НСКУ

150-річний ювілей Т.Г. Шевченка в спогадах черкащан

Сьогодні українці всього світу, і не лише українці, готуються до великого ювілею – 200-річчя з дня народження Великого Кобзаря. Попередній великий ювілей 1964 року відзачався ще за радянського часу і був одим з останніх масштабних заходів державного рівня епохи хрущовської «відлиги». Про окремі цікаві епізоди тогочасних святкувань згадують нині сучасники тих подій, очевидці і безпосередні учасники передювілейних заходів та святкових урочистостей. Тож надамо їм слово…

 Згадує ветеран черкаської журналістики, колишній кореспондент газети «Молодь Черкащини» Микола Семенович Сніжко, 1937 р.н.: «У 1961– 1963 роках я працював у редакції газети «Молодь Черкащини» у відділі пропаганди й агітації, який очолював тоді поет Василь Симоненко. Це був високо ерудований молодий чоловік і відомий уже тоді письменник, і безперечно, шевченкознавець.

Будь-яке свято на державному рівні так просто не проводилося, не експромтом. Треба написати сценарій. Для цього створювалися комісії, групи, куди входили партійні функціонери, науковці, діячі літератури. Від нашої області – батьківщини Т.Г. Шевченка – туди запрошували поетів Миколу Негоду, Василія Оглобліна, Миколу Єременка і Василя Симоненка.

Найголовніше дійство, як і зараз, відбувалося в Каневі на Чернечій горі. Коли всі приготування закінчувалися, туди приїжджали спочатку представники ЦК КПУ, щоб переконатися, чи все так, як треба, і чи нема того, що «ніззя».

Сам Василь Симоненко мріяв дожити до святкування 150-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка. Про це він пише у листах до друзів. Але не судилося. Він помер 14 грудня 1963 року. Про себе він говорив, що у ньому є «щось від діда Тараса і від прадіда Сковороди».

Василь Симоненко став Великим Поетом. І я з великим, грандіозним задоволенням сприймаю те, що День його народження, як і Шевченка, відзначається щорічно – як свято літератури і мистецтва всенародно!.. Бо він, на мою думку, як і Шевченко, був «апостолом правди і науки».

Ще одним спогадом від ветеранів черкаської журналістики ділиться колишній кореспондент газет «Молода гвардія» та «Черкаська правда» Петро Миколайович Жук, 1930 р.н.: «У 1963 році після розформування редакції «Молодь Черкащини» я працював кореспондентом зональної молодіжної газети «Молода гвардія» та продовжував співпрацювати з «Черкаською правдою». Пам’ятаю, що підготовка до 150-річного ювілею Тараса Шевченка розпочалася ще у 1962 році. Заступником голови Ради Міністрів УРСР був тоді Петро Тимофійович Тронько. Він відповідав за підготовку до ювілею і майже щомісяця приїздив на Черкащину, щоб особисто перевірити хід виконання запланованих робіт. Від ЦК КПУ контроль здійснювала секретар Ольга Іллівна Іващенко, уродженка цих місць. Безпосередньо на Черкащині виконував вказівки Києва по підготовці до ювілею голова облвиконкому Микола Опанасович Корж. Саме за його ініціативою були виділені кошти і для відбудови музею декоративно-прикладного мистецтва, що містився тоді в Успенському соборі в Каневі.

Особливо запам’яталася мені поїздка в Канів наприкінці травня 1964 року. Я, мій колега Ілля Бердник та фотокореспондент РАТАУ Ігнат Діамент були присутні на мітингу до закладання Канівської ГЕС. Його відкрив перший секретар ЦК КПУ Петро Юхимович Шелест. Відбувався мітинг на Співчому полі, на Чернечій горі, поблизу Шевченкового музею. Після мітингу були зустрічі з письменниками та іншими діячами культури. Наприкінці урочистостей запрошені з усієї України двічі Герої Соціалістичної Праці заклали дубовий гай. Протягом дня, всі хто мали офіційні запрошення, були розташовані у палатках, які стояли на горі та харчувалися безкоштовно з польових кухонь, які були виділені військовими частинами.

Чимало гостей шевченківських свят побувало тоді і в Черкасах. Того ж, 1964 року, я брав участь у підготовці великого матеріалу про ювілейні події для англомовного варіанту журнала «Україна».

Своїми враженнями про зустріч з могилою Кобзаря далекого 1964 року ділиться колишній школяр, а нині професор, доктор філософських наук, письменник, Віктор Олексійович Жадько, 1952 р.н.: «І нині пам’ятаю ту березневу весну 1964 року, коли усім четвертим класом Іваньківської середньої школи, разом із класним керівником Назаром Леонтійовичем Савченком автобусом поїхали до Шевченка, в Канів. Не забулося хвилювання, і не тільки моє, коли збиралися та по-дитячому наївно передбачали й обговорювали зустріч із могилою Кобзаря, біографію якого знали на зубок. Шевченко уявлявся мені великим і могутнім, майже недосяжним у розумінні його творчості, таланту як поета та маляра, а поховання – святим місцем. Ми справді, діставшись крутими східцями Чернечої гори, побачили величний пам’ятник, у підніжжі якого котив хвилі Дніпро й милував погляд чарівний краєвид, не галасували, а, затамувавши подих, слухали екскурсовода.

До Шевченка, на Чернечу гору, завжди приходжу, як до свого духовного батька. Поета могли поховати б в Качанівському парку мецената Василя Тарновського, в Києві на Щекавицькому цвинтарі чи у Видубицькому монастирі, але друзі митця обрали Канів. Неподалік те місце, де Тарас Григорович мав намір поставити собі хату й оселитися назавжди. Цей вибір виявився безпомилковим, адже, зійшовши до пам’ятника, видно «і Дніпро, і кручі» й «…оту благодать над Дніпром» – величну панораму, яка уявлялася поетові в його «Заповіті».

Звідтоді Тарас Григорович Шевченко для мене, як і для всіх моїх однокласників, і народний філософ, і безмежно смілива й чесна людина. Він і на пам’ятнику – зосереджений, бо, ймовірно, скрізь схоплював суть».

Наступний спогад від ще одного колишнього школяра, а нині викладача Городищенського ПТУ-14, Євгена Івановича Волощенка, 1949 р.н.: «В 1964 році мені було 15 років, я ходив до восьмого класу Городищенської СШ № 2 і дуже добре пам’ятаю ті часи. До ювілею готувалися, звичайно, не так масштабно, як зараз, – в школі проводили шевченківські читання, виховні години, уричисті засідання, покладання вінків, були тематичні підбірки хужожньої літератури і т.п. Проводилися заходи й на міському рівні (району тоді не було), які саме – сказати не можу, бо далі школи я нічим не цікавився, але добре пам’ятаю дві події: перше – того року вперше було дозволено делегаціям з США та Канади виїхати за межі Києва, в зв’зку з цим в авральному порядку вздож дороги, що вела на Мориці та Шевченкове солом’яні покрівлі на хатах поміняли на шиферні, а двори від дороги відгородили штахетними парканами. У Вільшані була виправна трудова колонія, яку терміново перевели кудись в інше місце. Друге – на 1963 рік припадає початок глобального потепління, однією з ознак якого була поява колорадського жука; якщо влітку того ж року попадалися поодинокі екземпляри, на які ніхто не звернув уваги, то в «ювілейний» рік жуки стали справжнім лихом, до якого люди були зовсім не готові. Тоді ж, восени, поповзли наполегливі чутки, які швидко поширилися, що це американці під час відвідин Шевченківських місць звезли нам ці «подарунки» з метою економічної диверсії».

Своїм спогадом про події того часу ділиться колишній інженер з охорони праці Вадим Григорович Шиленко, 1936 р.н.: «В період підготовки до святкування і святкування 150-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка я працював у Черкаському цукротресті і значну частину робочого часу проводив у відрядженнях в межах області.

Згадую, що в цей час проводилась значна робота по відзначенню знаменної дати. Особливо це стосувалось місць пов’язаних з перебування там Т.Г. Шевченка. Причепурялися також дороги, по котрих мали пересуватися екскурсії до Вільшани, Шевченкового, Моринець. Дорога від Городища до Моринець була упорядкована, місцями заасфальтована. Прилеглі до неї садиби і будівлі огорожені стандартною штахетною огорожею. Декому з власників будинків розташованих вздовж дороги дозволяли купити шифер на заміну соломяних покрівель. Майже в кожному з сіл можна було почути іноді з гумором: «Спасибі Тарасу за тин і за трасу».

Зустрічалися і «потьомкінські» рішення проблем. Так, у селі Петропавлівка, на виїзді в бік Вільшани, справа від дороги, стояла убога хатина. Двір огородили тином, саму хатину дещо причепурили, але убогість садиби все одно дратувала око. Тоді перед хатою поставили величезний щит з малюнком і написом типу «Наше поколение будет жить при коммунизме!» метровими літерами».

Про події, які відбувалися безпосередньо на батьківщині великого Кобзаря згадує колишній директор Шевченківської середньої школи Микола Степанович Терещенко, 1927 р.н.: «Мені пощастило брать участь у святкуванні 150-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка. Від с. Шевченкового була визначена делегація, яка входила до Всеукраїнської делегації по відзначенню ювілею. До її складу входили: Шевченко Іван Анастасійович – правнук Т.Г. Шевченка по брату Микиті, Олефір Степан Якович – голова колгоспу «Шевченків Край», Терещенко Микола Степанович – директор Шевченківської середньої школи. Всеукраїнську делегацію очолювала Іващенко Ольга Іллівна – секретар ЦК Компартії України, уродженка села Моринці Звенигородського району. Від Москви була дочка Хрущова і поет Микола Тихонов.

 Після покладання вінків відбувся мітинг біля пам’ятника Т.Г. Шевченку. Після мітингу всі гості були ласкаво запрошені до українського столу, який був накритий на площадці в Будищах біля Тарасових дубів. Частували гостей з усього світу українською горілкою з червоним перцем, кримським винами і т. д. Тут, на створеній для цього дерев’яній площадці, відбувся концерт Черкаського народного хору, який виконав пісню «Реве та стогне Дніпр широкий». Цю пісню підспівували й глядачі, напевне, із української діаспори. Потім були танці. Із захватом сприйняли гості український гопак. На різних мовах можна було чути слово «Шевченко».

Ще одним коротким спогадом поділився колишній військовослужбовець, а нині заслужений художник України, Євген Семенович Найден, 1943 р.н.: «У 1962 році я навчався на підготовчих курсах Київського художнього інституту. Того ж року був призваний в армію. Служив у Києві у внутрішніх військах. Пам’ятаю, що весною 1964 року наш загін кількістю не менше 600 солдат направили у Канів. Перевозили нас автоколоною, на ЗІСах, а по прибуттю розмістили в палатках у підніжжя Чернечої гори. Окрім нас у Каневі були тоді й загони з інших міст України. Перебували ми там близько тижня. Харчувалися з польових кухонь. Один день, під час приїзду почесних гостей, стояли в оточенні на самій горі і на підступах до неї. Головне наше завдання полягало в недопущенні проявів «буржуазного націоналізму». Однак протиправних дій не було і по завершенню свята ми повернулися до Києва».

Учасники 150-річного ювілею пригадують ті події із захопленням і натхенням, які вони відчували 50 років тому. А ще, їх поєднує гордість за нашого земляка, який зібрав на свій ювілей шанувальників з усього світу.

Дудченко Олександр,
Щербина Микола