НСКУ

Володимир Артеменко – ,,прометей” української кінодокументалістики

8 грудня 2011 року минула третя роковина від дня, коли відійшов у вічність наш талановитий земляк Володимир Микитович Артеменко (1936 – 2008) – професійний актор та режисер театру, кіно і телебачення, заслужений діяч мистецтв України (2000), лауреат Республіканської премії ім. Я. Галана (1984), лауреат премії фонду Тараса Шевченка (1995), багаторазовий переможець різних кіно- і телефестивалів. Володимир Артеменко ввійшов в історію українського мистецтва як неперевершений режисер-кінодокументаліст. Його творчий шлях до визнання був складним і не легким, але й творчі здобутки доволі вагомі – 72 документальні і художні фільми, кіножурнали і відеоролики.

Творчі нахили успадкував від батька

Народився Володя 9 березня 1936 року в селі Мельники Чорнобаївського району. Його батько – Микита Сергійович  (1910 – 1941) був завідуючим клубом і активним учасником художньої самодіяльності. Він був режисером сільського драматичного гуртка та грав у духовому оркестрі на трубі. Мати – Улита Пилипівна (1911 – 1998) працювала у колгоспі. Мав Володя ще сестру Ніну (1941 – 2008), яка в повоєнний час переїхала до Волгограду і працювала там на тракторному заводі.

Відразу ж після визволення краю від фашистів хлопець пішов до школи. Любив літературу та історію. Вчився добре, а ще відвідував драматичний гурток, в якому був і режисером, і актором, і художником-декоратором. Мабуть це йому передалося від батька.

Якось, вже у випускному класі, попала Володимиру в очі замітка в молодіжній газеті про новий фільм ,,Ластівка”. Одну з головних ролей в ньому виконав студент Харківського театрального інституту Валентин Черняк. Володимир написав йому листа і отримав щиру підбадьорливу відповідь. Так, зародилася мрія – стати актором.

Шлях в мистецтво починав актором

У 1953 році, після закінчення Мельниківської десятирічки, Володимир Артеменко їде до Харкова поступати в театральний інститут. Проте перша спроба була невдалою. Тоді хлопець пішов працювати завідуючим клубом у селі Загородище тодішнього Іркліївського району. Правда, клубу в сьогоднішньому розумінні в селі не було. Був напіврозвалений сарай. Володимир сам його мазав і білив. Але вже незабаром запрацював там драматичний гурток та оркестр, які організував молодий завклубом.

Наступні чотири роки Володимира Артеменка пов’язані з Балтійським флотом. Служив радіотелеграфістом на острові Осмуссаар. Після звільнення в запас Володимир знову поїхав до Харкова. Цього разу фортуна була на його боці і з 1959 по 1963 рік він навчався на акторському факультеті (художній керівник курсу – ародний артист СРСР Д.І. Антонович). Жив у гуртожитку, а оскільки студентської стипендії на життя не хватало, то постійно підробляв у цирку і оперному театрі. Під час літніх канікул разом із студентами консерваторії, їздив з творчою бригадою по селах, де вони давали самодіяльні концерти.

Першим робочим місцем молодого актора став Вінницький музично-драматичний театр ім. М. Садовського. 17 вересня 1964 року Володимир Артеменко одружився з Марією Микитівною Полєжаєвою (1941 року народження), оператором 6-го відділення зв’язку міста Харків і активною учасницею художньої самодіяльності. Шлюб зареєстрували у Харкові, але ще деякий час молодята жили нарізно. Він у Вінниці, а вона – у Харкові. У 1965 році Володимир Артеменко перевівся до Черкаського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка. Тут йому дали невеличку кімнату у сімейному гуртожитку і він забрав дружину до себе.

Працюючи у Вінниці і Черкасах, як актор, Володимир Артеменко пробував себе і в режисурі. Він здійснив постановку дитячих спектаклів ,,Ріпка” і ,,Хоробрі музики”. За 1963 – 1968 роки зіграв у театрах понад 15 головних ролей. Серед них: Назара в спектаклі ,,Марина“ М. Зарудного, Максима Брагу (,,Чебрець пахне сонцем” О. Коломійця), Мирона Кагарлика (,,Сині роси” М. Зарудного), Потапа (,,Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці” М. Старицького) та інші, за які неодноразово був відзначений на різних фестивалях і конкурсах. Акторські роботи Володимира Артеменка вирізнялися правдивістю, тонким народним гумором і душевною теплотою.

Його покликала магія кіно

Актор – професія творча, але все ж залежна. А у Володимира росло прагнення бачити світ  своїми очима. Його покликало до себе кіно і актор Володимир Артеменко поміняв театральну сцену на студентську аудиторію. У 1968 році він поступає на кінорежисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (художній керівник курсу народний артист України М. Мащенко).

Володимир Артеменко був найстарший на курсі. Його шанобливо називали ,,батько”. Серед однокурсників були: Сергій Іванов, Володимир Талашко, Олег Фіалко, Катерина Брондукова та ін.

Після закінчення інституту Володимир Артеменко був направлений на роботу до Української студії хроніко-документальних фільмів. Починав з асистента режисера і виріс до режисера вищої категорії. Так, ставши кінорежисером, він обрав для себе документальний екран. Один за одним почали виходити його фільми. Зокрема ,,Привілейований клас”, присвячений радянським дітям, демонструвався майже в трьох десятках країн.

Творчість режисера пронизує військова тематика, адже він дитина війни, що пережила страхіття і горе, які принесла війна нашому народові.

Такі фільми, як ,,Солдатські вдови”, ,,Мене вбито в Сталінграді”, ,,Слово після страти”, ,,Сільський оркестр” були відзначені преміями і дипломами різних кінофестивалів, а фільм ,,Солдатські вдови” отримав два головних призи: на Міжнародному кінофестивалі ,,Молодість-83” і на XVII Всесоюзному кінофестивалі в 1984 році.

Кінокартини ,,Солдатські вдови” і ,,Мене вбито в Сталінграді” демонструвалися на XXXVIII i XXXIX сесіях Генеральної Асамблеї ООН, як кращі фільми, що показують трагедію людей в роки війни. В Національному музеї історії Великої Вітчизняної війни в Києві є зал, який присвячений вдовам України. Він створений народним художником України А. Гайдамакою і побудований на основі фільму ,,Солдатські вдови”. При виході із зали відвідувачам демонструють цей фільм.

Під час своїх творчих відряджень Володимир Артеменко побував на БАМі, на Камчатці, Закавказзі, в Сибіру, Прибалтиці і в багатьох інших куточках СРСР. А ось із-за кордоном тоді було складніше. Лише один раз, у 1980-х роках, під час обміну творчим досвідом з кінематографістами студії ,,Defa”, режисер побував в тодішній Німецькій Демократичній Республіці.

В його героях – доля народу і сила добра 

Кінофільми, в яких Володимир Артеменко часто виступав як сценарист, – національні за змістом, глибоко патріотичні, несуть добро, яке допомагає об`єднанню всіх людей на землі.

В картинах Володимира Артеменка багато показано людей зі зламаними долями, самотніх людей, інвалідів, вдів. Чорнобильське лихо, яке бідою прийшло на українську землю, особливо хвилююче показано у фільмі ,,Ой, на горі, калина”.

Як в документальних, так і в художніх фільмах режисера Володимира Артеменка правдиво зображені конкретні люди з їх успіхами і недоліками. Його герої цілеспрямовані і сильні духом, їм притаманна доброта і людяність. Вони яскраво і тонко віддзеркалюють  свій час і епоху, в якій жили і живуть. Прикметно, що режисер постійно підтримував зворотній зв’язок із героями своїх картин. Вони йому постійно телефонували, писали листи, нерідко заходили в гості.

Цікаво, що й фільми, бувало, допомагали у їхньому житті. Так, після перегляду в Мельниках ,,Солдатських вдів” правління колгоспу прийняло рішення про 20-карбованцеву надбавку вдовам до пенсії. Федір Городенко – воїн-інвалід, герой фільму ,,Мене вбито в Сталінграді” отримав автомобіль, а Григорій Мосійчук – фронтовик-полковник, герой фільму ,,Зійшов солдат на п’єдестал” отримав Державну премію СРСР за створення пам`ятника визволителям Львова від фашистських загарбників.

Не поривав В.М. Артеменко творчих зв’язків з рідною Черкащиною. Тут, на черкаській землі, він зняв фільми ,,Школа в Сахнівці”, ,,Сільський оркестр”, ,,Літо з осінню зустрічається”, не кажучи вже про знаменитих ,,Солдатських вдів”. Знімав він у нашому краї і епізоди інших своїх фільмів.

Маючи за плечима творчий і життєвий досвід, на початку XXI ст., Володимир Артеменко виступив і як викладач. Він підготовив і випустив, як художній керівник, курс режисерів телебачення в Київському Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Його фільми ,,Іван Котляревський”, ,,Шевченко і російська література” та ,,Богдан Хмельницький” рекомендовані Міністерством освіти і науки, як посібники для учнів в школах України.

У 2008 році Володимир Артеменко відкрив кінофестиваль ,,Батьківські джерела” в своєму рідному селі Мельники на Черкащині. Він був присвячений 85-річчю Чорнобаївського району і 50-річчю Національної Спілки кінематографістів України. Того ж року режисер працював над фільмом ,,Польові випробування української вдачі” про українську художницю Даніелу Леонович, яка прожила довгий час в США, але повернулася жити на Україну. В планах був новий фільм про унікального українця, філософа і поета Григорія Сковороду. Проте планам не судилося здійснитися – фільм лишився незавершеним. Смерть перервала його творчі наміри.

Разом з дружиною Марією Микитівною Володимир Микитович виховав двох чудових дітей, які продовжують творчі традиції батька.

Донька Наталія (1966 р.н.) закінчила Київський інститут культури. За фахом – режисер масових заходів. Пізніше з відзнакою закінчила юридичний факультет Академії МВС, працювала юристом, але повернулася до творчого життя. Нині вона – одна з найвідоміших у столиці організаторів масових заходів.

Син Сергій (1982 р.н.) з відзнакою закінчив факультет кіно і телебачення Київського університету кіно, театру і телебачення ім. Карпенка-Карого. За фахом – звукорежисер. Працював на телеканалі ,,Інтер”. Згодом заочно закінчив Київський Національний університет культури і мистецтва за спеціальністю оператор телебачення. За цим фахом працює і нині.

За своє життя Володимир Микитович Артеменко мав чимало друзів і знайомих. І це були не лише представники мистецтва, літератури, державні діячі і бізнесмени, а й пересічні громадяни. А серед найвідоміших людей, яких особисто знав, і з якими спілкувався кінорежисер, можна назвати: Петра Шелеста, Раїсу Кириченко, Валентину Шевченко, Олексія Стаханова, генерала Руцького, Івана Миколайчука, Михайла Голубовича, Леся Сердюка, Костянтина Степанкова, Федора Стригуна, Дмитра Павличка та інших.

Микола Щербина, Тамара Бережна