивника і зводилась до безсистемних переслідувань повстанських загонів мобільними частинами Червоної армії, то з кінця 1921 року поряд із військовими операціями, посилюється робота по внутрішньому розкладу повстанського руху. З цією метою серед селянства та безпосередньо в самих загонах насаджувалась аґентура ЧК, яка повідомляли про місця дислокації і пересування повстанців, розпалювали серед них чвари, сіяли зневіру в можливості перемоги в боротьбі з радянською владою.

У березні 1920 року чекістам вдалося провести операцію, під час якої було знищено очільниківХолодноярської «республіки». Під час бою 18 березня (за іншими версіями – 12 березня) на хуторі Кресельціоточений, застрелився отаман Василь Чучупак, а  начальник штабу його брат Петро був убитий  більшовиками. Ці втрати значно послабили холодноярців, яким протягом тривалої боротьби бракувало людей із військовим досвідом та організаційними здібностями.

У подальшому на чолі Холодноярської республіки стояли отамани І. Деркач, К. Пестушко (Степовий-Блакитний), І. Лютий-Лютенко (Гонта), І. Петренко, Л. Завгородній. Останнім обраним на загальному з’їзді у липні 1921 року головним отаманом Холодного Яру був Герасим Нестеренко-Орел, який восени 1922 року емігрував до Румунії.

Загін Чигиринської повітової ЧК

Частина повстанців (І. Деркач, І. Петренко, О. Чучупак, С. Чучупак) склади зброю 4 серпня 1921 року відповідно до оголошеної радянською владою амністії, однак, вірогідно, були страчені. Чимало тих, хто не піддався на амністію («залишенці»), продовжували організовану боротьбу і становили реальну небезпеку для більшовицької влади. Проти них чекісти розробили спеціальну операцію «Заповіт», в ході якої інспірували фіктивний з’їзд отаманів у Звенигородці та заарештувала майже усіх провідників Холодного Яру. Надзвичайна сесія Київського губернського революційного трибуналу 2 лютого 1923 року засудила більшість отаманів до розстрілу. Засуджені 38 учасників національно-визвольного руху підняли повстання, захопивши 14 гвинтівок з набоями та іншу зброю. Майже чотири години точився бій. Хто не загинув, був розстріляний.

Масовий організований повстанський рух в Холодному Яру припинився. Проте розрізені групи повстанців продовжували боротьбу ще декілька років. Чимало холодноярців чинили спротив колективізації та розкуркуленню. Лише голод 1932–1933 рр. зміг приборкати повстанців.

Отже, в Холодному Яру, який займає значну частину Черкащини, у 1919 році сформувався потужний осередок селянсько-повстанського руху проти загарбників (німецьких окупантів, денікінців, більшовиків), який згодом набув загальноукраїнського значення у боротьбі за українську державність. Повстанська територія – Холодноярська «республіка», мала високий рівень воєнної організації, власне самоврядування. Завдяки волелюбному характеру жителів та особливостям природно-географічного положення, Холодний Яр становив для радянської влади неприступний бастіон.

^* Чучупак Олекса Степанович (народився 1894 р., с. Мельники Чигиринського району – помер 1921 р.) – український громадський і військовий діяч часів УНР, отаман Холодного Яру, один із засновників військової організації в Холодному Яру.

^** Чучупак Василь Степанович (народився 1895 р., с. Мельники Чигиринського району – помер 1920 р., с. Мельники) – український військовий і громадський часів УНР, головний отаман Холодноярської республіки.

^*** Чучупак Петро Степанович (народився 1885 р., с. Мельники Чигиринського району – помер 1920 р.) – український військовий і громадський часів УНР, отаман, начальник штабу Холодноярської повстанської округи.

^**** Коцур Свирид Дементійович (народився 1890 р., с. Суботів Чигиринського району – помер 1920 р., Знам’янка) – отаман Суботівської сотні Вільного козацтва. Керівник Чигиринського повстанкому і «Чигиринської республіки», повстанський отаман.

Документи і матеріали

 Уривки

з книги Ю. Горліс-Горського «Холодний Яр»

Холодний Яр – це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як невеликі числом, але сильні духом – можуть успішно боротися з незрівнянно сильнішим ворогом.

… над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.

Чигиринщина – це місцевість, в якій все говорить про сумне й радісне минуле України. Тут, над Суботовом, стоїть «домовина України» – церква Богдана... Над Чигирином – гора, на якій стояв замок гетьмана Дорошенка.. Тут віками точилася завзята боротьба за волю й долю... Про це свідчать сотні високих могил-курганів: «татарських», «лядських», «козацьких», які з часом не загубили серед населення своїх назв, переказів, овіяних легендами імен козацьких ватажків, що склали в них свої голови. По лісах і досі стоять «городки» та неприступні манастирі-фортеці, за валами яких укривалося колись населення перед ворожою навалою. В часи нової «Руїни» вони знову стали осередками збройної боротьби, до якої охоче було місцеве селянство, що не любило гнути шиї, серед якого не загинули ще без сліду войовничі традиції предків-козаків, яке однаково любило і плуг і рушницю. Ці села були в свій час козацькими сторожами перед «Диким полем» – царством орди, що недалеко звідси починалося. Природні умови: великі ліси, гори, яри - робили їх вигідними для оборони. Вони століттями жили спільним життям з недалеким Запоріжжям, до якого давали юнаків, а від нього приймали старців і покалічених. Розповсюджені в селах прізвища: Отаманенки, Отамасі, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Бунчуженки, Верни-Гори, Верни-Дуби, Запоріжці, Залізняки і цілий ряд знаних з історії Козаччини прізвищ – говорять самі за себе. Тут Хмельницький і Залізняк збирали сили для боротьби.

Коли на Україну посунули вперше червоні москалі, населення тих сіл береться за зброю, якої понаносило з царської армії, і починає з ними боротьбу. Ця боротьба не мала «соціяльного» підложжя, як запевняють червоні окупанти. Чигиринський селянин був свідомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким «роздарували» козацькі землі московські царі, а йому, бо вона полита потом і кров’ю його дідів. Відродження Української держави було в його очах рівнозначним з поверненням того потоптаного Москвою права, а тому він не захоплювався брехливими гаслами червоних москалів про «землю і волю». Москаль – чи «білий», чи «червоний» – був для нього лише москаль – одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців там вітали однаково: кулями.

Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі – визволення України – в широких масах. В інших районах повстання спалахували, переважно, стихійно, коли «товариші» починали через міру обдирати селян - тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об’єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин манастир поблизу нього.

Назва: «Холодний Яр» – перестала бути назвою лише одного із численних ярів, а стала назвою цілої місцевості, всієї бойової організації. З бігом подій в Україні перестав він бути повстанчою організацією чисто місцевого характеру. В лавах його боєвиків можна було зустрінути полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків з Кубані та Дону.

(Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Львів: Тріада плюс. – 2015).

Звернення

окружного повстанського комітету до українського народу

8 вересня 1920 р

НАРОДЕ УКРАЇНСЬКИЙ!

Волею Українського Трудового народа, повставшого боронити свою волю, обраний Окружний Повстанський Комітет, якому належить вся влада на звільнення від ворога території. Од нині совітська грабіжницька влада касується. Бажаючи зратувати Край від безконечної руйнації, Комітет закликає всіх чесних громадян, кому дорога воля Українського народу, негайно приступити до утворення виконавчих органів влади на місцях. Недопускати самочинних вчинків з боку несвідомих громадян, організувати селянські самоохорони для боротьби з бандітізмом і для наведення ладу і спокію в селах і містах. Повітові Земські Установи і волосні народні управи закликаємо приступити до виконання своїх обов’язків. Волосним Земельним Управам взяти в свої руки керування і приняти безпосередню участь в розпреділенні вільних земель між малоземельними і безземельними селянами. За всякими справками, вказівками та діректівами звертатися до Окружного Повстанського Комітету, члени якого з цією метою роз’їжаються по селах і на місцях допомагають селянам в організації влади і дають всі належні вказівки і дірективи.

Голова Комітету                     Діхтяр-Хоменко

Заступник Голови                 Юх. Ільченко

Члени:         С. Чучупака, Гриценко, Кваша, Залізняк, Шевченко, Деркач, Отаманенко 

 Секретарь                               Тороп

                                                                                                                                              м. Чигирин, 8 вересня 1920 р.

(Державний архів Полтавської області. – Ф. Р-2048. – Оп. 1, спр. 154, арк. 143).

Протокол № 36

засідання президії Черкаської повітової наради

8 вересня 1921 року

ПРИСУТСТВОВАЛИ:

Предуревкома А. Лямин, секретарь Упаркома Блеер,

Комбриг 74 Скворцов, Предучека Бергавинов, Военкомбриг Файнберг.

Председатель: А. Лямин. Секретарь Б. Каплан.

Повестка дня:

СЛУШАЛИ:

Доклад о результатах переговоров с Окружным Повстанкомом. (т. Блеер).

Окружной Повстанком выдвинул 11 пунктов:

I. Полная амнистия всех Повстанцев и партизан без всяких ограничений.

II. Все оружие должно быть сдано Соввласти (по этому пункту окончательного согласия бандиты не дали).

III. Медицинская помощь всем раненным и больным партизанам.

IV. Свободное жительство амнистированных на территории У.С.С.Р.

V. 2-х месячный отдых амнистированным от принудительных работ.

VI. Лица, подлежащие отбыванию воинских повинностей, по истечению отпуска должны перейти в распоряжение Уездвоенкомов.

VII. Не требовать от амнистированных агитации между гражданами У.С.С.Р. больше, чем они будут делать по собственному желанию.

VIII. На время отдыха нуждающихся амнистированных удовлетворить строительным материалом; посевным и др.

ІХ. Во время отдыха не вызывать принудительно ни на какие съезды, Совещания и объяснения с представителями Власти.

Х. Помощь лесным материалом населению, пострадавшему от военных действий между партиз. отрядом и кр. армией.

ХІ. Факт амнистии должен быть совершен в м. Каменка.

ПОСТАНОВИЛИ:

В последнее время целый ряд фактов, подрывающих авторитет Соввласти, а особенно нелегальное получение 200 винтовок, пулемета и 800 патрон, сокрытие таковых, не отмечая в строевых Записках, ускоряет необходимость разоружения отряда.

ПОСТАНОВИЛИ:

Отряд немедленно разоружить, вооружив кр-ев[красноармейцев] Продбата в м. Златополе. Остальное вооружение направить в распоряжение Увоенсовещания. Комитет отряда и Начальника, произведших нелегальное получение и сокрытие оружия, арестовать и препроводить Уездсовещанию. Указать Центру, что вся Уездная власть и районная власть требует уничтожения отряда.

Подлинный за надлежащими подписями:

С подлинным верно:

Секретарь: (підписи)

(Державний архів Черкаської області. – Ф. Р-3235. – Оп. 1, спр. 6, арк. 10).

Підготував В.Мельниченко