НСКУ

ІВАН ПІДДУБНИЙ – СИЛА УКРАЇНИ

Йшов 1905 рік. До столиці Франції Парижа на чемпіонат світу з класичної боротьби з усіх-усюд з'їжджались атлети. Паризький зал „Фолі Бержер” не міг вмістити всіх бажаючих подивитись незвичайні змагання незвичайних людей – людей-велетів, богатирів і по силі тіла, і по силі духу. Серед 140 атлетів – учасників світових змагань був і він, український велет, нащадок славного козацького роду – Іван Піддубний, 34-річний, кремезний і статний, міцний як дуб чоловік, в якому органічно поєднувались фізична досконалість і, як показали змагання, високий спортивний стиль.

І ось вона, жадана перемога! Перемога, до якої Іван Піддубний йшов наполегливо, непохитно, глибоко усвідомлюючи своє покликання, свій обов’язок. Зал захоплено вітав нового чемпіона світу, перед яким не встояли європейські авторитети.

В 1905 – 1909 рр. Піддубний ще п’ять разів виборював першість і став шестикратним чемпіоном світу. Такого злету не досяг жоден борець! Його знали, ним захоплювались Європа, Азія, Північна Африка. У 1926 р. його пізнала Америка. Навіть у 55-річному віці він поклав на лопатки найсильніших американців. Йому аплодував світ! Ім’я легендарного українця золотими літерами вписано в історію світового спорту.

Так склалась доля богатиря, що останні 22 роки свого життя він жив далеко від малої Батьківщини в місті Єйськ Краснодарського краю. Не випадково припала до душі Івану Максимовичу ця приазовська земля: навколишні місця, степи, станиці, в яких ще витав козацький дух, українська говірка, пісні . Все це дуже нагадувало йому рідний край.

В його рідному селі Красенівці Чорнобаївського району свято шанують пам’ять прославленого земляка.У 1970 р. біля Красенівської середньої школи було відкрито погруддя Івана Піддубного (до речі, на землі, його землі, придбаній ним у 1910 р., а потім у 1917 р. відписаній зятю Андрію Семеновичу Слиньку – чоловікові рідної сестри Мотрони Максимівни). На відкритті пам’ятника була присутня менша сестра богатиря Євдокія Максимівна Черінько (Піддубна) з дочкою (хрещеницею Івана Максимовича) Марією Степанівною Собко. 3 Євдокією у Івана Максимовича були особливо теплі, дружні, сердечні стосунки. Він її рятував у час колективізації, розселянювання, допоміг придбати будинок в Золотоноші. З нею підтримували дружні стосунки (уже після його смерті) учні Івана Максимовича борці Бедило.

З нагоди 120-річчя з дня народження І.М. Піддубного в центрі його рідного села було відкрито краєзнавчий музей та пам’ятник славному земляку. Місце для музею і пам’ятника вибране теж невипадково. Тут ще в 1769 р. першопоселенцями села, серед яких були і пращури Піддубного, була збудована Різдво-Богородицька церква. В ній вінчались батьки –  Максим Іванович та Ганна Данилівна в 1870 р. В цій церкві хрестився і їх малий первісток Іван у 1871 р. та всі інші шестеро дітей. Відвідання церкви для Піддубних було священною справою.

Батько і брат Митрофан співали в церковному хорі, Івану доручали нести хреста під час церковних процесій. Тут він здобув свою першу освіту. Тут, на прицерковному кладовищі у 1911 р. поховано батька. Святе місце. Прикро, що в 1929 р. церква була розібрана.

Відкриття пам’ятника видатному борцю відбулося в переддень дня його народження 6 жовтня 1990 р. У центрі села відбувся мітинг з цієї нагоди. До речі, право перерізати стрічку було надано представникам трьох поколінь Піддубних. Старший з них – ветеран війни і праці Дем’ян Йосипович Піддубний, теж з того кореня роду, що й великий богатир.

Відкриття краєзнавчого музею І.М. Піддубного співпало з надзвичайною подією в житті українського народу – проголошенням Акту незалежності України. Саме тоді 24 – 25 серпня 1991 р. відбулось Друге Всеукраїнське свято богатирської сили ( перше започатковане в 1990 році з ініціативи Всеукраїнської спортивної молодіжної організації „Клуб Івана Піддубного", редакції газети „Молодь України", місцевого колгоспу ім. Дзержинського при сприянні Чорнобаївської районної та Красенівської сільської рад.

За роки існування музею зібрано великий матеріал. У витоків створення музею стояли ентузіасти: голова місцевого господарства теж нащадок великого роду Піддубних – Д.І. Піддубний, голова сільської Ради О.М. Корнієнко, вчителі місцевої школи Л.К. Орленко, О.І. Кисіль та і вся громадськість села. Всі були зацікавлені в тім, щоб музей став священним міцем красенівців, окрасою села, його гордістю, центром виховної, дослідницької, пошукової роботи і дорослих, і школярів. Саме так: і дорослих! Останнім часом постійно зростає інтерес жителів села до того, хто вони, чиї внуки і правнуки, хто їх предки. Збуваються пророчі слова великого мудреця філософа Г.С. Сковороди „Пізнай свій край...себе, свій рід, свій нарід, свою землю – і ти побачиш свій шлях у життя...”

Г.С. Сковорода, будучи домашнім вчителем у дітей С.В. Томари (внука переяславського полковника С.І. Томари) цілком ймовірно бував у нашім селі ще на початку його заснування, адже тут були володіння колезького радника С.В. Томари), а згодом, після смерті батька Степана Васильовича, – у володінні його сина майора Михайла Степановича Томари.

Велику методичну і практичну допомогу надавали працівники Черкаського обласного краєзнавчого музею та черкаські краєзнавці, зокрема ентузіаст дослідницької роботи в галузі великого спорту В.Б. Страшевич, у якого на той час був уже зібраний великий бібліографічний матеріал про спортивні досягнення і перемоги І.М. Піддубного. Далекі і близькі родичі Піддубних, односельці подарували для музею велику кількість старовинних речей домашнього вжитку.

Це все дало можливість експозицію музею розгорнути в п’яти залах музею. Перші три зали музею розповідають про життя, побут, звичаї жителів, Історію рідного села з часу його заснування (першої половини XVIII ст.) і до першої чверті XX століття. Відвідувач музею, переступивши поріг вітальні музею, зачаровано спостерігає краєвид ще тодішнього, більше як 200-річної давності, села такий, як описав його в своєму творі „Богатир з Красенівки” рідний брат чемпіона Митрофан Максимович Піддубний (1884 – 1966 рр.). На передньому плані постать господаря та знаряддя праці, обладунки господарського подвір’я. З раннього-ранку до пізнього вечора він в постійних турботах, як прохарчувати велику родину, як дати лад господарству.

Зліва – привітна господиня, Берегиня роду. А скільки в неї турбот! Піч топити, їсти варити, шити, ткати, прясти, прати, прасувати, вишивати ще й діточок доглядати ( всі речі експонуються у тематичному розділі „Селянська хата”). Ось колиска (можливо з неї пішов у широкий світ богатир Піддубний) Колиска була у кожній красенівській родині, адже в кожній сім’ї було щонайменше 8 – 10, а то й 13 чи 16 дітей! Кожного року в другій половині XIX століття в селі народжувалось від 74 (у 1877 р.) до 97 (у 1899 р.) немовлят. Не всі вони доживали до 1 чи до 5 років. Періодичні епідемії віспи, дифтериту, золотухи, сухот чатували на кожну сім’ю. Так, особливо жахливі були 1834 рік (голод), 1880, 1881 роки – епідемія дифтериту, а на початку XX ст. – чума. Козак Микита Пантелеймонович Піддубний ( дядько втретє І.М. Піддубного) у 1880 р. за тиждень поховав 3 синів віком від 3 до 5 років.

І все ж діти родились, росли, одружувались. Навіть у тяжкі роки був приріст населення (виняток: 1881 та 1901 роки). Батьки дбали про „придане” своїм дітям. В експозиції першого залу є й скриня (сундук). А що в ній – розповідь в наступному залі. Тут велика експозиція рушників, скатертин, чоловічого та жіночого одягу, фотографії парубків та дівок, молодих (наречених), бояринів, дружок у багатому колоритному українському вбранні. Багато фотографій з хати уже померлої сестри І.М. Піддубного Євдокії. Вона їх берегла, любила, прикрашала рушниками та квітами.

В експозиції музею і рушник Федори Григорівни Піддубної, що має теж пряме відношення до великого і славного роду, а ще вона прожила понад  100 років при міцному здоров‘ї і світлому розумі. Її побажання жити всім добрим людям стільки ж і не менше ми з радістю передаємо відвідувачам нашого музею.

В експозиції музею – діючий ткацький верстат. За нього іноді сідає, щоб пригадати свою молодість, внучка рідної сестри чемпіона Мотрони - Ганна Захарівна Остроушко. Це її ще 5-річним дівчам тримав на руках в останню свою поїздку в рідне село у 1928 р. знаменитий дядько Іван.

А ще Ганна Захарівна і Поліна Василівна Зелена (друга внучка Мотрони Максимівни) пригадують, що в їхніх родинах улюбленою піснею була

Ой хмелю мій хмелю, хмелю
зелененький... Де ж ти, хмелю,
зиму зимував, Що й не
розвивався?.,”

Внучки охоче можуть виконати її, а їм підспівають і інші Піддубні...А ще співали „Ой у лузі та ще й при березі...”

Що ж то за село, яка його історія, в якому буйним цвітом розвинувся Великий Рід Піддубних, що спородив „Великого сина”? Про це йде детальна оповідь в третьому залі музею. Спочатку тут було мало експонатів. Увазі відвідувача пропонувалась діорама села восени з його невилазною багнюкою, сірими хатами з сумними вікнами – зіницями, що безпорадно дивляться на світ божий, декілька експонатів козацької доби, куточок Т.Г. Шевченка, а потім оповідь про події 1917 – 1940 рр. в контексті бачення цих подій радянською історіографією...

Цей зал зазнав докорінної реекспозиції. Почались систематичні, планові, цілеспрямовані дослідження історії села, родинного дерева Піддубних. В Красенівському навчально-виховному комплексі (колишня  Красенівська середня школа) діє історико-краєзнавчий гурток „Пошук” та секція при ньому „Піддубняки”. Вирішили: хто, як не ми збере необхідний матеріал за темами „Родинне дерево Піддубних”, „Мала батьківщина чемпіона”? Вирішили і зробили. Було досліджено матеріал, зібраний в „Описах Київського намісництва 70 – 80 рр. ХVШ ст.” (де мова йде про Красенівку), матеріали Золотоніської земельної управи за 1867 – 1918 рр. Метричні книги Різдво-Богородицької церкви с. Красенівка, а пізніше і Петро-Павлівської та Свято-Духівської церков села Богодухівка (в ньому жили дядьки І.М. Піддубного – Федір Іванович та Афанасій Іванович, та й сам Іван Максимович в 1910 – 1918 рр. Тут була заміжжю за богодухівським козаком Черіньком Степаном Івановичем його рідна сестра Євдокія Максимівна, звідси була родом його мати Ганна Данилівна (дівоче призвіще Науменко). Досліджено матеріали Переяславської та Полтавської консисторій, Золотоніського духовного правління, Золотоніського повітового казначейства, що зберігаються в фондах Державного архіву Черкаської області.

З допомогою представників великого роду Піддубних вийшли на архівні матеріали Державного архіву Полтавської області, налагодили тісну творчу співдружність з Єйським музеєм І.М. Піддубного в Російській Федерації. Пошуківці ведуть активне листування з представниками великого роду Піддубних, що живуть на Уралі, в Сибіру, Кабардино-Балкарії, Краснодарському краї, Казахстані і, звичайно, в Україні. Адже „Піддубних цвіту по всьому світу”. Зібраний архівний матеріал підтверджується і збагачується спогадами, документами, фотоматеріалами, які збираються, записуються всюди сущими нащадками великого роду, що об'єднались в секцію ,,Піддубняки”. І ось результат: у залі музею з’явився „Опис межових дач”. списки козаків: дворян-першопоселенців села, облік їхньої  власності під час VII і VIII ревізій (1816, 1835 рр.) та X ревізії 1856 – 1858 рр. А скільки радості нам принесли Сповідальні книги Різдво-Богородицької, Свято-Духівської та Петро-Павлівської церков за 1859 р., що зберігаються в полтавському архіві.

Так родилось „Родинне дерево Піддубних”, що зайняло центральне місце в експозиції третього залу. На основі досліджень вималювалось не лише родинне дерево непереможного чемпіона чемпіонів, а й корені інших родів. З Казахстану нащадки Митрофана Максимовича Піддубного привезли і з гордістю передали музею своє генеалогічне дерево, в якому вже 5 гілок і 50 нащадків.

Багато ще „білих плям” в родинному дереві Піддубних, але стараннями пошуковців вони будуть досліджені.

В залі музею розкривається непроста доля Піддубних в період соціалістичних перетворень в селі (1920 – 30-і pp). Завдяки допомозі старшого брата, почали добре господарювати брати і сестри Івана Максимовича Піддубного з своїми сім'ями: мали землю, худобу, млини. В час української революції 1917 – 1920 рр. молодші підтримували Центральну Раду, а потім гетьманат, бо сподівались жити у вільній Україні. І за це одних радянська влада вважала „ворогами народу”, інших – куркулями. В музеї експонуються підтверджуючі це матеріали (фотографії, спогади, списки репресованих).

Якщо говорити про пам’ять, то їй приділене велике місце в четвертому залі музею, де йде оповідь про село у роки Великої Вітчизняної війни та участь у війні односельців. Є макет бліндажа, радянська і німецька зброя, плакати, бойові листи, бойові нагороди, документи, фоторгафії, діорама „Штурм рейхстага”. Пошуківці зробили опис бойового шляху більшості захисників Вітчизни. З 469 красенівців, які пішли на фронт, з поля бою не повернулись 268. Члени гуртка „Пошук” включились в акцію „Збережемо пам’ять про подвиг!”, що проводилась в два тури і була присвячена 60-річчю Великої Перемоги.

Пошуківці працювали над проектом ,Великий рід Піддубних у Великій Вітчизняній війні”. Досліджувались не тільки ті сім’ї, що живуть на Чорнобаївщині, чи Україні, а й ті, хто пішов на захист Вітчизни з Казахстану, Кавказу, Росії. Досліджено понад 300 родин, і це, мабуть, ще далеко не всі. Виявлено 108 осіб цього велетенського роду і їх родичів, які брали участь у війні, 48 з них полягли смертю хоробрих на полі бою за волю і незалежність Батьківщини, закатовано в час окупації 3 особи, пізнали жах катувань і принижень у концтаборах – чотири.

Великий рід не дав ні маршалів, ні генералів, ще невідомо, чи не з цього роду Герої Радянського Союзу Микола Іванович Піддубний (уродженець села Авдотівка на Дніпропетровщині) та Олексій Павлович Піддубний (уродженець села Солохи на Белгородщині, Росія). Пошук триває. Та відомо всім, що завдяки мільйонам таких трудівників фронту як Піддубні, прийшла перемога в наш дім 9 травня 1945 року. „Отож, – кажуть юні екскурсоводи музею, – Іван Максимович Піддубний поклав на лопатки найсильніших мужів Європи та Америки, а нащадки його роду успішно долали фашистку чуму”.

Побував у музеї і перший український космонавт Павло Романович Попович. Треба було бачити, як юні екскурсоводи зачаровані тим, що вони вітають і виступають перед такою людиною – людиною не земного, а космічного злету, переконливо, аргументовано і гаряче ведуть мову про спортивні здобутки, неперевершені ніким до і після Піддубного. 1905 – чемпіон, 1906 – чемпіон!., і так кожного року 6 разів підряд! Це фантастично! А чого тільки вартий трюк з телеграфним стовпом, на якому повисло 10 чи 12 осіб. Стовп тримав на своїх могутніх плечах Іван Максимович. Стовп під вагою людських тіл не витримав, переломився, як сірник, на могутній шиї борця, а той стояв непохитний і міцний як дуб, посилаючи свою добру і лагідну посмішку численним глядачам Московського цирку. То був 1924 рік Івану Максимовичу йшов 53-й рік, а він був міцний, здоровий, сильний як юнак, що тільки но починає свою кар’єру.

Тому не дивно, що йому одному з перших спортсменів було дозволено виїзд за кордон в Німеччину, а потім і в США. Вірили, що він не осоромить, не підведе, не зрадить.

Юні екскурсоводи виступали і перед вчителями із США. Ті були в захоплені і від почутого, і від побаченого, і від того, що саме учні з допомогою, звичайно їх вчителя, прекрасно   володіючого   англійською   мовою   Ю.В. Момота,   так   переконливо, аргументовано   і   як   підтвердили   екскурсанти,   патріотично   говорять   про неперевершеного свого земляка. Говорили нам, що цей досвід, коли екскурсію ведуть учні, вони запозичать, бо це метод прекрасного громадянського виховання. Більш обережно і тактовно розповідали юні екскурсоводи французькій делегації про поєдинок на борцівському килимі І.М. Піддубного і французького важкоатлета борця Рауля ле Буше у 1903, 1904, 1905 роках. Обминули місце про хитрість француза і як присоромив його за це роком пізніше наш богатир. Так учні – екскурсоводи, можливо, вперше в житті відчули, що таке коректність, толерантність, повага до іншого. Хоч хлопці – екскурсоводи зазначали пізніше:

„А чи так поступив Іван Максимович? Адже він був прямий, а часом навіть грубий, але дуже справедливий”.

У залі широким планом розгорнута експозиція про увіковічення пам'яті борця, продовження його справи.

Красенівчанам тут є чим гордитись. Ще в 1960 – 1970 рр. тут проводились змагання на приз пам’яті І.М. Піддубного, де переможці отримували пам’ятні призи з рук брата Митрофана і сестри Євдокії Піддубних.

З 1990 р. свято богатирської сили набуло статуту Всеукраїнського. На свято щороку з’їжджається багато команд і не лише з України, а й з країн ближнього зарубіжжя. От і в 2005 р. на свято приїхало 18 команд з Києва, Житомира, Харкова, Севастополя, інших міст України. Свято богатирської сили на батьківщині чемпіона може претендувати на здобуття статусу міжнародного. Адже в 2005 р. на борцівський килим вийшли атлети з польського Белостока, литовського Каунаса, російського Єйська. Вперше участь у турнірі взяла команда з республіки Саха (Якутія).

З села Красенівка вийшли чемпіони СРСР з греко-римської боротьби, заслужений тренер СРСР та УРСР, майстер спорту Микола Олексійович Кривонос, майстер спорту міжнародного класу, чемпіон Європи з греко-римської боротьби, неодноразовий чемпіон СРСР та УРСР, заслужений тренер СРСР Василь Федосійович Кот. Свого часу свою борцівську кар’єру вони розпочинали в рідному селі на борцівських турнірах імені Івана Піддубного, які тоді входили до календаря союзних спортивних змагань, тепер шлях у великий спорт торує молода зміна.

Свою розповідь юний екскурсовод Микола Кривонос закінчує словами „Козацькому роду не буде переводу!”. І це сприймається як незаперечна істина. ...Крім музею у селі є ще й криниця недалеко від того місця, де стояла батьківська хата Івана Максимовича Піддубного. За переказами старожилів вона й раніше тут була і з неї пив цілющу воду майбутній богатир. Бажаючих попити водиці з богатирської криниці завжди багато. Вода тут освячується. Вона така чиста і прозора, яким було і життя чемпіона чемпіонів. Жива вода... Жива пам’ять.

За роки існування музею в ньому побували десятки тисяч відвідувачів з різних куточків України, Росії, Польщі, Франції, США. Серед відвідувачів керівники держави, області, лідери партій і рухів, прославлені спортсмени – богатирі   і лише починаючі спортивну стежину з надією, що вона виведе на широкий шлях, шановані вчені, студенти і учні, люди різних професій, покликань, уподобань, письменники, артисти і звичайно/багато представників засобів масової інформації.

Книга відгуків музею рясніє різними почерками і мовами, в яких захоплення, вдячність і побажання.

Матеріали музею були виконані російськими кінематографістами при створенні нового фільму про І.М. Піддубного, який уже побачив світ на екранах російського телебачення. Пошукова група, що діє на базі музею веде обширне листування, яке особливо посилилось після перегляду цього фільму в Росії. Багато запитує: „А чи я не з роду Піддубних?”. Музей як осередок пам‘яті І .М.Піддубного має тісні контакти з музеєм І.М.Піддубного у російському Єйську. Побратались між собою Чорнобай і Єйськ. Відбувається постійний обмін делегаціями. І це закономірно. Тут розпочинав Іван Максимович свій шлях у незвичайне життя, там, у Єйську він знайшов вічний спочинок.

Нам нема чого ділити. Українська земля породила богатиря, Російська-прийняла його як рідного сина.

Марія ПРИЛІПКО,
член Національної спілки краєзнавців України,
смт. Чорнобай