НСКУ

Бронзову добу в давній історії України і нашого краю змінює ранньозалізний вік, який в українській науці  поділяється на три періоди: доскіфський (ІХ –VIII ст. до н.е.), скіфський  (VII –III ст. до н.е.), сарматський (II ст. до н.е. –  IV ст. н.е.).  
Цей період характеризується такими історичними явищами, як остаточне роз-селення індоєвропейських племен, техно-логічний перелам у виготовленні металевих виробів (перехід від бронзових до залізних), виникнення перших ранньодержавних утво-рень, існування яскравих кочових утворень.
В той час південь України заселяли народи, які залишили після себе великий слід в світовій історії – кіммерійці, скіфи, сармати. Ці іраномовні племена  прийшли на Україну зі сходу, послідовно змінюючи одне одного та приносячи помітні зміни в історію та куль-туру стародавніх мешканців степової та лісостепової зон України.
На території України в період ранньо-залізного віку  існувало 17 археологічних культур,   які   характеризують   матеріальну  і духовну культуру різноманітних племен. На території  нашого  краю  в   доскіфський   час мешкали – чорноліські племена (кінець ІХ – VIІІ ст. до н.е.), в скіфський – землеробські племена або скіфи-орачі за античними джерелами (VII – IV ст. до н.е.), в сармат-ський період – зарубинецькі (ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.) та черняхівські (ІІІ – початок V ст. н.е.) племена.
Вони залишили нам багато археоло-гічних пам’яток, розкопки яких дають змогу досить повно і всебічно висвітлити матері-альну і духовну культурну мешканців нашого краю в період раннього залізного віку.
Отже, коли в українському степу панували кочові кіммерійські племена, в нашому регіоні поширюється чорноліська культура, яка отримала свою назву від Чорного лісу на Кіровоградшині.
Територія  розповсюдження чорнолісь-кої культури практично збігається з районами
розповсюдження давньослов’янських назв річок (гідронімів), що дає підстави пов’язува-ти чорнолісів із носіями протослов’янської мови.
Походить чорноліська культура від білогрудівської та є культурою перехідного періоду від бронзового та ранньозалізного віку. За думкою дослідників, саме розпад великого угруповання білогрудівських племен спричинив консолідацію чорно-ліського населення в південній частині Правобережного Лісостепу.
Хронологічно чорноліську куль-туру поділяють на два етапи: ранній (1050-900 рр. до н.е.) і пізній (900-725 рр. до н.е.).
Основу господарства становило орне землеробство, про це свідчить, зокрема, орнаментація посуду  заштри-хованими геометричними фігурами, які, на думку науковців, є символами зораного поля. Значну роль в госпо-дарстві чорноліських племен відігра-вало осіле скотарство. До складу свій-ського стада входили: велика рогата худоба, кози, вівці, свині, коні.
Значного розвитку досягла  бронзоливарна справа. За допомогою ливарних форм, тиглів і ллячок, які знайдені  на  чорноліських  поселеннях, стародавні  майстри виготовляли сокири-кельти, наконечники списів, різноманітні інструменти, прикраси. Поширюється оброб-ка  заліза, насамперед, для виготовлення зна-рядь праці та зброї.
Спочатку чорноліські племена меш-кали на неукріплених поселеннях, але трохи пізніше під загрозою південних кочових кіммерійських племен стали будувати захищені фортифікаційні споруди. Для поселень обирали майданчики на високих прирічкових мисах. Поселення оточувалися валом, на гребені яких зводили стіни з дерев’яних зрубів, з один чи кількома ровами.  В Потясминні склалася лінія із 12 таких укріплених поселень. Найскладнішим за пла-нуванням було Чорноліське городище: цей південний форпост чорнолісів захищали три лінії валів і ровів. Відомі також поселення Велика Андрусівка, Дністровка, Григорівське, Московське, Тясминське, Суботівське та ін.  Площина більшості городищ майже не використовувалася під житлову забудову, ці фортеці правили за сховища.
Житла чорноліських племен являли собою наземні споруди та землянки, мали стовпову конструкцію, обшиті тесаними дош-ками стіни, земляну підлогу, в якій влаштовували господарчі ями, а вздовж стін розміщу-вали зернотерки та глиняний посуд.

Вивчення чорноліських могильників дало змогу стверджувати, що у чорнолісьців переважав обряд трупоспалення з похован-нями в урнах у ґрунтових могильниках, хоча на півдні зустрічаються і тілопокладення в курганах.
Археологічні знахідки на чорно-ліських пам’ятках  представлені глиняним посудом (черпаками, келихами, горщиками, мисками, корчагами), знаряддями праці (кам’яні провушні сокири, крем’яні вкладиші для серпів, металеві кельти, серпи, ножі, мотики, долота), предметами озброєння (кістяні вістря стріл, бронзові та залізні вістря списів, кинджали, біметалеві мечі), деталями кінського спорядження (кістяні та бронзові псалії, бронзові вудили, бронзові, золоті, залізні  прикраси кінської вузди), предметами  металообробки (шлак, ливарні форми, тиглі, ллячки), прикрасами (браслети, шпильки, кільця, бляшки, підвіски, намисто), ін.
Знахідки свідчать про те, що чорно-ліські племена мали не лише піше, а й кінне військо.
Відомою пам’яткою чорносілької куль-тури   в  нашому  краї   вважаються   Суботівське городище поблизу села Суботів Чиги-ринського району.

До цього часу відносяться й поховання представників військової аристократії, досліджені у курганах поблизу с. Носачів Смілянського району та с. Квітки Корсунь-Шевченківського району. Розповідь про них подано у довіднику.
Отже, археологічні джерела свідчать  про існування в Середньому Подніпров’ї в кіммерійський час могутнього об’єднання землеробських племен, які мали високий економічний та військовий потенціал і могли протистояти військовій загрозі зі Степу. Чорноліська культура брала участь у скла-данні культури наступного скіфського часу.
В VII ст. до н.е. в степах України кіммерійців витісняють інші кочові племена – скіфи, які заселяють спочатку степи Північ-ного Причорномор’я, а згодом – просува-ються й у Лісостеп. Автохтонні землеробські племена, що мешкали в межах сучасної Чер-кащини,теж відчули вплив войовничих скіфів.
Для захисту від степовиків вони поча-ли споруджувати  величезні городища – Трахтемирівське, Пастирське, Шарпівське, Буда-Макіївське, Мотронинське та ін. Кожне з них було частиною загальної оборонної системи і водночас великим адміністра-тивним, ремісничим і торгівельним центром. Вважається, що воєнно-економічний потенціал землеробського населення Лісостепу давав їм змогу організувати ефективний опір скіфам.
Так, на території києво-черкась-кої групи пам’яток із рубежу VII-VI ст. до н.е. зустрічаються  виразні набори озброєння, а з другої половини VI ст. до н.е. в курганах місцевої аристократії трапляється весь комплекс наступаль-ного (вістря стріл, наконечники копій, акінаки) і захисного обладунку, кінська упряж. Прикладом можуть слугувати кургани поблизу сіл Бересняги, Єм-чиха, Ромашки, Бобриця, Пищальники, Гамарня та ін.
Для захисту від кочівників, на думку деяких дослідників, почали спо-руджувати й земляні укріплення висотою до 10 м – так  званні Змієві вали, які тяглися  вздовж правобережних і лівобережних про-токів Дніпра – річок Сула і Рось. Рештки такого валу довжиною 700 м відомі неподалік села Ліпляве Канівського району. Назва валів походить від народної легенди, за якою давньоруські богатирі перемогли велетен-ського змія, впрягли його у плуг і примусили проорати гігантські борозни. Але час споруд-ження цих валів точно не визначено: на думку М.П. Кучери та інших вчених, вони були збудовані в період Київської Русі.
Та перемогли врешті степовики. Так, в VI ст. до н.е. скіфи вже міцно утримували під своїм контролем не тільки степ між Дунаєм і Доном, а й український Лісостеп, населення якого в писемних джерелах називають скіфами-орачами. А з кінця V  ст. до н.е. в південних районах правобережної частини Середнього Подніпров’я простежується зане-пад місцевої економіки, припиняється життя на великих укріплених городищах, змен-шується населення. Все це вчені пояснюють запровадженням над місцевими землеробами влади степовиків, які нещадно експлуатували нових підданих. Пограбування економічних ресурсів краю забезпечувало кочовиків необхідними продуктами землеробства, скотарства, ремесла та збагачувало скіфську верхівку. На території краю з’являються багаті скіфські поховання в курганах.
Завдяки археологічним роз-копкам ми досить повно можемо охарактеризувати матеріальну куль-туру землеробських племен скіф-ського часу на Черкащині.
На сьогодні на території краю відомо 18 укріплених городищ (окрім названих вище) поблизу сіл Водяни-ки, Григорівка, Бучак, Ліплява, Ка-нів, Журжинці, Капитанівка, Чубівка, Крутькі, Васютинці, Чмирівка  Канівського, Чигиринського, Чорно-баївського, Смілянського, Лисянсь-кого, Звенигородського районів. Городища розташовувались на під-несених ділянках, оточених балками, поблизу річок. Відрізнялися різно-манітністю своїх розмірів: від 10 до 500 га.

За характером системи укріплень (вали і рови) городища поділяються на дві групи: городища із замкненою системою оборони; городища, на яких оборонні споруди знахо-дяться на ділянках, на яких немає природного захисту. Першу групу можна розділити на дві підгрупи: городища, планування оборонних споруд яких залежить від природного рельєфу; городища, які мають певний форти-фікаційний план.
Городища із замкненою оборонною системою мали складну оборонну  структуру, яка проявляється у додатковому укріпленні валами і ровами на деяких окремих ділянках.
Вали і рови були різних розмірів. Висота валу досягала  від 2 до 10-12 м, ширина –  від 10-13 до 20 м. Глибина ровів коливається від 0,5 м до 5-6 м. Система укріплень не залежала від розмірів городища.
Ступінь заселеності городищ встано-вити важко, але більшість науковців схиля-ються до думки, що маленькі городища були тісно заселені, а великі частково. Житла були декількох видів, а саме –  землянки, напів-землянки, наземні будинки. Напівземлянки мали овальну або прямокутну форму. Стіни обмазувалися глиною, а в центрі житла була піч. Про наземні будівлі відомо мало, але вважається, що вони мали каркасно-стовпову форму. Це відомо завдяки знахідкам фраг-ментів глиняної обмазки стін із характерними відбитками.

На території городищ розташовані господарські ями, які використовувались для зберігання продуктів харчування, а іноді для утилізації сміття: попелу, кісток, непотрібного посуду.
Окрім городищ, на території Черкась-кого краю відомо понад 60 неукріплених поселень. Найбільш відомі поселення розта-шовані поблизу сіл Калинівка, Орловець, Гусакове, Ризине, Лубенці, Жаботин, Пекарі, Бучак, Стеблів, Яблунівка, Суботів, Стебне, Грушівка та інші Городищенського, Золото-ніського, Звенигородського, Кам’янського, Канівського, Корсунь-Шевченківського, Чиги-ринського районів.
Поселення розташовувались біля горо-дищ або на значній відстані від них. Будувались, як правило,  на пологих схилах, близько невеликих річок і ярів. Про площу городищ судити важко, адже вони досліджені недостатньо.
За даними археологічних розвідок, площа поселень дорівнювала 3-4,5 га. Іноді зустрічаються маленькі – 0,5 і 2,1 га і великі – 10 і 70 га.
Житла представлені круглими і пря-мокутними наземними будинками каркасно-стовбурової конструкції і землянками,   зазви-чай круглої форми з дерев’яним облицю-ванням стін або, взагалі, без нього.

Печі, як правило, овальні. Зустрічаються відкриті та закриті вогнища. За розміром житла були невеликими. Споруди великих розмірів до декількох сотень квадратних метрів, вірогідно, були громадськими будівлями.
Влітку населення більше часу прово-дило на вулиці, про що свідчить велика кількість вогнищ і господарських ям поза стінами жител. Для поселень характерні зольники, розташовані на околицях. В деяких випадках в основі зольників виявлені сміттєві ями, заповнені попелом, битою керамікою тощо. На територіях поселень знайдені жер-товники різних форм і розмірів, з різнома-нітними орнаментами, зооморфними скульп-турками, модельками коржів і зерняток. Це свідчило про розвиток культу землеробства.
Археологічні матеріали з названих городищ і поселень свідчать про те, що основним заняттям населення нашого краю у скіфську добу було землеробство, проте високого рівня досягли скотарство та різно-манітні ремесла: гончарство, шкіряне вироб-ництво, прядіння, ткацтво, деревообробне виробництво, обробка каменю, бронзоливарне виробництво, металургія сталі та заліза. Вони мали досить інтенсивні торговельні зв’язки з грецькими містами-колоніями Північного Причорномор’я, зокрема з Ольвією. Продавали хліб, купували – посуд, прикраси, зброю. Яскравим  свід-ченням цього є знахідка 15 антич-них позолочених бронзових ваз грецького виробництва поблизу села Піщане Золотоніського райо-ну, про які йдеться у довіднику.
На території нашого краю відомі курганні та ґрунтові мо-гильники скіфського часу, в яких археологи дослідили поховання як місцевої аристократії, так й власне скіфської воєнної знаті.
Насамперед, привертають увагу кургани, досліджені поблизу сіл Стеблів, Берестняги, Синявка, Яснозір’я, Матусів, Велика Яблунівка, Жаботин, Флярківка, Старосілля, Пекарі, Грушівка, Мельники, Сахнівка, Бобриця, Теклино, Макіївка, Пастирське, Рай-город, Гуляй-город, Велика Андрусівка, Рижанівка, Ризино, Чубівка, Вільшана, Гладківщина, Придніпровське та багато інших. Серед них варто особливо зазначити поховання скіфської знаті в курганах поблизу Матусова, Синявки, Рижанівки, Журавки, Гладківщини та ін. Опис окремих курганів та унікальних знахідок з них подані нижче в довіднику.
В ІІ ст. до н.е. в південну частину лісостепової частини нашого краю прони-кають нові іраномовні кочівники – сармати. Сарматські племена сформувалися в поволзько-приуральських степах у ІІІ ст. до н.е. В ІІ-І ст. до н.е. вони вже займали степи між Дніпром і Доном. В І ст. до н.е. сармати  перейшли Дніпро і поступово розселилися аж до Карпат та підгір’їв Кавказу. Жоден народ у давнину не займав такої великої території.
Майже єдині археологічні пам’ятки сарматів на території України – кургани, якщо не рахувати випадкових знахідок та поодиноких скарбів. Відсутність сарматських поселень свідчить про досить рухливий тип їхнього кочового скотарства, в стаді якого були вівці та коні – тварини, що здатні переносити постійний рух і не втрачати при цьому життєвих сил. Кінь для сарматів був усім: давав їжу, питво, одяг, силу, заможність, рятував життя.  Тому одним із головних релі-гійних культів сарматів був культ коня.

Головною силою сарматського війська була легка кіннота, головною зброєю – залізний меч, лук і стріли. Заможні воїни мали й захисний обладунок. Важкоозброєні сар-матські вершники (катафрактарії) здобули величезну славу, їм неможливо було проти-стояти.
Зброя і кінське спорядження супро-воджували чоловічі поховання. В жіночих похованнях переважають прикраси, майже неодмінними в них є бронзові або білонові (сплав міді і срібла) дзеркала,  намиста із кам’яних або скляних намистин, зустрічається античний  посуд  –  амфори,  глеки,  тарілочки, мисочки, туалетні посудини.

Сармати принесли на Україну новий стиль у прикладному мистецтві – поліхром-ний: їхні вироби прикрашалися вставками з рубінів, смарагдів, гранатів, сердоліку, халцедону, кольорової емалі. Зразки таких прикрас походять із нечисленних поховань вищої сарматської знаті. В похованнях рядового сарматського населення зустрі-чається лише кераміка, яка була незграбною, зробленою від руки. Дуже популярними у сарматів були фібули – застібки на зразок сучасних англійських шпильок. Як винахід кельтів, фібули не тільки добре датують сарматські поховання, а й засвідчують напрямки контактів сарматських племен з оточуючим світом.  Відомі в сарматських похованнях амулета-обереги у вигляді левів, жуків-скарабеїв, жабок, виногрон тощо, які потрапляли до сарматів із Єгипту через меш-канців античних міст Північного Причорно-мор’я.
На території нашого краю кургани з сарматськими  похованнями  відомі  поблизу с. Райгородка  Кам’янського району,  с. Колодистого Тальнівського району, м. Сміли, с.Баштечки Жашівського району та ін. В с.Залевки Смілянського району знайдено скарб сарматських золотих речей. 

Археологічні пам’ятки  свідчать про те, що значна частина зарубинців Середнього Подніпров’я залишилася на своїх місцях і змішавшись з прийшлим населенням – балтами, пшеворцями, сарматами – приймала участь у формуванні пізньозарубинецької культури.
Житла зарубинецьких племен були наземними та ледь заглиблені, квадратної або прямокутної форми, площею від 18 до 21 кв.м.,  каркасно-плетеної конструкції, з вогни-щами  та  ямами-погребами.
Поховання зарубинецьких племен – безкурганні трупоспалення (ямні, урнові, змішані) із застосуванням численного інвен-тарю, який складався переважно із кера-мічних виробів – горщиків, мисок, горняток. Кераміка широко використовувалася і в побуті зарубинців. Вона була ліпна, часто – із залощеною поверхнею. Вважається, що зарубинецьким гончарям був відомий повіль-ний гончарний круг. Трапляється імпортна антична кераміка, яка засвідчую економічні зв’язки з грецькими містами Північного Причорномор’я.
Крім гончарства  було розвинуто мета-лоробне виробництво: із заліза виготовляли зброю, знаряддя праці, прикраси,  ножі, коси, серпи, сокири, долота, шила, голки, фібули, підвіски.
Зарубинецькі племена займалися зем-леробством, скотарством, мисливством, ри-бальством.
На території нашого краю відомі такі пам’ятки зарубинецької культури: 5 городищ, 54 поселення, 5 ґрунтових могильників. Розташовані вони поблизу сіл Залевки, Жабо-тин, Трахтемирів, Монастирок, Зарубинці, Тростянець, Ліплява, Пекарі, Межиріч, Сах-нівка, Мошни, Свидівок, Михайлівка, Субо-тів, Калинівка, Орловець, Петрики, Товста, Литвинець, міста Канів, Черкаси  та ін.
Вони датуються ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.
Наприкінці ІІ – у  ІІІ ст. н.е. частина пізньозарубинецьких племен  викристалізо-вується в нову давньослов’янську київську культуру.  Інша частина пізньозарубинецьких племен  входить до ареалу розповсюдження  черняхівської культури, пам’ятки якої поширюються на території Черкащини у ІІІ – першій половині V ст. н.е.
На території України відомо близько 3 тисяч черняхівських поселень і ґрунтових могильників. На території нашого краю на сьогодні зареєстровано 255 поселень та 17 могильників, виявлено багато скарбів.  Серед них варто назвати пам’ятки, розташовані поблизу сіл Журавка, Рижанівка, Хрещатик, Червона Слобода, Леськи, Маслове, Стецівка, Кам’янка, Михайлівка, Пішки, Добра, Само-рідня, місті Черкаси та багато ін.
Вже більше 100 років археологи розко-пують пам’ятки черняхівських племен, але й сьогодні окремі питання їх історії та культури залишаються проблемними. Наприклад, до якого етносу належали черняхівці ? В останні десятиріччя панує компромісна точка зору, за якою черняхівські племена були різно-етнічними, складалися із скіфо-сарматів, гер-манців, фракійців, слов’ян і в залежності від території  основу черняхівського етносу скла-дали ті чи інші племена. В Лісостепу України  такими племенами були слов’яни.
Таким чином, черняхівські племена  Середнього Подніпров’я синтезували попе-редні культури місцевих та прийшлих племен. Як частина єдиного черня-хівського етносу, вони мали схожі зі всіма черняхівцями елементи культури, до яких належали зникнення родо-племінної замкненості, налагодження нових культурних, етнічних, економіч-них зв’язків та сприйняття досягнень інших культур.
Опосередковані контакти з ан-тичними центрами Північного При-чорномор’я, наддунайськими провін-ціями Пізньоримської імперії, дакій-цями Пруто-Дністровського межиріччя сприяли впровадженню у господарство і побут черняхівців нових знарядь землеробства (залізний наральник, ро-таційні жорна), прогресивних способів металообробки та гончарного ремесла (ніжний гончарний круг, спеціальні гончарні горни). Зростає рівень економіки. В обмін на хліб,  м'ясо,  мед,  віск,  хутро  зростає  імпорт вина, прикрас, побутових предметів тощо. Свідченнями економічних зв’язків місцевих племен є знахідки на території краю римських монет – поодиноких та у скарбах, зокрема біля с. Мошни Черкаського району, м. Сміли, м. Корсунь-Шевченківського.
Поселення черняхівських племен роз-міщувалися на перших надзаплавних терасах та на невеликих підвищеннях у заплавах. Їх розміри становили від 2-4 до 15-20 га. Як правило, це були неукріплені поселення, зрідка – городища. На території Уманського району зустрічається гніздовий тип розмі-щення поселень, на деяких з них прослід-ковується планування вулиць.
Житлами слугували  напівземлянки або наземні споруди, розмірами від 6х9 до 10х24 кв.м. Могильники розташовувалися, як прави-ло, поруч з поселеннями та були біриту-альними, тобто в межах одного могильника зустрічаються трупопокладення  в ямах та трупоспалення в посудинах і ямах.
Кераміку черняхівських племен відріз-няє висока якість. Вона була зроблена на гончарному крузі, мала сіро- або чорно- лощену поверхню, та вигляд провінційно-римського  посуду.  Відомі   миски,   глечики, вази, горщики, миски-вази, кухлі, глеки, кубки.

Посуд робили без ручок  та  з  однією-чотирьма ручками, іноді прикрашали слабо-профільованими горизонтальними валиками, вертикальними пролощеними смугами, накольчастим і прокресленим орнаментом. Серед посуду черняхівського могильника поблизу села Стецівка Звенигородського району виявлені глек і кухлик, що мали складну світоглядну орнаментацію. А на відомій ритуальній вазі із Лепесівки взагалі зображено календар черняхівських  племен.
Ліпний посуд нечисленний. Імпортний посуд представлений амфорами, червоно-лаковим глиняним та скляним посудом.
Археологічні розкопки черняхівських пам’яток дали різноманітні залізні вироби – серпи, наральники, сокири, інші знаряддя праці, зброю та численні предмети особисто-го призначення – бронзові та срібні фібули, пряжки, намисто, кістяні гребені, підвіски.
Основа господарства черняхівських племен – орне землеробство. Найбільш поши- рені культури – пшениця, ячмінь, просо, гречка, жито, овес, горох. Було  розвинене го-родництво, тваринництво, полювання, бджільництво, рибальство, домашні ремесла. Високого рівня досягло гончарство, чорна і кольорова металургія.
Світоглядні уявлення черняхівських племен в цілому носили характер язич-ницьких вірувань, суть яких полягала у вірі в потойбічне життя, обожнення сил природи, обрядах,  пов’язаних  з  турботою  про  новий урожай.

Занепад черняхівської культури пов’я-заний із навалою гунів в кінці IV ст. В Середньому  Подніпров’ї частина черняхів-ських племен брала участь у формуванні  ранньосередньовічної пеньківської культури ранніх слов’ян.
Порівняння предметів матеріальної культури черняхівських і ранньосередньовіч- них слов’янських культур свідчить про те, що останні були продовженням надбань культур пізньоримського часу. По рівню розвитку вони наближувалися до попередніх ранньо-слов’янських культур.
Щоправда, у V-VII ст. в  матеріальному комплексі помітна певна примітивізація життя слов’ян, що було зумовлено навалою гунів, наслідком якої став розрив культурних та економічних зв’язків населення Лісостепу з римськими провінціями і античним Причор-номор’ям. Поховання стають біднішими, зникає обряд трупопокладення, в похованнях трапляються лише кальциновані кістки, інколи прикриті горщиком чи покладені в урну. Змінюється планування поселень, зникають наземні житла і основним типом житла стає напівземлянка з піччю-кам’янкою. Кераміка стає одноманітною, поширюється один тип біконічного горщика. Змінюється й характер ремісництва: гончарні майстерні занепадають, великі металургійні центри  припиняють свою діяльність. Лише в земле-робстві та приселещному тваринництві не відбувається помітних змін.
Це пов’язано з тим, що в римський час слов‘яни не ство-рили своєї культури, а були включені до загального куль-турного простору, що знаходився під провінційно-римським впли-вом. У складі черняхівської культури вони були політично залежні від воєнно-політичного союзу готів, і лише після пере-моги гунів над готами на рубежі IV-V ст. почала розвиватися слов’янська культура раннього середньовіччя.

У V-VI ст. племена пеньківської культури починають просуватися у Верхнє Подніпров’я та Поділля, а згодом, у VI-VII ст. проникають у Подунав’я та  заселяють землі сучасних Румунії, Болгарії,  колишньої Юго-славії.
У VIII ст. пеньківська культура зміню-ється новою – культурою Лука-Райковецька. Східнослов’янська етнічна належність її но-сіїв не викликає сумнівів. Археологічні пам’ятки цієї культури  в нашому краї іден-тифікуються з полянським міжплемінним об’єднанням східних слов’ян, а порівняння археологічних матеріалів з пам’яток VIII-ІХ ст. на сусідніх територіях, зайнятих уличами, древлянами, дулібами та іншими східно-слов’янськими племенами, дає переважання рис культурної спільності і може свідчити про культурну консолідацію слов’янських племен напередодні утворення Київської Русі.
Археологічні  пам’ятки  ранніх слов’ян  представлені на Черкащині  городищами (1), поселеннями (58), скарбами (4) та могиль-никами (1).  Серед них варто назвати Канів-ське поселення полян, Пастирське городище в Смілянському районі, поселення  Монастирок у Канівському районі, кілька скарбів, знайдених біля  сіл Мартинівка Смілянського  району, Хацьки Черкаського району,  Вільхов-чик Корсунь-Шевченківского  району, Залевки Смілянського району.
В останні роки археологами області знайдено та поставлено на облік багато нових ранньослов’янських поселень, які розташо-вані в Каневі та Умані, поблизу сіл Мліїв, Піщана, Мартинівка, Бучак, Луковиця, Виг-раїв, Моринці, Дзензелівка, Залевки, Сви-нарка, Орадівка, Вергуни, Лозівок, Суботів та багато ін.
Вони говорять про багатолюдність слов’янського населення в краї та дозволяють відтворити його матеріальну культуру досить повно і всебічно.    
Поселення ранніх слов’ян розташо-вувалися в басейнах Дніпра, Тясмину, Росі та інших річок, невисоко над рівнем води, поряд із заплавними луками. Місця для життя обиралися  там,  де  були  землі,  придатні для
землеробства  та  мали  надійну  кормову базу для тварин.
Основними заняттями були орне землеробство та приселищне тваринництво.  Основною системою землеробства був переліг, коли поле обробляли до виснаження землі, а потім воно відпочивало до віднов-лення родючості. В той же час виникає двопільна система землеробства. Спостері-гається технічне вдосконалення знарядь землеробської праці: запроваджується рало з широким наральником і ножем-череслом; використовуються знаряддя плужного типу з лемешем; урізноманітнюються та вдоскона-люються знаряддя для збирання зерна та обробки врожаю – коси, серпи, мотики, жорна; з’являється новий тип серпа з асиметричним лезом та відігнутим руків’ям; виникають млинові споруди, в яких мололи зерно. Основними злаками  були жито, просо, ячмінь, дедалі частіше вживаються голозерні пшениці, придатні для розмелювання. Відомі були горох, боби, ріпа. Займалися городництвом  та, можливо, садівництвом. 

Збіжжя зберігалося у спеціальних приміщеннях та ямах для зерна, про  що  свідчать розкопки кількох поселень ранніх слов’ян  поблизу села Сахнівка Корсунь-Шев-ченківського району. На одному поселенні  неподалік житла було розкопано приміщення на зразок клуні з ямою для зерна, уламки жорен, залізний наральник. На іншому – досліджено 19 напівземлянкових жител та кілька десятків підсобних споруд господ-дарського призначення.
Певну роль в господарстві ранніх слов’ян відігравали мисливство, рибальство, бортництво, збиральництво. Мисливство давало м'ясо для їжі (кістки диких тварин становили 10-20% остеологічних матеріалів)  та хутро, яке було одним із традиційних експортних товарів слов’ян. Полювали на лося, благородного оленя, зубра, тура, косулю, кабана. Рибальство засвідчене   зна-хідками  кісток, залізними гачками та остенями, керамічними грузилами від сіток і неводів. Мед і віск добували із дупел диких бджіл. Збиральництво допомагало вижити у неврожайні роки. Збирали жолуді, горіхи, ягоди, гриби, дикоростучі плоди.

Спостерігається подальший розвиток ремесел. Найрозвинутішими були залізодобу-вання та металообробка. Цьому сприяли природні умови, в яких мешкали ранні слов’яни: ліси давали дерев’яне вугілля, річкові заплави – болотну руду.
До VII-VIII ст. рівень ковальського ремесла у  слов’ян був порівняно низьким. Майстри володіли технікою кування, цемен-тації, зварювання. Асортимент залізних виробів складав близько 30 видів знарядь  праці, зброї, деталей одягу, прикрас. Спеціа-лізація ремесла  не була розвиненою.
Починаючи з VI-VII ст.  відбувається деяке піднесення ремесла, яке призвело до  його розквіту  у VIII-IX ст. Ремесло відокрем-люється від сільського господарства. Мета-лургія відокремлюється від ковальства, по-глиблюється спеціалізація майстрів, опано-вуються  нові техніки, підвищується продук-тивність праці. При виготовленні  прикрас та ювелірних виробів з кольорових металів  застосовують техніку литва, кування, карбу-вання. Ювелірні вироби східних слов’ян знайдені на території нашого краю в Мартинівському та інших скарбах, на Пастир-ському городищі, на поселеннях поблизу Пекарів, Канева, Малого Ржавця, Сахнівки.
Традиційно поширеним зали-шається гончарне ремесло, хоча в порівнянні з черняхівським посудом, у ранніх слов’ян спостерігається примі-тивізація виробництва глиняного по-суду, який характеризується грубою поверхнею, одноманітними формами, майже повною відсутністю орнамен-тації.  Можливо, глиняний посуд в деякій мірі замінюється дерев’яним посудом, про виготовлення якого свідчать різці від токарного верстату на поселеннях, починаючи з ІІІ-IV ст.
Необхідними побутовими пред-метами, одягом, взуттям слов’ян забезпечували домашні  ремесла – прядіння, ткацтво, обробка шкіри, каменю, дерева. Про це свідчать численні археологічні знахідки: глиняні  пряслиця і грузила для ткацьких верстатів, кістяні лощила для обробки шкіри, кістяні та металеві проколки, голки, шила, котушки, залізні сокири, скобелі, долота, свердла та ін. Добре була розвинена деревообробка, теслі виготов-ляють  меблі, сани, човники, рала, хатнє начиння, деталі будинків.
Археологічні знахідки свідчать про налагоджену внутрішню та зовнішню тор-гівлю у вигляді натурального обміну. Голов-ним торгівельним шляхом був Дніпро.
Аналіз археологічних джерел свідчить про досить розвинену язичницьку міфологію й організовані форми культу у східних слов’ян, які були направлені на господар-ський добробут і процвітання роду.
Протягом І тис. н.е. східні слов’яни пройшли великий шлях у своєму соціальному розвитку. До VII ст. у них ще панували первіснообщинні відносини. Основу суспіль-ства складали первісні сусідські общини, які вели спільне господарство. Поступово з них виділяються патріархальні сім’ї, які скла-даються із кровноспоріднених малих сімей. У VIIІ-ІХ ст.  зміцнюється господарська само-стійність малих сімей, які стають головним виробничим осередком та основною одини-цею слов’янського суспільства. Складається територіально-сусідська, селянська  община.
Упродовж VI-VIII ст. у східних слов’ян відбувається процес соціального розшару-вання, з’являються вожді-князі, озброєна дружина, виникають укріплені центри – місця зосередження влади, політико-адміністративні, ремісничо-торговельні і культові центри. Формування станово-класового суспільства йшло одночасно з утворенням  племінних союзів, які з часом перетворюються на етнічні і соціальні спільності. Їх подальша консо-лідація приводить до виникнення прото-державних об’єднань – князівств. На їх основі в Середньому Подніпров’ї складається раньо-державне утворення полян, древлян і сіверян «Руська земля» із центром у Києві.
Східну частину сучасної Черкащини заселяли поляни, західну – уличі, які довго не хотіли підкорятися київським князям.
Як бачимо, територія Черкаської облас-ті відігравала важливу роль у формуванні східнослов’янської етнокультурної спільності та у становленні давньоруської державності напередодні утворення Київської Русі.
Безпосереднє відношення до нашого краю має й назва «Русь». Його походження є одним із найдискусійніших в сучасній істо-ріографії.
Є припущення, що в басейні річки Рось мешкало плем’я з такою назвою. У багатьох джерелах ця назва охоплює передусім полян, які мешкали на території сучасної Черка-щини. До цього можна додати гідроніми на землях полян – Рось, Росава, Роставиця.
У наступний період в історії України – Х-ХІІІ ст. –  землі  нашого краю складали південне порубіжжя східнослов’янської дер-жави  Київська Русь, для якої широко  вживаються різні назви  – Русь, Руська земля, Давня Русь, Давньоруська держава, Київська дер-жава. Вона відкрила новий феодальний період в історії східних слов’ян.

Незважаючи на окраїнне положення, територія сучасної Черкащини займала важ-ливе місце у політичному, економічному і культурному житті держави. Особлива роль належала давньоруським містам нашого регіону, які будувалися як оборонні фортеці та згодом стали значними центрами Київської Русі. Серед них – Канів, Родень, Корсунь, Дверен, Боровий, Воїнь, Желдь, Песочен, Дубниця, Римів та ін. Вони відомі за  літопис-
ними історичними джерелами та за архео-логічними розкопками. Перші розповідають або про заснування міст, або про важливі події в їх історії. Інші дають можливість охарактеризувати матеріальну та духовну культуру місцевого населення періоду Київ-ської Русі.
Так, місто Родень згадується під 980 роком в зв’язку з втечею князя Ярополка від Володимира. У 1032 році Ярослав Мудрий збудував фортецю і заснував місто Корсунь. У 1144 році київський князь Всеволод Олегович заснував у місті Каневі церкву святого Георгія (Юрія) Побідоносця. У 1147 році вперше згадується Зарубський монастир в  м. Заруб,   ченця   якого  Клима  Смолятича було поставлено київським митрополитом за бажанням князя Ізяслава Мстиславовича.

У «Повісті временних літ» під 1055 роком вперше згадується місто Воїнь, а у Іпа-тіївському літописі під 1116 роком  зна-ходимо відомості про заснування князем Ярополком, сином Володимира Мономаха,  міста Желдь. Під 1185 роком знаходимо в літописі відомості про трагічну оборону міста Римів.
Археологічні дослідження згаданих давньоруських міст та інших поселень і городищ періоду Київської Русі дозволяють стверджувати, що за порівняно короткий історичний період були досягнуті значні успіхи у розвитку сільського господарства, ремесла, торгівлі, містобудування, культури та ін.
Високого рівня досягло землеробство. Цьому сприяло застосування кількох агроно-мічних систем (парова, підсічна, перелогова) та використання широкого асортименту землеробських знарядь (плуг, рало, соха, борона, мотика, заступ, коса, серп). Виро-щували жито, пшеницю,  просо, ячмінь, овес, горох, коноплі, льон.
Розвивалося тваринництво, розводили велику та дрібну рогату худобу, коней, свиней, птахів. Важливу роль відігравали допоміжні галузі господарства: полювання, рибальство, бджіль-ництво.
Високого рівня досягли чорна металургія і метало-обробка. Майстри володіли всіма тогочасними технічними і тех-нологічними методами, асорти-мент залізних виробів сягав 150 назв, серед яких зброя, знаряддя праці, побутові предмети, прик-раси тощо. Особливо відзнача-лися  ювеліри, які опанували тех-ніки перегородчатої емалі, скані, черні, литва, карбування, свин-цевих та олов’яних відливок.
Розвивається склоробство, яке давало мозаїчну масу, віконне скло, посуд, браслети, намиста тощо.
Гончарство, деревообробка, прядіння, ткацтво, обробка каменю та кістки забез-печували мешканців міст і сіл масовою продукцією. У ХІІ-ХІІІ ст. ремісники почи-нають об’єднуватися в артілі.
Археологічні знахідки із розкопок давньоруських міст та селищ свідчать про існування активної торгівлі не тільки в межах  усієї країни. Широкого розвитку набула міжнародна торгівля з Візантією, Волзько-Камською Болгарією, Хазарією, Грузією,  країнами  Арабського Сходу, скандинав-ськими, центрально- й західноєвропейськими державами – Польщею, Чехією, Францією, Англією, Німеччиною. Постачали хутро, мед, віск, шкіри, ремісничі  товари. Везли із-за кордону золото, срібло, коштовні тканини, вина, масло, столовий посуд, речі христи-янського культу, зброю.
Знахідки сотень тисяч іноземних монет – арабські дирхеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські динари – свідчать про те, що до товарообміну проникає інтенсивний грошовий обіг, а за Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Київська Русь  починає  карбувати  власні гроші – срібники і златники. Вживалися гривни трьох типів – київська, новгородська, чернігівська.
Виникає нова форма поселення – так звані «гради», в яких дослідники вбачають зародки міських осередків у вигляді міжплемінних центрів, порубіжних укріплень та ін. Міста укріплялися валами і ровами, мали дві основні частини – дитинець і посад, а також передмістя.
Літописні та археологічні джерела свідчать про стабільний і прогресивний розвиток давньо-руської держави у ІХ-ХІІ ст., який поставив Київську Русь на один рівень з передовими країна-ми Європи та забезпечив їй одне з провідних місць на міжнарод-ній арені.
Увесь цей час територія нашого краю відігравала роль захисного порубіжжя, стримуючи напади східних кочовиків – хазар, печенігів, половців. По Сулі, лівій притоці Дніпра, проходила посульська оборонна лінія, в якій важливу роль відігравали міста на території сучасної Черкащини.  Відомо, що у 1184-85 роках під стінами Воїня, Желді, Пісочена та інших міст точилися запеклі бої з половцями.
У ХІІ ст. в Пороссі з’являється тюрко-мовне населення – чорні клобуки, які об’єд-нали в своєму союзі різні кочові племена – торків, берендеїв, ковуї, печенігів та ін.  За однієї із версій, саме чорні клобуки, яких називали ще «чоркосами» за головний убір з чорною косою, заснували місто Черкаси наприкінці  ХІІІ ст.
На початку ХІІІ ст. над територією Київської Русі і землями нашого краю навис-ла  загроза монголо-татарської навали. Впер-ше на нашу землю монголо-татари ступили у квітні 1223 року  в особі послів, які прибули на князівську раду вище Заруба і вимагали невтручання руських князів в їх  боротьбу  з половцями. Вдруге монголо-татари  ступили на територію краю після  відомої поразки русько-половецького війська на р.Калке. Досягнувши Дніпра, вони  перейшли  його  по Зарубському броду, здійснили короткочасний розвідувальний рейд та поверталися через Канівський брід. Але справжньою трагедією для населення став похід монголо-татарських орд навесні 1239 року.  Були знищені міста посульської і пороської оборонних ліній.

Археологічні розкопки засвідчують загибель всіх міст Київської Русі на території краю – Родень, Корсунь, Канів, Заруб, Воїнь та інших. Це призвело до занепаду ремесла, торгівлі, культури. Але за писемними джере-лами, життя на території краю не завмерло: ті, хто вижив, змушені були підкоритися завойовникам. Вони об’єднуються у общини-громади на чолі з отаманами, залежними від монголо-татар, присутність яких була тут в подальшому, ймовірно, епізодичною. Адже залісненість території нашого краю була несприятливою для життя кочовиків-ордин-ців.
Окрім цього, на думку дослідників, західна частина сучасної Черкащини (Уман-щина) не зазнала великих людських втрат та матеріальних збитків. Її населення залишало-ся на своїх місцях та, прийнявши зверхність завойовників, сплачувало монголо-татарам данину.
Отже, поступальний  розвиток  регіону, як і всієї Київської Русі,  був перерваний монголо-татарською навалою на досить тривалий час. На землях сучасної Черкащини археологічно майже не фіксуються сліди життєдіяльності населення  у ХІІІ-ХІV ст. Лише – поодинокі випадкові знахідки та окремі поховання кочовиків.

Але оскільки носії давньоруських тра-дицій все-таки залишились живими,  то в нових історичних умовах вони стали основою історико-культурного відродження України-Русі. Не останню роль в цьому зіграло насе-лення нашого краю.
Литовська доба в історії регіону –  60-ті роки XІV ст. (початок експансії Литви) –  1569 рік (Люблінська унія, за якої землі сучасної Черкащини переходили до Польщі) відкриває якісно новий період, який характеризується відносною стабільністю в економічному, соціально-політичному та культурному житті, активним залюдненням місцевості, відродженням старих та виник-ненням нових міст, розвитком уходництва, боротьбою з агресією кримських татар. Археологічно цей період прослідкувати дуже важко, адже наступні століття життєдіяль-ності в містах і селах майже повністю знищили культурні залишки XІV-XV ст. Тому археологічні пам’ятки цього періоду представлені невеликою кількістю знахідок на багато-шарових поселеннях ХІV-ХVIІІ ст. в Черкасах, Золотоноші, Смілі, Звенигородці, Корсунь-Шевчен-ківському, у с. Конела Жашків-ського району, с. Піщане Золото-ніського району, сс. Монастирок, Трахтемирів, Зарубинці Канівсь-кого району та ін. Відомі також могильники ХІV-ХV ст. у с. Зару-бинці Канівського району та в с. Квітки Корсунь-Шевченківського району.
Наступний історичний пе-ріод в історії краю – доба пізнього середньовіччя, яка датується XVI-XVIII ст., та в українській історіографії іноді називається добою українського козацтва.

Оскільки мета нашого посібника-довідника полягає у висвітлення археоло-гічної спадщини Черкаського краю, вважаємо не доречним зупинятися на описі історичних подій, характеристиці соціально-економіч-ного та культурного розвитку нашого краю в цей важливий історичний період. Відсилаємо читача до сучасної наукової та науково-популярної літератури з цього питання, а саме до праць І.І. Волошенка, І.О. Гуржія, В.М. Лазуренка, В.В. Масненка, В.М. Мельниченка  
В.В. Панашенка, М.Ф. Пономаренка, О.І. Со-лодаря, П.П. Соси, Г.В. Суховершка, М. Тка-ченка, А.Ю. Чабана,  В.О. Щербака, В.М. Щербатюка та ін. Зупинимося стисло на археології доби українського козацтва  на Черкащині.
Умовно археологічні пам’ятки XVI-XVIIIст. можна поділити на дві групи: нерухомі та рухомі пам’ятки.        
До першої групи відносяться оборон-ні, культові, погребальні, побутові, інші нерухомі пам’ятки.
Серед оборонних споруд відомі замки, замчища, фортеці, укріплення, городища, вали, рови, сторожові кургани, спостережні пункти. Серед культових – монастирі, монастирища, церкви, монастирські келії, печери, дамби,  льохи, поховання. Серед погребальних – цвинтарі, окремі ґрунтові поховання, нагробки, кам’яні і дерев’яні хрести, надгробні плити, місця поховань. До інших віднесені місця переправ, місця таборів, залишки гончарних та інших майстерень, під-земні ходи та комп-лекси, урочища, камено-ломні. Частина із названих видів пам’яток  є  історико-археологіч-ними, тобто такими, що пов’язані з відомими історичними подіями та мають незначні залишки культурного шару XVI-XVIII ст.

Для прикладу можна навести такі найбільш відомі пам’ятки, як городище Замок в м. Сміла, Уманська фортеця та прилеглий до неї посад, гайдамацькі льохи в  урочищі Гупалівщина біля с. Будище Звенигородського району, замчище козацького Трахтемирів-ського Успенського монастиря та печери поблизу с. Монастирок Канівського району, цвинтар з кам’яними хрестами в смт Єрки Катеринопільського району, городище-форте-ця та три кладовища  в м. Корсунь-Шевченків-ському, пізньосередньовічне місто в смт Лисянка та Маньківка, городище та цвинтар з кам’яними хрестами в с. Лукашівка  Монас-тирищенського району,  печерний комплекс та монастирський цвинтар Ірдинського монас-тиря у с.Мале Старосілля Смілянського району, поселення «Секава-І» у с. Червона Слобода, підземелля культового призначення, підземні келія та схрон у с. Чубівка Чер-каського району, верхнє та нижнє пізньо-середньовічне місто, підземна споруда, місце переправи, залишки монастиря, фундаменти церкви, залишки фортеці в м.Чигирині, підземні споруди в сс. Медведівка та Мель-ники, замчище Богдана Хмельницького, посад пізньосередньовічного Суботова, кам’яні хрести, Іллінська церква в с.Суботів, монас-тирище  та  монастирська  дамба   Медведівського монастиря в урочищі Дубина поблизу с.Трушівці Чигиринського району, фортеця на острові Кременчуцького водосховища у с. Жовнине Чорнобаївського району, інші.

До рухомих археологічних пам’яток  дослідники відносять керамічні вироби, зброю, кінське спорядження, деталі одягу, знаряддя праці, предмети побуту, особисті речі, культові предмети, інші речі.
Керамічні вироби представлені різно-манітним  посудом, кахлями, люльками, плас-тикою, підсвічниками, будівельними матеріа-лами (карниз, цегла, оздоблювальна плитка, черепиця,  ін.), іграшками, свистунцями, пряс-лицями, грузилами та ін.
Зброю складають сокири, чекани, шаблі, кинджали, замки від рушниць, кулі, кулелійки, часники – шипи-рогульки, нако-нечники списів, дротиків та стріл, пушки, ядра, порохівниці, бойові гирі, серпи, ножі, кремені для рушниці тощо.
До кінського спорядження відносяться такі археологічні знахідки, як вудила, стре-мено, кінська підкова, пряжки від упряжі, ін.
Деталі одягу – невелика група і складається вона із поодиноких речей: нагрудника, головного убору, поясу, гудзиків, поясних пряжок, фрагментів тканини, підков від чобіт.

Знаряддя праці – серпи, ножі, коси, молотки, зубила, долота, свердла, кайло, оселки, точильні камені та ін.
Особисті речі та прикраси можна об’єднати в одну групу та віднести до неї ножі, виделки та рукоятки до них, браслети, кільця, намиста, голки, шила, гребінці, натільні хрести, шпильки, підвіски, сережки, прикраси, проколки, замки, ключі, ножиці, бритви та ін.
Культові предмети – медальйони, іконки, натільні хрести, підсвічники, оклади та замки від церковних книг.
До інших відносяться знахідки скляної посуди, фрагментів віконного скла, дитячі іграшки, монети, свинцеві  палички.
Нерухомі археологічні пам’ятки роз-ташовані на місцевості, тому знайомство з ними доступно не кожному. Лише найбільш відомі пам’ятки  розташовані на туристичних маршрутах Черкащини або поблизу них. Існування більшості археологічних об’єктів ХVI-XVIII ст. відомо лише спеціалістам і вони зовні не можуть бути цікавими пересічному громадянину.
Рухомі археологічні пам’ятки експону-ються в черкаських музеях та зберігаються в фондівських колекціях. Походять вони із стаціонарних розкопок пізньосередньовічних пам’яток або є випадковими знахід-ками без точної територіальної та хронологічної  прив’язки. Не всі вони доступні для ознайомлення та вивчення, адже багато з них із-за поганого стану зберігаються у музейних фондо-сховищах або роками чекають своєї черги в реставраційних майстернях.
Археологічні пам’ятки та істо-рико-археологічні об’єкти на території Черкащини висвітлені в працях  Г.Л. Боплана, Г.Е. Чернецького, В.В. Хвой-ки, Л.І. Похилевича, Г.Н. Логвина, П.А. Горішнього, М.П. Кучери,  О.І. Соло-даря, О.В. Білецької, В.В. Нероди, В.А. Петрашенко, О.М. Титової, Д.П. Куш-тана та інших дослідників.
Як нерухомі, так і рухомі археологічні пам’ятки краю багаточисленні та різно-манітні.

Сьогодні на державному обліку в обласній Археологічній інспекції стоять 155 археологічних пам’яток ХVI-XVIII ст., серед них:  47 – городища, 1 – замок, 2 – замчище, 55 – поселення, 12 – майдани,  1 – монас-тирище, 5 – міста, 1 – посад, 1 – місце битви, 2 – залишки монастирів, 54 – підземні споруди різного призначення, 1 – печерний комплекс, 1 – монастирська дамба, 1 – місце переправи, 3 – козацькі льохи,  4 – кам’яні  хрести, 2 – цвинтарі з кам’яними хрестами, 1 – монас-тирське кладовище, 6 – могильники, 1 – каме-ноломня, 1 – церква, 1 – курган.
Рухомі археологічні пам’ятки не підра-ховувалися, але, вірогідно, вони складають щонайменше кілька тисяч предметів.
Як бачимо археологія Черкащини дуже багата на пам’ятки всіх історичних періодів, серед яких є відомі не тільки в Україні, а й в Європі та світі.
В наступному розділі пропонуємо вашій увазі стислі розповіді про відомі та науково значимі археологічні пам’ятки  нашого краю, які подаються в хроно-логічному порядку від мустьєрського періоду  (150-35/40 тисяч років тому) до пізнього середньовіччя (XVI-XVIII ст. ).

Матеріали охоплюють близько 100 археологічних пам'яток, серед яких стійбища, стоянки, поселення, селища,
городища, курганні могильники, поо-динокі кургани, ґрунтові могильники з тілопокладеннями та тілоспаленнями, вали, рови, зольники, залиш-ки церков та інших наземних будівель, під-земні споруди, скарби та інші пам’ятки.
До текстів про пам’ятки подаються  фото, схеми, реконструкції пам'яток та роз-копаних на них об’єктів, малюнки архео-логічних знахідок, знайдених під час розко-пок та розвідок.
Роз’яснення  археологічних термінів подано в «Термінологічному словнику». З метою поглиблення знань з археології Черкащини надається перелік краєзнавчої і загальної археологічної літератури, яку можна знайти черкаських бібліотеках.
Звертаємо особливу увагу читача на список тих людей, хто відкривав, розкопував та вивчав археологічну спадщину нашого краю. Дякуючи їх праці, ми маємо сьогоднішній рівень знань з давньої історії та культури Черкаського краю, а також – довідник, що пропонується вашій увазі далі.