НСКУ

---

Вивчаючи історію ми натрапляємо на велику кількість назв міст, містечок, сіл, річок, озер, урочищ тощо. Одні назви мають давнє походження і збереглися дотепер, інші назавжди зникли у вирі історичних подій. Всі ці географічні об’єкти об’єднуються поняттям топоніми, а наука, що їх вивчає називається топоніміка (від грецького topos – «місце, місцевість» і onima – «і’мя»).
Назви географічні об’єкти часто отримували в залежності від історичних подій, ландшафту, імен і прізвищ людей, від соціальної приналежності і роду занять жителів тощо. Нерідко ці назви залишили по собі відгомін у легендах і переказах. Останні є зразками фольклору, а він, в свою чергу, є складовою усних джерел історії.

Легенди і перекази служать збереженню в пам’яті і передачі даних про історичне минуле народу, намагаються пояснити виникнення різних явищ природи, фіксують народні знання та уявлення тощо. Топонімічні легенди і перекази пов’язують походження певних загальновідомих і місцевих географічних назв з історичними особами і подіями. Вони розкривають їх на тлі певної доби в житті народу. Це досить численна група творів, бо з кожним селом, містом, річкою, горою і т.д. обов’язково пов'язаний якийсь переказ або легенда. Як правило, в глибині першого є певне історичне зерно, легенда ж користується домислом, в ній може бути щось фантастичне, неймовірне.

Багата на легенди і перекази і наша Черкащина. Серед них значну групу складають топонімічні твори. Вони розкидані по різних збірках, окремих краєзнавчих працях і газетних публікаціях. Автор цієї краєзнавчої рубрики  поставив за мету зібрати їх разом та систематизувати.
Легенди і перекази подані за окремими класами топонімів. Перший розділ складають ойконімічні легенди і перекази. Вони пояснюють походження назв населених пунктів (сіл, селищ, міст, кутків тощо). Другий – оронімічні. Вони пояснюють походження назв особливостей рельєфу місцевості (гір, скель, ярів тощо). І третій – гідронімічні, тобто такі, що пояснюють походження назв водних об’єктів (річок, озер, джерел, криниць тощо). В кожному розділі легенди і перекази систематизовані в алфавітному порядку районів, звідки вони походять, а в межах району – в алвафітному порядку власних назв.
Всього користувачам сайту ,,Краєзнавча Черкащина” пропонується 35 легенд і переказів. 19 із них – ойконімічні. Вони пояснюють походження назв 1 міста, 1 селища міського типу, 16 сіл та 1 кутка села із 10 районів області. Оронімічних довідок –  8. Вони пояснюють походження назв 1 яру, 2 скель та 5 гір із 5 районів. Гідронімічних легенд і переказів теж 8. Вони пояснюють походження назв 1 болота, 1 джерела, 2 криниць та 4 річок із 5 районів. Разом топонімічні твори походять із 17 районів нашого краю.
Ряд творів містять в собі пояснення одразу декількох назв. Так, в  легенді про Лисянку є пояснення щодо походження назви р. Гнилий Тікич. А легенда про р. Тальянку закінчується поясненням і назви  міста Тальне. З легенди про джерело на Богдановій горі стає зрозумілим чому таку назву має гора і саме джерело. В легенді про Гадючку пояснюється  і назва Ляхового поля. До речі, сама Гадючка вже давно не болото, а теж поле.



Будище (село, Звенигородський район ). На місці села колись у лісі була буда, де виробляли поташ. Звідси й пішла його назва. Проте в селі й до нині існує переказ, який по іншому тлумачить обставини заснування і походження назви села.
Проїжджав тут колись один козак. А шлях після дощів так розмило, що ні проїхати, ні пройти. Він тут зупинився, щоб перепочити та заховатися від негоди. І так побувши тут певний час, він роздивився, що що місцевість для життя дуже гарна і земля родюча. І він вирішив тут поселитися. Обзавівся сім’єю, господарством.
Через певний час приїжджають до нього козаки-побратими. Подивилися,що крім його хати нікого поблизу немає, та й говорять йому:
- І чого ти тут оселився, як вовк у лісі? Ні сусідів тобі, ні товариства.
- Та нічого. Пройде час і буде тут ще людей. Буде ще!
- Ну, так хай буде ще!-махнули на нього товариші та й поїхали.
Пройшло кілька років. Козаки-побратими знову згадали про свого товариша. Давай провідаємо того нашого побратима, який живе сам та говорив, що там буде ще.
Приїжджають, а навколо поселення козака утворився хутір. Здивувалися побратими:
-От тобі так буди ще! Так нібито і справді утворилася назва села.
Вербовець (село, Катеринопільський район ). Давно це було, за кріпаччини. Ти знаєш, що тоді прості люди належали панам і ті могли робити з мужиками, що хотіли. Отож на Волині жив пан. А в одного кріпака була на виданні дуже красива дочка Марія. Покохала вона хлопця-кріпака Василя. Та щоб одружитися, треба було брати дозвіл у пана. Пішли Василь з Марією до нього за тим дозволом. Пан як побачив таку красиву дівчину, не дозволив їй одружитися з коханим, а наказав забрати до себе у двір. Стало зрозуміло, чому пан не погодився віддати Марію за Василя. І вирішили молоді втікати від кріпацької неволі.
Йшли вони, йшли – і побачили красиву долину, серед якої текла невеличка річечка, а обабіч неї верби та верболози. Отут вони й оселилися першими. Минав час. Приходили сюди й інші втікачі, будували тут свої домівки.
Село ж за те, що потопало у вербах назвали Вербовцем, а річечку – Вербівкою. За річкою люди заселили куток Загреблю. А центр села, де мало було дерев, назвали Голошівкою. Куток Кукілівка довго не заселявся. Там були великі зарослі, а найбільше ріс кукіль.
Водяне (село, Шполянський район ). За переказами, цей населений пункт виник у XVII ст. як козацьке укріплення поблизу сумнозвісного Чорного шляху. Ця територія є однією з найвищих на Шполянщині поряд з місцевостями біля Топильної і на схід від Скотаревого. Її висота сягає більше 200 м над рівнем моря, що на 100 м вище місцезнаходження Шполи. Тому будівництво козацького укріплення тут цілком виправдане. Сторожили розповідають, що козацькі бастіони знаходились майже в центрі нинішнього села, де знаходиться магазин „Ромашка”. Також тут були збудовані збройова майстерня і житла козаків. Від козацького укріплення був проритий підземний тунель, котрий служив схованкою для козаків в разі великої небезпеки. Згодом вхід в тунель засипали, а таємниця його підземних ходів не розкрита до сих пір.
Назва ж поселення походить від великої чотириметрової вирви (провалля), яка знаходилась в глибині яру на південь від козацького укріплення. З цього провалля фонтанувала вода підземного джерела, даючи початок струмку, що тік до Гнилого Товмача. Можливо, десь на глибині тут було велике підземне озеро, води якого з часом прорвались на поверхню. Тому цю місцевість козаки прозвали водянистою, що згодом перейшло в назву села.
Золотоношка (село, Золотоніський район ). Село Золотоношка. Красиве українське село, розташоване на берегах мальовничої річки Золотоношки. Свою назву село запозичило в річки. Щодо походження назви річки, то існує декілька красивих легенд. Одна з них розповідає, що колись в давнину річкою плив корабель, на борту якого перебувала сама цариця. Цариця буда взута в красиві черевики із щирого золота. І от якось черевичок цариці упав з ноги і впав у воду. Цариця спочатку засмутилася, а тоді сказала: «Річці сподобались мої черевички. Нехай і в неї буде ножка». І поступово вислів «золота ножка» перетворився в «Золотоношку». А інша легенда пов’язує назву річки не з золотом, а зі словом зло. Так, ніби, колись плив по річці корабель із чужинцями – загарбниками. Але сталось так, що він потонув, а з ним потонуло і зло, яке хотіли заподіяти людям чужоземці. Від його і назва річки – Злотоношка, а нині - Золотоношка. Так було чи не так , але річку назвали Золотоношкою і вона поділилась своїм іменем з селом.
Кавунівка (село, Шполянський район ). Це село було засноване у XVIII ст. За переказами, його першими жителями були козаки, які переселились з козацького укріплення Червоний Городок, яке знаходилось за півкілометра на схід від сучасного села Кавунівка.
Біля Червоного городка на 8-метровому курган-могилі розміщувалась сторожева вежа з дерев’яною фігурою. У народі її до XX ст. називала баштова могила. При наближенні татар козаки дозорці підпалювали дерев’яну фігуру, чим сповіщали навколишньому населенню про небезпеку, що насувається.
З припиненням нападів татар на Україну в другій половині XVIII ст. військове значення козацьких укріплень зникає, тому козаки лишають і переселяються в інші місцевості, засновуючи нові поселення. Саме так і виникло село Кавунівка. За легендою, один з козаків Червоного Городка на прізвисько Кавун, яке він отримав, можливо, за велике і кругле обличчя, збудував собі хату на відстані півкілометра на захід від козацького укріплення і почав вести господарство. Згодом біля нього збудували хати інші козаки-переселенці, внаслідок чого виникло нове поселення, яке за прізвищем першого жителя назвали Кавунівка.
Капустине (село, Шполянський район). За однією з легенд, першим поселенцем у цій місцевості став запорізький козак, який збудував хатину на краю лісу, почавши вирощувати на розчищеній ділянці землі дуже багато капусти. Частину її квасив у дерев’яних бочках, які сам виготовляв з деревини, якої було багато в лісі. Квашеною капустою пригощав козак і нових поселенців, які згодом почали оселятися поруч. Вони і дали прізвище першому поселенцю – Капуста, від цього прізвища і походить назва села. За іншою легендою, назва села пов’язана з битвою, яка відбулась в урочищі за селом між козаками  і поляками. У ній козаки здобули велику перемогу над ворогам, порубавши в запеклій січі всіх ворожих вояків, наче капусту при шаткуванні. Після битви ніхто не хоронив понівечені тіла ворогів і вороння дзьобало їх кілька тижнів, місцевість цю народ назвав Капустине, Згодом назва поширилась на село, що виникло недалеко від урочища.
Княжа Криниця (село, Монастирищенський район ). Існує легенда про те, що колись берегом річки проїжджав князь і нібито його коні та візок провалились крізь землю, а звідти забили могутні джерела. Князю місцевість сподобалась, він збудував тут замковище, оточив його ровами та валами. Там, де били джерела, викопав криницю. Коли ж виникло поселення, його так і назвали – Княжа Криниця.
Є й інший варіант легенди. Берегом річки їхав не князь, а княгиня Софія, що саме вона потрапила до джерел і заснувала замок. Як доказ цьому варіанту селяни Л. Похилевичу у 1864 році розповідали, що у 1780 р. згоріла в селі церква, під її підлогою у вівтарі знайшли домовину зі словом  „Софія” та останками цієї княгині.
Лисянка (селище міського типу, районний центр). Є на Черкащині містечко Лисянка, що розкинулося на березі річки Гнилий Тікич. Щодо назви поселення то є декілька версій. Одну із них розповідає  легенда: «Було те давно. Стояла темна ніч, сторожа на валах Тікичанського городища час від часу гупала у била і перегукувалась. Пахло молодим листям, що тільки-но ледь розпукувалося, і свіжозораною землею. Поселяни спали. Раптом – зойк, і знову тиша. Один із сторожі принишк, вдивляючись в темінь. Нікого, ні шелесту, тільки десь прокричали перші півні. Та що це? Якась довга тінь промайнула від валу, за нею ще одна. Жахливий здогад обпік мозок, різонув серце. Прислухався ще й почув чужинський лемент. Сумніву не було – ординці.
- Татари! – Закричав щосили. – Люди, татари! – І митнувся вбік.
Та не встиг він добігти до вічового звона. Дужі руки схопили його, кинули об землю, нога чужинця стала на груди, по горлу різонула крива шаблюка…
Мало хто з поселян лишився живим, сховавшись в густих чагарях верболозу і ожини на березі Тікича. Гарних молодиць і дівчат, малолітніх хлопчаків і парубків забрали татари з собою. У чужині виростуть хлопчаки побасурманені й колись, забувши, якого вони роду-племені, прийдуть у своє городище безсердечними яничарами – творити зло ще страшніше, аніж те, що створили нині ті, хто погнав їх на чужину…
Городище диміло головешками. Ординці пішли далі на північ, а Тікич наповнився тілами вбитих. Три дні текла вода червона. Лежали люди у воді, заплутавшись у верболозі. Загнив Тікич, бо нікому було хоронити загиблих. Через роки втікачі з-під литовсько-польського гніту почали силитись на Лисому городищі. Почали по-новому називати своє поселення, бо вигоріло воно і стало зовсім лисе серед густих навколишніх лісів. Стара назва забулася, стерлась з пам’яті. Нові люди – нова назва. Гнилим став Тікич».
Лозуватка (село, Шполянський район ). З уст в уста в Лозуватці передається легенда про те, що засновниками села стали брати Черненки, які займалися чумацьким торгово-візницьким промислом. Як відомо, чумаки їздили Чорним шляхом, яким робили свої набіги і кримські татари, тому що їхні коні добре утрамбували землю, яка стала твердою і зручною для руху чумацьких возів, яких тягли воли. Чумацькі вози могли везти до одної тонни вантажу. Згодом в народі Чорний шлях почали називати Битим або Чумацьким. За переказами, одного разу три брати Черненки під вечір спустились шляхом в ярок, у якому текла річечка, яка густо заросла вербами і кущами червоної лози. Брати-чумаки переночували в мальовничій долині, а згодом вирішили залишитись тут на постійне проживання. Вони вирубали густі лози і збудували в них хати-курені. Від тих лоз і пішла назва села – Лозуватка.
Мар’янівка (село, Шполянський район ). За одним з переказів, назва походить від імені русокосої дівчині-красуні Мар’яни, яка разом з козаками боронила свою землю від чужинців і загинула в бою. Козаки, які поселилися тут згодом, назвали поселення хутір Мар’яни, згодом – село Мар’янівка.
За іншим переказом, перші жителі почали селитись біля горба (гори) Княжа, походження назви якого не встановлене, де під час раптового нападу татар було вбито наречених, які справляли весілля. Оскільки наречену звали Мар’яна, то й село пізніше назвали Мар’янівкою.
Михайлівна (село, Кам’янський район ). Існує дві легенди про історію заснування села Михайлівка, яке до 1915 року називалося Пруси. Перша з них говорить, що на місці сучасного поселення раніше був густий ліс, по розлогій балці, як і тепер, текла невелика річечка. Весною, влітку тут любили відпочивати чумаки, їдучи в Крим по сіль. Одного разу після короткого перепочинку виявилося, що в селянина за прізвищем Прус захворів віл. Тварина скоро загинула. Знаючи крутий норов свого пана, кріпак вирішив не повертатись у маєток і оселився поблизу річечки. Він завів сім’ю, викопав землянку, почав займатися землеробством, розвів худобу.
Друга легенда, що Прус був не чумаком, а кріпаком-утікачем. Не стерпівши знущання, він зі своїми побратимами втік від свого пана і переховувався від переслідувань. На честь Пруса й назвали перше поселення Прусами, а притоку Тясмина – Прусянкою.
Пляківка (село, Кам’янський район ). Село відоме з XVI ст. тим, що саме тут оселився першим Гаврило Шляхтиченко. Мав він сім’ю із п’яти синів і дочки. Там, де поселився Шляхтиченко були непрохідні ліси, тому під город він розчистив велику ділянку від лісу, посадили садок, розвів худобу. Та трапилося лихо. Згадали про ці багаті місця степові розбійники. Тому Шляхтиченку з синами довелося чинити відчайдушний опір, але сили були нерівні. У сутичці загинули батько і три сини, а мати з молодшим втекла в лісові хащі. Дочку Зоряну схопили розбійники і, щоб не піти в рабство, вона пішла на самогубство, вдарившись головою об камінь. Місце її загибелі стало місцем поховання і батька, і синів. З тих пір це місце вважалося святим і старі називали його червоною плямою. Тому й хутір почали називати Плямівкою. А з роками утворилося село із такою ж назвою. З роками в Плямівку прийшло письменництво. Стали писати, описувати й переказувати про давно минулі події. Так і загубилася у назві села літера „м”. А замість неї писали „к”. Ось так і з’явилася назва села Пляківка.
Можливо, що розповідь старожилів – легенда. Але вона ймовірна. Інших відомостей про село,  виникнення й походження назви, історія не зафіксувала.
Погибляк (село, Лисянський район ). Від старожила с.Чаплинка зберігся переказ про походження назви с.Погибляк «…Ще за козаччини побили ляхи Україну, потоптали. А козак Семен Палій узяв та й, зібравши добрих козарлюг, пішов знову на пана. Бив його й палив, отож і прозвали його Палієм. А якось, ідучи з походу, зустрів козак Палій на своєму шляху лядське військо, що хмарою заступило йому дорогу. І сталося те тут, біля річки Тікич, по ось цій долині, де йшла дорога до містечка Ставище, а звідти прямо до Фастова, де й жив з козаками Палій. Угледівши ляхів, обернувся Палій до товариства: « Гей, панове-козаки! Підсмалимо ляху чуба!» І побили паліївці ляхів, повкидали їх у воду, а котрі хотіли втикти через Тікич, потопились, бо глибоким він був і стрімким. Поселення, поблизу якого відбулась та битва, стало зватися Погиб-лях. Згодом назва змінилась на Погибляк».
Ропотуха (село, Уманський район). Про заснування села його жителі  розповідають таку легенду. У другій половині XVIII ст. запорізький козак Іван вподобав місцину на узліссі поряд з невеликою річкою. Тут він збував собі житло, обробляв лан землі, обзавівся деяким господарством. Дружиною козака була роботяща та вродлива Мотря. Здавалося, що щасливішого чоловіка годі й шукати. Все він мав: повагу січових побратимів, ладне господарство, красуню-дружину, роботящі руки якої не знали втоми. Та все-таки одна прикрість не давала козакові спокою. І пояснювалась вона надзвичайною сварливістю Мотрі. А оскільки Івану доводилось досить часто відлучатись, залишаючи господарство на руки дружини, той підстав для того, щоб вилаяти чоловіка, у неї було більше, ніж достатньо. Злі язики запевняли, що турецькі та татарські загони тільки тому десятою дорогою обходили хутір, що побоювались Мотиного язика. За сварливий характер та гучний голос її й прозвали Мотря-репетуха. З часом хутір, на якому почали селитись інші люди, стали називати спочатку Лепетухою. А на початку XVIII ст., коли проходив реєстр населених пунктів України, російський чиновник записав назву села у власному перекладі. З тих пір село стало називатись Ропотухою.
Сміла (місто обласного підпорядкування). Колись Сміла була в руках у польських панів. Володіли нею Любомирські, Потоцькі й інші вельможі. Козаки невпинно вели з ними війну за місто. Важкі були битви. Багато разів брали вони Смілянський замок, і щоразу поляки відбирали його назад.
Козаки почали вже занепадати духом. Так ось до них у табір прийшла незнайомка жінка-козачка. Молода, красива й відважна. Вона виступила із закликом продовжувати боротьбу з поневолювачами краю.
- Хіба ви лицарі, якщо не можете витурити якихось зайд, котрі вдерлися на землю, политу кров‘ю і потом, засіяну кістками наших славних предків. Нехай ганьба впаде на голову  малодушних! Смерть загарбникам!
- І полум’яна українка кинулася на приступ фортеці. Козаки всі як один – за нею. Після короткої кривавої сутички замок був узятий, а польський гарнізон – знищений.
З тих пір і почали називати містечко Сміла на честь сміливої козачки, ім’я якої так і залишилося невідомим.
Соколівка (село, Жашківський район ). Чимало є гарних місць в Україні. Але милішого, дорожчого серцю куточка, ніж Жашківщина, для тих, хто тут народився і виріс, немає.
З півдня в наш край привів людей відважний козачий сотник Сокіл. Родина його також була серед прибулих і складалася з дружини, пристарілих батьків та двох малолітніх синів.
Сокіл тихо, але виразно, щоб чула вся громада, промовив: «Тут ми зупиняємось надовго. Підберемо зручне місце і збудуємо наше село». Перед їх очима, з висоти горба відкрилася панорама місцевості незайманої природи. Внизу розкинулись ще покриті снігом великі долини. Зліва, не так далеко, стояв дубовий ліс. Це була та обітована земля, щоб сховатись надовго в цій глухомані від панського свавілля. Україна в той час стогнала під панським яром Польщі.
Один з польських панів у нашому краї найняв до себе на службу сотника Сокола зі своїм загоном. За гострий розум, яскравий військовий талант, чесність, відвертість та незалежність господар цінував його, хоч дві останні риси характеру йому не подобались.
Сокіл не терпів неправди, жорстокості до підлеглих і часто дорікав пану за це. Поміщик змушений був терпіти, зважаючи на його більш вагомі заслуги.
Не один раз його сотня виїжджала в дикий степ і поверталась відтіль з відбитими у татар табунами коней. Не один раз козаки відбивали напади як татар, так і наскоки своїх же неспокійних сусідів, котрі не гребували поживитись чужим добром. Сотник Сокіл справно ніс службу і в будь-який час був готовий захистити панську родину.
У різних панських землях назрівали селянські бунти. Пан вирішив силою та жорстокістю провести селян до покори. Сотнику був даний наказ негайно приступити до каральної акції (непокірних відшмагати, ватажків скарати на смерть). Сокіл відмовився виконувати наказ і його взяли під варту. Козаки, дізнавшись, що чекає сотника, пішли на маєток пана, але той утік. Сотник Сокіл очолив козаків та селян на боротьбу.
Відважний отаман загинув у тривалій та нерівній боротьбі, а село, яке він заснував, назвали Соколівка.
Тополя (куток cела Угловатка Христинівський район ). Давно, ще за часів царизму, жив у цьому селі гарний та багатий хлопець. Не одне дівоче серце сохло за ним, але він покохав вдовину дочку Тетяну. Не такої невістки хотіла мати парубка. Не раз і не два говорила про це вона своєму синові. Але він у відповідь казав «Мамо, та моя Тетяна – найкраща. Білолиця, чорноброва і струнка, як тополя.»
На краю села парубок посадив молоду тополю. Там і зустрічались закохані, мріяли на цьому місці після одруження побудувати свою хату. Що між ними сталося ніхто не знав. Але до вінця хлопець пішов з дочкою багатого господаря. Пишним було весілля, запросили музик з міста, приїхав фотограф, три кухарки поралися біля плити і печей.
А Тетяну востаннє бачили біля молодої тополі за селом. Обіймала її, як сестру, виливала їй свій біль і свою тугу. А потім зникла з села, ніхто не знає де вона ділася.
Та й парубок не зазнав щастя з багатою дружиною, за яку батьки дали велике придане, все пішло прахом: і худоба, і гроші, і добро із скрині. Не було в них ні дітей, ані щастя.
Йшов час, село розбудувалося, розрослося. Тільки на тому місці, де росте тополя, так ніхто й не побудувався. В жодного господаря не звелася рука зрубати це дерево. Навколо нього виросли нові дерева. Закохані зустрічаються під їхніми вітами.
А куток цей в Угловатці так і називають: «Тополя», як пересторога що кохання зраджувати – гріх.
Фурманка (село, Уманський район). Кожне село має своє  ім’я – назву. З цим пов’язані різні історії, тобто легенди. Є така легенда і у села Фурманка.
Було це давно, так давно, що вже ніхто не пам’ятає коли саме, але тоді, коли були ще пани. А їздові тоді називали фурманами.
Так от, був у одного пана звичайний фурман. Та одного разу він врятував життя своєму панові. Це сталося взимку, коли пан повертався з гостювання до свого маєтку. Дорога пролягала повз ліс. Раптом з лісу прямо до брички з паном почали наближатися сяючі вогники. «Вовки! – скрикнув пан – жени чим дужче!» Конюх ударив батогом по конях, які й самі уже мчали, почувши ворожий дух. Але їм не під силу було обігнати голодної зграї і кучер це одразу зрозумів. Він міг би врятуватися сам, обрізавши повіддя від брички і стрибнути самому на коней. Та він вчинив інакше. Він миттю роздягнув свою свиту і кинув її голодній зграї вовків. Так, як фурман мав справу з кіньми, його одяг утримував запах коней, тому вовки кинулись на жалюгідну свиту фурмана. Цього часу стало досить, щоб фурман міг від’їхати досить далеко від лісу – ближче до села, до маєтку пана. Та роздягнений він так окоченів, що потім захворів і мало не помер. Коли фурман одужував, пан, зі своєї милості подарував йому шматок землі, за те, що він врятував йому життя. Він розорав поле, зробив ставок, збудував житло. Згодом тут виросло село , яке назвали Фурманкою, а його мешканців фурманчанами.
Ярославка (село, Шполянський район). Село до 1915 року називалось Сучок. Словом сучок козаки називали свої міцні земляні укріплення – бастіони, де стояли гармати. Навколо них були викопані глибокі „вовчі ями”, на дні яких були замасковані вкопані в землю гострі дерев’яні кілки. Зверху козаки накидали гілля і посипали хмизом і травою. Такі „вовчі ями” були страшною зброєю, особливо в нічний час, проти татарської кінноти. Ворожі коні на повному скаку провалювались у ями-пастки, калічилися і вибратись самі не могли. Після цього по них відкривали вогонь козаки з гармат, які стояли в укріпленні, та з рушниць. ”Вовчі ями” ставали могилою як для ворожих солдатів, так і для їх коней.
Що ж до нової назви поселення – Ярославка, існує народна легенда, що в давнину в довгому глибокому яру під селом відбулась запекла битва козаків дощенту винищили вороже військо. На честь переможної битви жителі назвали цю місцевість Яр Слави, від чого згодом  і виникла назва села – Ярославка.



Гулий яр (село Кищенці, Маньківський район ). За селом Кищенці колись текла річка Митвівка. І хоч вона була невеликою, бо недалеко від села брала початок, люди її любили за чисту, дзеркальну воду. Й кращого місця для відпочинку не було.
Якось купались в річці дівчата. Сонце відбивало і ній своє гаряче проміння. Та враз із золотої Митвівка зробилась сірою. Небо затягли важкі хмари. І дівчата пішли додому. Але, що це таке там робиться? Чути гамір, крики, палають стріхи. На село напали вороги.
Тож юні подружки повернулися назад за Митвівку. Але ззаду почули тупіт кінських копит. Їх наздоганяють. Все ближче до дівчат ординці. Над їхніми головами вже свище аркан. Та з яру, із-за верболозу пролунав влучний постріл. І чорна петля безсильно впала на траву.
То сільській козак Гула перешкодив людоловам здійснити свою темну справу. На білому коні з шаблею в руках він помчав на зустріч ворогові. І заіскрилася зброя, полилася в річку кров бусурманська. Хоча й козак був сам, він твердо бився у нерівному бою. Не один напасник найшов тут свою смерть. Від міцності відважного козака татари навіть розгубилися, полякалися йти з ним на герць. І підкрався до нього ззаду попихач й вцілив Гулі в спину ножа. Похитнувся козак, залилася кров’ю біла сорочка, проте ще міцніше він стиснув шаблю й в агонії кинувся на ворога. Додолу впав іще один ординець. Впав і козак.
Заплакало небо, як вмирав герой. Блискавка розрізала хмарів товщину, почався дощ. А дівчата уже сховались в лісі. Татари від злості порубали на куски козакове тіло, й розкидали його по яру.
З тих пір минуло століття, а яр і досі називають Гулим.
Дівич-Гора ( село Сахнівка Корсунь-Шевченківський район). Коло Брідка є висока могила. Всі звуть її Дівич-Гора. Жив тут пастух і була в нього дочка-красуня. Таких уже не знайти. Де, бувало, пройде – мов сонце засяє, а промовить до вас, то аж серце зрадіє. Всі безмежно любили красуню та бажали щастя і долі.
Не судилась їй радість. Бо якось серед літа страшна вість-блискавиця гримнула людям: „Татари!”. Крик, лемент і розпач. Пастухова дочка поспішала до батька в поле і потрапила в татарський аркан. Ой зрадів же проводир, як побачив красуню!
А коли хотів її обійняти, то схопила ножа і пронизала груди поганцю. Остовпіло військо, на коліна впало і почало кричати:
- Ал-ла-а-а!
Збіглися люди озброєні, прибіг батько з мечем. Та застав лиш порубане тіло. Поховали її в полі. Кожен кинув на могилу по грудці землиці. Так віками, хто йшов у поле, кидав землі грудку, і виросла висока Дівич-Гора.
Каплиця (гора, cело Орловець Городищенський район ). В Городищенському районі, в селі Орловець, є гора, яка по-місцевому називається „Каплиця”. З нею пов’язана одна вельми цікава історія.
Було це років чотириста чи п’ятсот тому. Тоді, в центральній частині села жили переважно пани та євреї. Там була базарна площа, рундуки, а понад ставком навіть вертілася карусель. І центр називався „Містечко”. Селяни ж українці жили далі від центру і по окраїнах.
І от однієї ночі стався сильний гуркіт і шум, а з-під землі почулися церковні дзвони. На верху гори розступилася земля і на поверхню почали підніматися хрест, купол... І так з’явилася невеличка церква-капличка! Іудеям, які не сприймають православну віру, це ох як не сподобалось! Вони почали на церкву кричати, плюватися, показувати кулаки... Через таке ставлення вона знову опустилася під землю. А на тому місці з’явилася заглибина в метр глибиною і метрів п’ять в діаметрі. А в її центрі забило джерело.
Простих українців, селян-християн ця подія надзвичайно схвилювала. Люди зрозуміли, що це був Божий знак. Вони встановили на тому місці дерев’яний хрест і один чоловік щовечора запалював там лампадку. А над джерелом зробили криничку, яка ще довго напувала спраглих чистою, смачною водою. Саму ж гору стали називати Каплицею.
Кочержина гора (місто Городище). Був у Городищі казково вправний залізних справ майстер, його так і кликали – Коваль. Не існувало для нього нездійсненних завдань. Що там повітовому справнику викувати шаблюку, славну на всю губернію – люди гомоніли, що сам київський єпископ йому замовляв панагію зі щирого злата і самоцвітів!
А собою був звабливий Коваль! Аж мліли дівчата від його кремезної, але не грубої статури та прегустого вуса. І заможні, і ще заможніші, чорноброві, русокосі охоче прийняли б його сватів, тільки обрав Коваль далеко не красуню, зовсім не багату. Правду казали – причарувала: око у неї було мстиве, а сама зналася на чарах і ворожбі. Хоч і відьма, а вінчалися у храмі.
Не довго жили Ковалі у містечку, закортіло Ковалисі десь мати обійтися: „Городище, - усе намовляла, - у ямі розташоване, а мені хата потрібна на горі, щоб до неба поближче.” Що з неї взяти? Відьма, та й усе.
Звів Коваль, на горі-не на горі, а на пагорбі точно, садибу. Він метикував над залізом, а до жінки з усіх усюд сходились легковірні погадати. Чим більше ворожбитка мала за свої пророцтва грошей, тим паскудніші речі робив Коваль. Аж змарнів чоловік, усе тремтів над калитою та збирав червінці до купи. Управність свою геть згубив, тільки й міг виготовити дебелу кочергу.
І трапилось прибув до них генерал зі столиці. За версту сліпив людей відблиском погонів і нагород. Довго віщувала йому та провісниця, то до плачу доводила пана, а то реготав, як навіжений. По глупих сутінках покинув генерал Ковалів. З тої ночі ніхто жінку не бачив.
Ходив поговір, ніби щедрий вельможа віз із собою чималу скриню із жалуванням чиновникам трьох губерній, ото його відьма чи задурила, чи обпоїла чимось, золото він їй і лишив, а сам подівся, та й без вістки зник. А Коваль дружину замордував, щоб тільки самому торкатись генеральських багатств.
Переповідають,  що довго на горі відлюдником жив той чоловік, стеріг свої скарби й кував замашні, незамінні у господарстві кочерги. У Велику Вітчизняну, розповідають люди, і німці никали по пагорбу, шукали Ковалеве золото, та й самі десь поділись – може народні месники порішили фріців, а може примара Ковалихи звела зі світу ласих до здобутих нею маєтностей.
Гору ж ту на околиці Городища усі знають як Кочержину.
Скеля кохання (місто Тальне). Було це давно. Пани ще тоді на людей давили. Життя не було, сил не було працювати на них. Та молоді плечі все витримають, все перенесуть, аби лиш коханій добре та любо було.
Любив бідний Степан пані, графа Шувалова племінницю, не за добро та коні, а за сині очі, біляві коси, добре серце. Та й вона його не цуралась. Вибігала після заходу сонця до нього в ліс і щебетала, як та пташечка.
Та не дадуть злі люди добру і коханню зжитись, серцю бідному з багатим з’єднатися. Донесли графу Шувалову в самісінькі вуха: „Кохається пані ваша, та й ще з мужиком”. Розсердився граф, кров’ю очі налилися. Наказав своїм слугам Степана впіймати та й убити за те, що осмілився графського роду дотронутися. Схватили слуги Степана, привели до маєтку. А пізно ввечері бачили люди, що повели кудись Степана з зав’язаними очима, з руками, зв’язаними за спиною. А куди – то і по цей день не знають люди.
Та молода пані, мабуть, знала, що заподіяв злий дядько з її коханням. Розповідали, що вся в сльозах вибігла вона з воріт багатого маєтку та й зникла в лісі. А на ранок знайшли її тіло біля річки, над якою височіла горбата скеля; на ній засохли тоненьки цівочки крові. Скеля ніби плакала над розбитим коханням бідного парубка та багатої пані.
А скелю ту з того часу прозвали скелею Кохання, назва якої збереглася і в даний час. Знаходиться вона в Тальнівському лісопарку.
Скеля Родіонова (Маньківський район). Гранітна скеля висотою до 15 м знаходиться поблизу Буцької ГЕС.  Названа вона на честь бандуриста Родіона.
То не вовки–сіроманці квилять, не орли чорнокрилі клекочуть в небесній блакиті, не хмари чорні облягли береги Тікича – то військо шляхетське зненацька оточило острів. Шляхта обіцяла козакам дарувати життя, якщо здадуться. Та ті полягли, не випускаючи зброї з рук.
Лишився один козак-музика Родіон. Ратище поламане. Піхва без шаблі буланої, у лазівниці жодного набою,
Тоді він схопив косу і відбивав нею усіх, хто хотів його полонити.
Захоплений хоробрістю козацькою, король звелів крикнути, що він дарує йому життя, якщо складе зброю. Козак зневажливо відповів, що він уже не дбає про життя, а хоче вмерти, як справжній воїн.
Схопив ворону шаблю – і блискавицею змигнула вона в його руці, летіли іскри в надвечір‘я від схрещеної криці…
Струмувала кров козацька з ран глибоких. Німіли руки. Застеляв очі туман. І не угледів, як ззаду підкрався ворог і метнув у спину спис.
Впав козак. І кинулися до нього вороги. Вирвали з грудей серце звитяжця і кинули у ріку.
- Кінець цій землі і цьому бунтівному роду-племені. - сказав ватажок завойовників.
Та на ранок люди побачили, що на тому місці, куди було кинуто серце запорожця, щось засяяло на високій хвилі. Коли війнув вітер, немов струни чиї зачепив – і вони смутненько, жалібнесенько почали грати. Війнув сильніший вітер – і воно озвалося сильніше. Вчувалася і гроза, і дзвін криці, і туга повів козацького степу. То промовляло серце козаче.
Ішов старий запорізький козак. Вчув ту чарівну музику. На полі ратнім зібрав понівечену козацьку зброю – і склав нехитрий інструмент. А струнами його стало козацьке серце.
Відтоді козаків у їх звитяжних походах супроводжували бандуристи. Мужність, хоробрість, людську незламність і любов до рідної землі прославляли вони.
Софіїна гора (Черкаський район). Як відомо з історичних джерел перед реформою 1861 року власником мошногірського маєтку стала Балашова – дочка графа Воронцова. Дуже любила графиня увічнювати пам‘ятками свої трагічні випадки з щасливим кінцем. Щорічно вона приїздила з столиці у Мошногір‘я на відпочинок, і кожної неділі їздила каретою до церкви.
Одного разу під час поїздки до Мошногір‘я перед мостом через річку Вільшанку коні кинулися з переляку вскач, що загрожувало катастрофою для самої графині. Біля мосту в цей час проходив селянин, який, ризикуючи собою, кинувся назустріч кареті, і схопивши коней за вуздечку, зумів зупинити їх.
На честь цього випадку графиня спорудила біля мосту гранітний обеліск висотою 5 м з бронзовим барельєфом. Цей пам‘ятник було знесено в 1920-х роках.
Подібний же обеліск стоїть і на «Софіїній горі» біля села Будище. Софія, дочка графів Балашових, дуже любила хвацьку їзду на скаковому коні, якого виростили і дресирували спеціально для неї.
Та одного разу під час скачки по крутих перевалах гірської вершини кінь раптово став на дибки і скинув з сідла свою наїзницю. Софія Блашова відбулася легким ударом, але дуже злякалась.
В пам‘ять про це за розпорядженням графа було споруджено на місці падіння дочки обеліск, який зберігся до цього часу, а гору назвали «Софіїною».
Янталка (гора, місто Корсунь-Шевченківський). Одна із найвідоміших корсунських легенд пов’язана з горою Янталкою, що знаходиться на території Корсунь-Шевченківського заповідника. Час виникнення легенди невідомий. Вона, можливо, з’явилася в часи, коли володарем Корсунського староства був Станіслав Понятовський. Наведемо саму легенду.
Це було дуже давно. Покохав Ян, син польського шляхтича, бідну дівчину Наталку. Але це кохання не принесло їм щастя. Не міг змиритися з цим гордий батько – шляхтич і заборонив синові зустрічатися з простою дівчиною. Але ні умовляння, ні погрози не затьмарили в серці юнака ніжний образ коханої. І нічого не можна було подіяти – не дали батьки дозволу на одруження: нерівня вони. Тоді вийшли молодята на цю гору, поцілувалися востаннє, обнялися і кинулися разом униз …
З цього часу прозвали люди гору, що височіє на острові, який здавна звали Деніс, їхніми іменами, тобто, Янталкою. Сьогодні ліворуч центральної алеї парку заповідника стоять, взявшись за руки, Ян і Наталка. Ця композиція київського скульптора Вячеслава Клокова обезсмертила їхнє кохання.



Гадючка (болото, село Старосілля, Городищенський район ). Ми сидимо з Микитаном на маківці Бубликової гори. Вдивляємось у чудодійну далину – навсібіч, немов вдатним майстром порізьблено: ліс – села, ліс – села.
-    А ото на Ляховому чи не горох, бува, косять: - питає мене старий.
-    На якому Ляховому? – дивуюся я такій назві. – Де воно?По ту сторону Росі, за мостом, - показує дід, - не чув хіба?
-    Чого ж воно Ляхове? – намагаюся висосати з дідової пам’яті нитку спогадів.
Микитина довго просити не доводиться. Він видобуває із надійної схованки –сивої своєї  голови – ще одну оповідку.
З давніх давен воно Ляхове. Бо поляк Родзевич мозолями наших предків дорогу там написав, думав, що буде вік тут панувати. А натомість і він, і ще багато його сородичів знайшли вічне своє панство у Гадючці, що під Калиновим мостом.
Жив наш люд православний у праці та радості, не знаючи горя. А потім де воно й узялося: то шаленим вітром несуться татари, то страхітливою чорною хмарою сунуть турки, а то нещадною зливою хлинули ляхи.  Понаставили понад дорогами шибенець -  ні тобі слова сказати, ні вічі глянути – за все на палю садовлять. Як знайдеться якийсь сміливець, то вони йому очі виколять і пустять по світу. А він бере до рук іншу зброю – кобзу. Іде з села в село та й напучує людей: хто синів має, то хлібом годуйте, та до війська готує. Сини підростають, а їх чекає так ж невільницька доля. Ллються сльози нещасного люду. Вже ними ріки й болота повні, долини топить. Аж озвався із Запоріжжя батько Богдан – годі вам нашу православну віру ганьбити. І повів своє славне військо на клятих недовірків, дійшов до Сміли. Отоді й долинули до нашого села його слова: не збирайтесь, вражі ляхи тут вічно жити, зараз будемо ми вас в цих сльозах топити.
В панів-ляхів очі враз страхом поналивалися. Не зчулися, як на мосту опинилися, всі скопом. Міст не витримав, тріснув і всі вони рухнулися вниз у жаб’яче баговиння, і злі їхні душі враз стали гадюками. Довго що вони клубилися та сичали, довго що дошкуляли Богдановому війську. Аж поки не звернувся він за допомогою до руських братів. Ото славне непереможне товариство і поклало край польському панству по всій Україні.
Джерело на Богдановій горі (місто Чигирин). Високу Чигиринську гору люди назвали Богдановою горою. Вона стоїть посередині Чигирина Ніби великий насипаний курган.
Це чудодійне творіння природи виникло ніби по замислу людини, на догоду оборонцям рідної землі. З цієї гори добре видно віддалені села, гори і низи Тясмина, далекі Придніпровські рівнини й ліси. В старовину на горі була неприступна фортеця. Багато непроханих гостей-чужеземців поламали свої списи і ребра об цю гору-фортецю. Тут була розгромлена Наливайком стотисячна турецько-татарська орда; тут Богдан Хмельницький розтрощив військо польського короля. Столітні діди й прадіди розповідали, що всім оборонцям Чигирина і землі рідної завжди допомагали громити ворогів не тільки козаки й селяни, а й сама природа. Народна правда завжди мусить перемогти всяке зло й неправду, тому й природа рідної землі не може бути байдужою до всього того, що відбувається на нашій землі.
Одного разу Богдан Хмельницький був обложений стотисячним ворожим військом на Чигиринській горі. Козаки хоробро боронилися, але не стало води і життя людей було поставлено під загрозу.
Ворог вирішив узяти військо Хмельницького взмором. На високій горі в козаків Богдана були великі запаси їжі, а води не було. Спершу почала гинути без води худоба, а потім і люди. І ось тут-то і прийшла на допомогу своїм синам рідна земля-матінка. Раптом на горі між кам’яними скалами забурлила свіжа джерельна вода нестримним потоком. Старі люди догадувались, що нібито вода пішла на гору з Тясмина тими підземними ходами, якими колись Хмельницький водив коні напувати до річки.
Це джерело спасло козаків від смерті. Набравшись нових сил, Богдан Хмельницький розгромив вороже військо.
Козаки боронили свою землю, свій рідний дім, тому їм, як кажуть, і стіни допомагали.
З того часу це джерело продовжує існувати і невпинно, зимою і літом, тихо дзвенить непомітним срібним струмочком.
Погибна (річка, місто Звенигородка). Через Звенигородку тече невеличка річка Погибна. Та й увесь байрак зоветься Погибна. Колись там були великі лози. От татарва як набігла, то кілька чоловік сховалось та й сидять у тих лозах. Коли ж дивляться, аж  татарин піймав чоловіка, та й веде через місток. То вони й кажуть: «От погибне чоловік»… А один каже: «Побіжу я його обороню, у мене ціп є. Та з ціпом до того татарина вискочив і вбив його, і чоловіка визволив. То вже тії люди тоді і кажуть: «Отже, як мав чоловік погибнути, то нехай краще річка зоветься Погибною, щоб тут уже ніколи люди не погибали».
Тальянка (річка, місто Тальне). Колись давно містом, яке мало назву Низьке, правив князь на ймення Тікич. Був він мудрий, розсудливий, добрий. Любив і поважав його народ. Мав Тікич сина Таля і дочку Яну. Навчав їх батько бути добрими, поважати одне одного. Але трапилось лихо. Захворіла Яна на тяжку хворобу. Ніякий лікар, ні мудрець не могли  щось порадити. І вирішив тоді князь звернутися до свого народу за допомогою.
Заглибившись у свої думки, всі мовчали. Тільки двоє старих дідів вийшли наперед і промовили: «Є на світі така рослина, але росте вона за високої зеленої гори. Це зілля і врятує дівчину». Сказавши це, діди чемно вклонилися і зникли в натовпі.
Пройшло декілька днів … І вирішили син і батько мандрувати в далеку дорогу. Яна залишилася чекати рідних вдома. Увесь час розлуки вона плакала, поки не стала річкою. А тим часом Таль поспішав з чудодійною рослиною до сестри, але замість Яни зустріла синьоока річечка, яка розлилася біля замку. Відчув хлопець велику втрату і вернувся із рослиною у воду, але і не винирнув , мабуть, не відпустила його сестра…
З того часу на честь цих молодих людей назвали річку Тальянкою. А невдовзі приєднався до них мудрий батько Тікич, ще й Гірський, бо казали люди, що не мав сили повернутися до доньки, там і загинув коло гори. Низьке перейменували на Тальне, щоб засвідчити вірність брата і сестри. Як згадують старожили. Тальне перекладається дослівно як Вірне.
Місцеві краєзнавці дотримуються думку, що назва міста походить від старослов’янського слова таль – «залога», «укріплене місце». Була висловлена ще одна думка: назва поселення походить від тюрського слова тала – «поляна», «степ», «відкрита місцевість».
Тарасова криниця (Кам’янський район). Коли Тарас Григорович був у Смілі, він почув, що в Кам‘янці жив Олександр Пушкін. Дуже йому схотілося подивитися на ті місця, котрі сходив Пушкін. От одного дня він вирушив у Кам‘янку. Дійшов аж за Михайлівський ліс, коли його перепинили жандарми і наказали назад вертати, бо, мовляв, дозволу такого нема. Повернув Шевченко назад. Жандарми на конях їдуть, а він пішки йде. Біля лісу спинилися, щоб перепочити, а Тарас Григорович заглибився в гущавину. Так і дійшов до джерела, де сиділи селяни, які рубали дерева для панського двору.
Мужики піднесли йому кухоль води, запросили побути з ними, почали розпитувати, хто він та звідки. Отак і розмова зав‘язлася. Шевченко не назвав свого ймення, лише вірші читав, розпитував селян про їхнє життя. Тут жандарми підійшли.  «Час, Шевченку, в дорогу рушати», - зло наказав один з них. «Так ви Шевченко?» - здивувався молодий селянин. Тарас Григорович посміхнувся і розвів руками: виходить я. Зачули селяни, тісніше обступили поета, просять ще прочитати що-небудь, бо дізналися з радістю,  що то свої вірші читав він. «Не розводити крамоли!» - наказав жандарм і підійшов ближче до джерела, аби напитися. Та мужики стали перед ним стіною. Скипів у злості жандарм, а Шевченко посміхнувся і щиро попрощався з чоловіками.
Тарас Григорович попрямував до дороги, що вела на Смілу, і в цей час почув голос: «Хай ця криниця буде Тарасовою, браття. Не дозволимо її нікому замулювати!» З того часу так в народі і називають її – Тарасовою.
Татарка (річка, місто Городище ). Мабуть, навіть і після хрещення Русі язичницькі духи полів, води й лісів продовжували заманювати людей на обжиті тисячоліттями території. На місці поселення орачів і вмілих ремісників за княжим велінням звели чималенький частокіл, дві вежі непокірно кидали виклик кожному охочому помірятись із укріпленням силами. Не тільки місцевий люд працював на будівництві фортеці – на допомогу їм дружинники кинули полонених, князевих безправних боржників-селян із близьких і далеких країв.
Більшість тут і зостались. Хоч і чимало мешкало у кріпості люду, однак для городу було недостатньо, так – городенько, городок, городище.
Благодатна природа благословляла землеробам достаток. Не могли мандрівники обминути цю обжиту перлину посеред дикого роздолля. А второваним шляхом за ними слідом стали навідуватись і степові розбійники. Хоч і зрізаними були могутні дуби для фортечних стін, та стояли все одно вкопаними в землю, яка зростила їх. Можливо, від неї набирались сил вони чинити опір лиходіям.
Рушила якось татарська орда на стольний град. Туди йшли – берегли стріли й коней, не напали на городище. На зворотньому шляху ж годі було хижакам утриматись, щоб не напасти на привабливе, заможне містечко. Не так просто виявилось підкорити вправних його захисників. Своє нажите і тяжко виплекане добро безстрашно боронили воїни з-за неприступних стін.
Вся Русь у згарищах лежала біля ніг кочівників. Переповненні здобиччю вози ледве котились. Невже ще більше хотіли чужинці збагатитись у звичайному, хоч і непокірному, поселенні? Очевидно, сама думка,  що хоч хтось не схилить перед ними голову, їх лютила. А городище, як на те, не брали ні навальні атаки, ні облога – русичі заздалегідь зготувались до тривалої  борні.
Підступом вирішили загарбники здолати фортецю. Бусурманський отаман – розпорошилось його ім’я у століттях – заслав у городище під виглядом утікачки найвродливішу наложницю. Сподівався, клятий, що азіатська, незвична руським краса, дозволить вивідати їй усі секрети захисників.
Тільки не судилось збутись підступним замислам супостата, замість того, щоб диверсію коїти, дівчина своє серце і палке почуття вручила непохитному ратнику. На чолі його стріла ворога залишила глибоку відзнаку, вистачало і на тілі шрамів від гострої криці. Надривалась вона у розпачі – її ж бо хоч і приняли за браму, все однак з підозрою сприймали як чужинку, вигодовану безпощадними зайдами.
Не вигадала нічого кращого кароока, як, щоб завоювати взаємність світлочубого русича, вирішила повернутись у табір загарбників і якось вчинити там спустошення. Хто знає, як відбалакалась вона від жорстокого господаря, проте найближчої ночі підпалила його намет. Чи вітерець роздмухав полум’я, а може трава суха зайнялася, та невдовзі від пожежі у розташуванні кочівників багрянцями пробудилась безпросвітня темніч.
Не відомо, що вирувало у душі зрадниці-татарки, коли споглядала вона жахливу картину краху війська одноплемінників. Напевно, велике каяття її терзало, та понад усе поспішала до свого судженого. Розум потьмарився від нетерплячки його стріти, поспішний рух, невеличка похибка, коли перепливала річку попід частоколом – і течія навік поглинула дівчину. Безліч кровопролить відтоді навідувалось на Русь, городок  став Городищем, а річка, що за нашого часу геть занепала, і донині на її честь іменується Татаркою.
Три криниці (село Суботів, Чигиринський район). Хто б не приїздив до Суботова гостинні господарі обов’язково ведуть його до трьох криниць у південній частині села. Розташовані вони у глибокій балці, на дні якої біжить невеличкий потічок до Тясмину. Вода в кожній чиста і однакова приємна на смак. Біля криниць є корячок, і ви самі зможете переконатися в цьому. Багато легенд ходить в народі про три криниці. Ось дві з них.
Добре побив шляхту Богдан на Жовтих Водах. У тій грізній січі ледь живими залишилися три найхоробріші козаки з Богданового війська. Що то за відважні витязі були – кожен проти ворожої сотні бився!
Відшукав Богдан на полі брані зранених своїх побратимів. Підняв закривавлені тіла їх із землі. Поцілував кожного й наказав поранених негайно везти до Суботова, де гетьман планував створити госпіталь. І подалися вершники до Тясмину. На ранок другого дня вони вже поминули Замкову гору. На бугрі біля Суботова зустрівся їм сивоволосий дідусь. Зупинив вершників. Розповіли вони йому про наказ гетьмана. А ранені стогнали, просили пити.
- Залишайте їх мені, - сказав дід козакам. – Послужу нашій справі, чим зможу.
У глибокій балці напоїв старий поранених джерельною водою. Знався дідусь на лікарських травах, збирав цвіт і корінці. Настоявши їх на джерельній воді, все поїв трьох козаків. Тією ж водою обмивав рани, що швидко зарубцьовувалися. І вирвав хоробрих воїнів з обіймів смерті. Скоро одужали вони і, коли сідали на коней, подякували дідусеві і назвали себе. Один був українець, другий – росіянин, третій – білорус.
Незабаром після нової великої перемоги повернувся Богдан Хмельницький до Суботова. І приїхали з ним ті три славних козаки, що вилікувались тут. Знайшли дідуся, низько вклонились йому до ніг. А потім спустилися в балку і кожен викопав біля життєдайного джерела невелику криничку, обклав її білим каменем.
Стоять три криниці – три сестриці. Мирно виставили в небесну блакить свої піки могутні осокори. Неподалік хлюпоче ласкаво Тясмин. Нап’ємося і ми кришталевої води, присядемо, що про них розповідають.
Билося військо козаче. Поруч рубалися з шляхтичами донський козак Федір Півтораівана, запорожець Пилип Затуливітер і білоруський селянин – Янко Кричевський. В нерівній битві впав Півтораівана. Поранено і понівечено Янка. Ледь вистачає сили відбиватися від натиску ворогів Пилипу. Але відчувши, що сили ось-ось залишать його, підхопив він поранених друзів на коня і що духу до річки, в придніпровські тумани. Доїхав до Суботова, до старої жінки, в якої було три доньки-красуні. Сліпий лірник порадив їм копати три криниці, воду чисту брати, молодців понівечених нею напувати.
Взялися красуні шаблями криниці копати. І перед сходом сонця вдарили джерела, у дзеркалі води вони побачили себе постарілими – вроду свою, чарівність відали воді.
Одужали друзі – і знову ринулися в бій. Не витримали вороги натиску молодецького…
Ось відтоді і стоять три криниці. Б’є могутнє джерело. Полощуть у цій воді свої зелені коси верби, чатують чарівність і вроду криниць осокори.
Оберігаймо ж і ми ці чисті джерела…
Ятрань (річка, Уманський район ). На п‘ятнадцятому кілометрі від Умані є невеликий острівець із заростей рогозу, осоки і очерету. Прямо до стежки, що огинає острівець, тягнуться рядки цукрових буряків.
Розсуньте рогіз – б‘є вода…Холодна, прозора. Саме тут пульсує, немов серце, могутнє джерельце.
Колись тут був степ, безводний, сухий. Навесні, коли йшли дощі, яри і долини сповнювалися гомоном талих вод, вибухали червоним полум‘ям тюльпани, тяглись до неба жовтаві голівки грициків… Та наставало літо – і висихала, тріскалася земля, і відчай охоплював людей.
Якось у дуже посушливе літо, коли всьому роду загрожувала смерть, зібралася рада старійшин. Як бути? Що робити? Кинути насиджені місця і податися у пошуках щастя в чужі краї?
Та почувся голос дівочий:
-    Не буває так, щоб під землю не бігла вода. Тече вона так, як тече кров у живому тілі.
Глянули – стоїть Ятрань, сирітка.
-    Як ти сміла на нашу раду явитись? – гримнув один з старійшин. – Геть звідси бо ти біду накличеш…
-    Я вам раду даю, люди добрі! – несміливо заговорила дівчина.
-    Стривайте, - озвавсь сільський коваль. – А якщо  справді вона може добру раду дати?
Зупинилися старійшини. Знали – сільський хлопець був закоханий у Ятрань.
-    Щоб побачити воду на поверхні, треба викопати криницю, - продовжувала Ятрань.
-    Що ти дівко вигадуєш, - озвалися старійшини. Якби під землею була вода, сама б знайшла вихід…
-    Не все так робиться, як вам хочеться, - не здавалася Ятрань, - треба копати.
І заходилася громада копти. День, другий копали. Глибшала криниця, але земля була суха, гаряча.
-    Краще було б виїхати до великих морів-річок, – почали нарікати люди. Послухали дівку. У неї коса довга, та розум короткий.
-    Прошу копати ще, - умовляла їх Ятрань. – Я вірю: вода під землею є. Я чую її. Вона буде, -  намагалася переконати розлючений натовп дівчина. І сама полізла в криницю.
Вранці, як сонце блиснуло першим промінням, побачив весь рід: криниця була вщерть наповнена водою – і через вінце жебонів струмок.
-    Вода! – вигукували люди.
-    Вода! – щебетало птаство.
-    Вода! – шепотіло листя на деревах.
А вода бігла.
- А де ж Ятрань? – занепокоївся Коваль. Дістали дна криниці, але і там Ятрані не було.
І здогадалися люди, що дівчина, так і не докопавшись до води, заради них, заради життя, сама перетворилась у джерело, яке наповнило криницю, потекло струмочком, утворюючи річку. І звуть відтоді ту річку іменем дівчини – Ятрань.
-  Візьми ж мене, моя доле, моє кохання, - скрикнув Коваль і кинувся стрімголов у річку. І диво-дивне: береги річки враз спалахнули червоними польовими маками.
І нині у Ятрань заглядають з берегів пломенисті маки. Горять, як молоде, палке кохання.


1.    Волошенко І.Нариси з історії поселень Монастирищенського району Черкаської області. – Монастирище: 2003. – 464 с.
2.    Гончаренко В. Золота книга топонімів Черкащини. Словник-довідник. – Ч., Інлес, 2006. – 800 с.
3.    Затульний Т. Рідне місто моє над Вільшанкою. Легендами сповита земля // Вісник Городищини. – 2002. – 28 вересня.
4.    Ільченко І. Гадючка // Колгоспні лани.
5.    Край козацький. Довідник з історії Лисянщини. – К., Наук. думка, 2004. – 408 с.
6.    Легенди та перекази. – К., Наук. думка, 1985. – 400 с.
7.    Легенди Черкаського краю. Випуск 1 – 4 // ОДБ. – Ч., 2001 – 2005.
8.    Лубко М. Знаменитий і многолюдний град. Нариси Лисянської історії. – Полтава: Вісті, 1998. – 264 с.
9.    Нарис історії Уманщини ( з найдавніших часів до 60-х років XX ст.):Монографія. – К., ВПЦ «Київський університет», 2001. – 266 с.
10.    Тупчієнко О. Таємниця древнього села // Авангард. – 1988. – 12 січня.
11.    Чос В. Гора Каплиця. Рукопис.
12.    Шамрай В.М. Топоніми Кам’янщини // Краєзнавство Черкащини. – Ч., 2002. – Випуск 6.
13.    Шевчук В. Історія Шполянського краю. – Ч., Відлуння-Плюс, 2003 – 184 с.

Матеріал підготував М.М. Щербина,
учитель Черкаської загальноосвітньої
школи № 32, член правління облорганізації Національної спілки краєзнавців України