ІСТОРІЯ СЕЛА ЛОЗІВОК 

Між Мошногірям та Дніпром

Лозівок дорадянський (до 1917 р.). Село Лозівок розташоване за 28 км від обласного і районного центру – міста Черкаси. Воно відноситься до Будищанської сільської ради і є одним із підмошногірських сіл черкаського Подніпров’я. Поряд розташовані Мошни, Будище, Єлизаветовка і Сокирне.

Місцевість поблизу Лозівка приваблювала людей ще в давнину. Про це свідчать архелогічні знахідки: три поселення пізньої бронзи (І тис. р. до н. е.), уламки кераміки скіфського періоду (VI ст. до н.е.), поселення черняхівської культури (II – V ст.) В околицях села виявлено також два ранньосередньовічні слов’янські поселення (VII – VIII ст.) На першому, що знаходилося за 1,3 км на північний схід від села і в 0,5 км від лівого берега ріки Вільшанка, зібрано фрагменти грубої ліпної біконічної кераміки.

Друге виявлено в 1,5 км на південь від села, на піщаному підвищенні, розташованому серед заплави. Під час розвідок було знайдено багато товстостінних біконічних горщиків з прямими або відігнутими вінцями. Серед кераміки трапляються уламки амфор.

Точний час заснування села невідомий. Одні дослідники вважають, що воно виникло у XVIII ст., а інші, спираючись на документи періоду Національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького, що село вже існувало в середні XVII ст. Тоді воно входило до Мошнівської сотні Черкаського полку. З кінця ХVIII ст. Лозівок в складі Черкаського повіту Київської губернії. З 30-х років ХХ ст. в складі Черкаського району Київської області, а з 1954 року – Черкаської області.

Село свою назву завдячує зарослям лози в  навколишній місцевості. Ще в ХІХ ст. документальні джерела подають назву урочище Лозова дубина між Лозівком, Будищем і Єлизаветівкою. Сама назва села утворилася від апелятиву "лоза"  з додаванням суфіксу - ів та -ок. Шлях, що його пройшов топонім у своєму розвитку такий:  лоза – Лозовий, Лозовок – Лозівок.

З місцевістю навколо Лозівка пов’язано ряд легенд, історичних гіпотез і відкриттів, автором яких є колишній лозівчанин, краєзнавець Микола Михайлович Шевченко. Так, він стверджує, що Кучугури – це водорозділ між колишніми двома рукавами Дніпра. Що саме тут був приверх легендарного «острова Русів». І можливо не біля Мошен, як пишуть автори книги «Містечко ратників і майстрів. З історії с. Мошни», а між Лозівком і Єлизаветівкою загинув князь Святослав.

Микола Шевченко впевнений, що знаменитий бій на березі Вільшанки від 5 лютого 1527 року, коли військо князя Костянтина Острозького розгромило татар і звільнило 40 тис. бранців, відбувся на полі поблизу Лозівка. Як доказ – унікальна знахідка: срібний півмісяць з кольоровими каменями (можливо наконечник прапора), який був тут знайдений ще у 1915 році.

Микола Михайлович відновив також обставини арешту Тараса Шевченка влітку 1859 року і доводить, що останні малюнки поета із зображенням піщаних кучугур (начерки «Понад Россю») насправді є Білою горою біля Лозівка. А також те, що маршрут Т.Шевченка з Мошен до Черкас 18 липня 1859 року і в зворотньому напрямку 22 липня 1859 року проходив через Лозівок. Цей факт пам’ятала прабабуся автора, яка прожила до 1947 року і померла у віці 104 роки.

Вперше в історичних джерелах село Лозівок згадується  в листі гетьмана Богдана Хмельницького до священика Спаської церкви села Мошни Андрія Базаринського від 13 листопада 1648 р. З цього документу видно, що А.Базаринський орендував у селі Лозівок млинок, який належав Богдану Хмельницькому.

Село Лозівок, на той час, було розташоване в живописному місці. Ріка Мошна розділившись на два русла: східне і західне, знову зливалась, утворивши острів площею 2 кв. км, на якому і знаходилося село. На острові росло багато фруктових дерев, в основному диких: вишень, яблунь, груш, тернівки і калини. Весною, під час паводків, коли всі дерева цвіли, острів відкривався незвично красивим видовищем. На північ від села лежали широкі луки, які тягнулися до Дніпра. На них козаки випасали своїх коней.

В період гетьманства Богдана Хмельницького в селі нараховувалось до 15-ти багатих козацьких дворів. Тут жили козацькі сім’ї – Гриценки, Захарченки, Ісаєнки, Стеценки, Савченки, Терещенки, Хоменки і Яременки. Ці прізвища зустрічаються і в реєстрі війська Запорозького у складі Мошнівської сотні за 1649 р. Частина цих прізвищ поширена в селі і нині.

Козаки, що жили в Лозівку, займалися рибальством, мисливством, хліборобством, але основним їхнім заняттям була переробка зерна на борошно та крупу. Лозівські водяні млини славилися далеко за межами Примошногір’я. Рівномірний потік води давав можливість одержувати борошно різних сортів і видів. Лозівчани працювали на млинах навіть узимку, припиняли роботи тільки в період весняних повеней.

Всі жителі Лозівка сповідували православ’я і були приписані до Мошнівської Миколаївської церкви.

Під час Чигиринських походів 1677 і 1678 років турецько-татарські війська спалили всі міста і села від Чигирина до Канева. Примошногірські  села були спустошені, а ті, хто врятувався, у 1677 – 1679 роках перебралися на лівий берег Дніпра. А за «Вічним миром» 1686 року Лозівок потрапив до тієї смуги Подніпров’я, яка мала стояти пусткою і не підлягала заселенню.

Проте всупереч забороні, край залюднювався знову. У 1720 році почали повертатися жителі Примошногір’я, а серед них і лозівчани. На той час наш край знаходився під володінням князя Януса Вишневецького, а з 1732 року – князя Михайла Радзівіла. У 1757 році князь Радзівіл продав Лозівок, Будище, Мошни і Сокирне графу Моравському, який володів цим краєм до середини 1776 року, потім той продав їх князеві Любомирському, який, в свою чергу, у 1788 році передав їх за обміном князеві Григорію Потьомкіну.

У 1789 році, за проведеною ревізією, в селі Лозівок проживало 245 жителів, у тому числі 120 чоловіків 125 жінок (усіх вікових груп). Після другого поділу Польщі (1793) Правобережна Україна потрапила під правління Росії. Село Лозівок, яким після смерті Г. Потьомкіна у 1791 році володіла його племінниця Олександра Василівна Браницька, відійшло на кінець XVIII ст. до Черкаського повіту Київської губернії.

У 1819 році графиня О.В. Браницька  подарувала  маєток своїй дочці – Єлизаветі (після заміжжя – Воронцовій)  як придане. Таким чином Лозівок перейшов у володіння графа М.С. Воронцова. За статистичними даними 1820 року в селі проживало 300 мешканців, з них – 150 чоловіків та 150 жінок. Селяни були кріпаками. Працювали на пана і сплачували церковну десятину. Смертність тоді була високою, особливо серед дітей, а тому приріст населення був незначним. Так, на 1 лютого 1824 року в селі Лозівок було в наявності 40 дворів, в яких проживало 307 осіб (152 чоловічої статі і 155 – жіночої).

З 1829 по 1834 роки частина лозівчан брали участь у будівництві водного каналу від Городища і до з’єднання  з Дніпром в районі Лозівка. Канал мав довжину більше 50 км і ширину до 20 м.

За реформою 1861 року було ліквідовано кріпосне право. Селяни Лозівка стали особисто вільними, але відчували себе ошуканими. І коли в березні 1862 року в Мошнах почалося заворушення, вони разом з будищанцями, підтримали цей виступ. Для втихомирення бунту до Мошен було надіслано поліцію і роту солдат. Вони жорстоко розправилися із селянами – 46 осіб заарештували, багатьох побили, вислали на каторгу та ув’язнили. Серед покараних були і жителі Лозівка.

Ще з 1 січня 1841 року в Мошнах залишилося два церковних прихода: Успенський і Преображенський. Жителі Лозівка були переведені до останнього. За статистичними даними Преображенського приходу на 1 липня 1863 року в Лозівку було 72 двори, в яких проживало 571 тимчасово- зобов’язаних селян. Із них чоловіків – 288, жінок – 283. Як бачимо кількість дворів і населення суттєво збільшилася [16, 138].

З 60-х років XIX ст. в населених пунктах Черкаського повіту при церквах створюються церковно-приходські школи. Оскільки Лозівок своєї церкви не мав то в 1864 році тут було відкрито школу грамоти. Того ж року була опублікована фундаментальна праця Л. Похилевича «Сказание о населенных местностях Киевский губернии». Є в ній і короткі дані про Лозівок: «Лозовок над Днепром. Жителей общего пола 565. В эту деревню предположено  было перенести Николаевскую церковь из Мошен и причислить к ней Будища и Секирно». На жаль ці плани не були реалізовані.

У 1856 році Мошно-Гродищенський маєток, а разом з ним і Лозівок, переходять до сина господаря – С.М. Воронцова, а після смерті останнього, у 1884 році, – до його племінниці Катерини Андріївни Балашової.

У 1885 році Лозівок в складі Мошенської волості Черкаського повіту згадується серед найважливіших населенних пунктів Російської імперії: «Лозовок, д. б. вл., дв. 99, ж. 643, шк., п.д.». Це означає наступне: «Лозовок, бывшая владельческая деревня, в которой в 99 дворах 643 жителя, в деревне имеется школа и питейный дом». За розподілом управляючого маєтком М.Ю. Філіпченка, в економічному підпорядкуванні, Лозівок відносився до Єлизаветинської (козацької) економії [10, 9].

Більш повні дані про село кінця XIX ст. подані у виданні Київського губернського статистичного комітету 1900р.: «Дер. Лозовок (крестьян). В ней дворов – 188, жителей общего пола – 953 чел., из них мужчин – 480 и женщин – 473. Главное занятие жителей – хлебопашество; кроме того крестьяне отправляются на заработки в Херсонскую, Екатеринославскую и Киевскую губернии… В деревне числится земли, принадлежащей крестьянам – 784 десятины. Хозяйство ведется по трёхпольной системе.

В деревне имеются: 1 школа грамоты, 5 ветряных мельниц, 1 водяная сплавная и 1 хлебный магазин… Оброчную статью составляет рыбная ловля, приносящая 110 руб. готового дохода». Ця статистика свідчить про чергове збільшення села і його жителів, про їх сезонні заробітки, відродження млинарства та про рибальство, яке стане надалі одним із головних занять для частини його жителів.

«Лозовок, деревня. Принадлежащая к VI урядн. уч. 1 сотский, 2 полицейских десятских… Крестьян: м. п. – 472, ж. п. – 466. Число евреев: м. п. – 8, ж. п. – 7. Принадлежит помещице Балашовой; имеется: сельская расправа, вместе со школой грамотности. Протекает р. Ольшанка.

Лозовская дубина, лесная сторожка. Крестьян: м. п. – 1». Ці додаткові дані, за статистичним описом Черкаського повіту того ж року, вказують нам на кількість представників влади та наявність у селі євреїв.

За станом на 1 січня 1911 року можна побачити нове зростання села. В ньому було вже 236 дворів, в яких проживало 1317 жителів (635 – чоловіків, 682 – жінок). Земля у власності селян – 697 десятин. У Лозівській школі грамоті навчалося 78 дітей (61 хлопчик і 17 дівчат) [18]. Історія зберегла імена вчителів того часу. З 1896 по 1911 роки вчителював у Лозівку Стеценко Сильвестер Лук’янович, а з 1911 по 1915 роки – Опара Кирило Федорович.

У 1915 році в Лозівку відкрито однокласне земське училище. Першим його завідуючим був Шелудько Микола Власович. Він виконував і обов’язки вчителя, з 1 вересня 1915 року по травень 1916. Після мобілізації на фронт, завідуючою і вчителем стала його дружина Шелудько Анна Аврамівна, яка виконувала ці обов’язки до 1 лютого 1919 року.

Під час революції 1905 – 1907 років та в період столипінської реакції частина уродженців села брала активну участь в революційному русі, як зв’язкові РСДРП. Серед них: Шевченко Андрій Григорович,  Ісаєнко Федір Васильович, Стеценко Іван Пантелейович, Опара Федір Афанасійович, Середенко Петро Йосипович.

Радянський період в історії села (1917-1991). Події Першої світової війни негативним чином вплинули на жителів Лозівка, а події 1917 року змінили звичний уклад життя лозівчан. На початку 1918 року тут була вперше встановлена радянська влада. Головою ревкому став Ісаєнко Антон Васильович. В тому ж році, за його ініціативою та сім’ї вчителів Шелудько, в Лозівку було створено драмгурток, який активно діяв до 1941 року. В репертуарі переважала українська класика: «Наталка-Полтавка», «Назар Стодоля», «Безталанна» та інші. Поряд з ревкомом у Лозівку було створено комнезам. Першим його головою став Ісаєнко Іван Васильович, а секретарем – Компанієць Федір Іванович. Останнього, у 1922 році, обрали першим головою Лозівської споживчої кооперації.

В лютому 1924 року у Лозівку було створено комсомольську організацію. Ії першим секретарем був вчитель Клименко Микита Арсенійович. Цікаво, що партійної організації РКП (б) в селі ще не було.

В квітні 1926 року в Лозівку було створено піонерську організацію. Першим її піонервожатим став Компанієць Петро Петрович.

Із 7 березня 1923 року Лозівок входить до складу новоутвореного Черкаського району Черкаської округи. Після розформування в березні 1925 року Білозірського району утворюється Мошенський район, до складу якого увійшов і Лозівок. У тому ж році село стає центром Лозівської сільської ради. На 1 жовтня 1925 року в Лозівку проживало 1436 жителів (683 – чоловіків; 753 – жінок). У володінні селян було: коней – 36, волів – 104, корів та биків – 218, овець – 160, свиней – 185. 120 осіб виїжджало із села на сторонні заробітки за межі району, як за фахом, так і на батрацькі роботи. На 1927 рік Лозівський кооператив об’єднував 197 членів (35,4 % кооперування дорослого населення). Чистий прибуток за 1925 рік складав 264 крб., а за 1626 рік – 800 крб. (ріст 204,5 %). Село мало 330 господарств.

Як бачимо кооперація, як складова НЕПу, давала позитивні результати та комуністична влада цим знехтувала. Готувався новий експеримент над селянством – колективізація. В 1929 році в с. Мошни було створено рибколгосп «Червоний Жовтень». Він мав дві бригади: в селі Хрещатик та поблизу села Лозівок. В листопаді 1929 року  в Лозівку організувався колгосп «Прогрес». Його першим головою став Бєлік Аксентій Микитович. Заможні селяни (їх називали куркулі) протистояли примусовій колективізації і чинили супротив. Так, в 1931 році в Лозівку було вбито активіста колгоспного будівництва Бєліка Архипа.

З лютого 1931 року постановою ВУЦВК «Про реорганізацію районів УРСР» Мошенський район приєднаний до Черкаського району. З 9 лютого 1932 року, після утворення областей, Черкаський район увійшов до складу Київської області [17].

Період «Великого Перелому», як його називала радянська пропаганда, а на справді великого зламу, великої трагедії в житті українського народу не обминув і Лозівок. Під час Голодомору 1932 – 1933 років загинуло 9 осіб. Багато лозівчан працювало на Дніпрі, на водному транспорті, а там давали продпайок, який і врятував їх від голодної смерті. Жертвами політичних репресій став рульовий теплоходу С.Ф. Ісаєнко, а також жителі села Ф. Баран, Р.З. Білик, С. Ісаєнко.

Проте були в 1930-ті роки і позитивні зрушення. У 1933 році у Лозівку було відкрито фельдшерський пункт. Згодом село телефонізували. Колгосп утримував дитячий садок і ясла, побудував будинок культури. На 1 січня 1938 року було повністю ліквідовано неписьменність серед дорослого населення.

18 серпня 1941 року Лозівок окупували німецько-фашистські загарбники. Однак це не залякало лозівчан. Вони підтримували місцевих партизан, а в самому селі діяла підпільна група.

Восени 1943 року німецькі війська почали відступати до Дніпра. Для них заздалегідь була підготовлена лінія оборони на правому березі річки відома як «Східний вал». Ділянка цього «валу» від Черкас до Канева проходила і через Лозівок, зокрема, на Дніпровських кручах стояли доти – броньові башти.

Тим часом радянські війська готувалися до форсування Дніпра поблизу села Свидівок. В німецькому тилу їм допомагали партизани і воїни-десантники, висаджені ще в кінці вересня. 13 листопада вони перейшли у наступ на підмошногірські села. Німці спішно виселили жителів Лозівка до Мошен. В селі вони мали батальон піхоти і підрозділ саперів. Протягом дня партизани і десантники захопили і утримували Лозівок, але вночі змушені були відійти, річка Ірдинка поблизу села розділяла супротивників ще 2,5 місяці. 4 лютого 1944 року село було остаточно звільнено.

Загиблих воїнів похоронили у братську могилу, а у 1954 році поставили пам’ятник радянським воїнам-визволителям і землякам, що загинули у роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років.

За період німецької окупації фашисти стратили у Лозівку 19 осіб, 87 – було відправлено на роботу до Німеччини. 76 жителів села загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. 14 – повернулися додому інвалідами. 40 воїнів Червоної Армії, уродженців села, завершили розгром Німеччини та мілітаристської Японії і з Перемогою повернулися до рідного села.

У 1944 році в Лозівку було створено риболовецький колгосп. А колгосп «Прогрес»у 1950 році було приєднано до Будищанського колгоспу «Перемога». Об’єднання колгоспів спонукало і до організації спільної сільської ради у Будищах. Традиційно, у повоєнний час, до 350 жителів Лозівка працювало на річковому транспорті.

У 1954 році Лозівок, в складі Черкаського району, відійшов до новоствореної Черкаської області. А у 1958 році, під час компанії по укрупненню населених пунктів, хутір Єлизаветівка було приєднано до Лозівка.

На 1 січня 1965 року провідним підприємством села залишався рибколгосп «Червоний Жовтень». В селі працював універмаг, буфет, медпункт, дитячі ясла-садок. Для жителів села діяв клуб та бібліотека з фондом книг – 5 тис. примірників.

У 1972 році здійснено реорганізацію колгоспу «Перемога» у радгосп, який стає великим високорентабельним господарством. Основний напрямок його господарювання – виробництво м’яса і птиці.

З 1979 року Лозівок розвивався згідно генерального плану, який був розроблений в Черкаському філіалі інституті «Гіпроцивільпромбуд». За 15 років в селі побудовано приміщення столової, профілакторія, фельдшерсько-акушерського пункту, магазину. У 1988 році було відновлено роботу дитячого садочку, а згодом і початкової школи.

На кінець 1980-х років радгосп «Перемога» довів виробництво бройлерів до 1390 тис. штук в рік. Більше третини з них давала птахоферма Лозівка (784 тис.).

Лозівок в роки незалежності (1991 – 2010). В перші роки незалежності Лозівок увійшов впевнено завдяки провідному господарству села рибколгоспу «Червоний Жовтень». Керівники рибколгоспу, очолювані А.С. Стеценком,  надумали створити лиманне господарство, бо відомо, що ставкове рибництво, яке ведеться на науковій інтенсивній основі, продуктивніше природного. Трохи мали власних коштів, трохи позичили у банку, трохи попросили у держави. У прибережній смузі водоймища виділили чималий шмат болота, порослого рослинністю, звели ряд інженерних споруд. Загалом вийшов гарний лиман площею 920 га.

А ще побудували добротну теплицю, налагодили виробництво поліетиленових пакетів, залізобетонних виробів. Добилися, щоб рибколгоспу виділили 40 га поля, яке перший рік засіяли озимою пшеницею. Лозівський рибколгосп став одним із не багатьох підприємств, які змогли вистояти в середині 1990-х років і певний час був найбільш успішнішим на Черкащині по вилову риби і розведенню її в ставках .

16 квітня 1993 року у Лозівку почав діяти будинок для людей похилого віку. Збудований він за ініціативою А.С. Стеценка, про що писав у свій час республіканський журнал «Жінка». В народі його називають по-різному: «будинок пристарілих», «будинок милосердя», «будинок пенсіонерів» чи «ветеранів праці». Сучасна офіційна його назва є така: «Територіальний центр по обслуговуванню одиноких непрацездатних громадян. Стаціонарне відділення Черкаського району». Очолює центр головний лікар П.І. Бородавко.

З 1994 року почалася поетапна газифікація села. Нині майже все село газифіковане.

У 1995 році рибколгосп «Червоний Жовтень» реорганізовано у КСРП «Вільшанка», а у 2000 році – у ЗАТ «Вільшанка». На жаль, нове підприємство довго не протрималося. У 2001 році ЗАТ «Вільшанка» було розформовано, а стави приватизовано.

В той же час ДП «Перемога нова» стала великою птахофабрикою республіки. Нині воно відноситься до групи підприємств «Миронівський хлібопродукт», концерну «Наша ряба». Більшість лозівчан працевлаштовані саме на цьому підприємстві. В селі є невелике приватне підприємство по в’яленню риби.

У 2007 році у Лозівку почала діяти благодійна організація «Варнавська фундація». Вона являє собою центр реабілітації для людей, які зловживають наркотиками та алкоголем на основі релігії і трудотерапії. Сьогодні в центрі знаходиться до десяти осіб.

До соціальної інфраструктури села нині входять: будинок культури, бібліотека, навчально-виробничий комплекс, фельдшерсько-акушерський пункт, поштове відділення, одне кафе-бар та шість приватних магазинів. У сільському клубі, яким завідує Г.Й. Стеценко, діють два гуртки: танцювальний і сучасної естрадної пісні. Завдяки працівникам клубу і бібліотеки у Лозівку шанують народні традиції, відмічають свята, проводять урочисті заходи. Лозівський НВК очолює директор Н.К. Дядюра. До його складу входить дитячий садок (його відвідує 25 дітей) і загальноосвітня школа І ступеня (14 учнів).

За релігійною ознакою більшість жителів села православні і відносяться до Будищанського приходу церкви Іоана Златоуста УПЦ-Київського патріархату. В селі є також невеликі протестантські громади: баптистів, євангелістів, суботників.

На 1 січня 2010 року Лозівок має 236 дворів, в яких проживає 762 жителя. У 2007 році село мало 280 дворів, 782 жителя [30]. Порівняння свідчить про суттєве зменшення дворів і незначне – жителів. Маємо надію, що ця тенденція зупиниться, а можливо піде й ріст мешканців села. Лозівчани мріють бачити своє село гарним, затишним, сучасним і перспективним.

Відомі люди села

3 Стеценко Андрій Семенович – ветеран праці,  заслужений  колгоспник УРСР, колишній голова риболовецького колгоспу «Червоний Жовтень».

Народився А.С. Стеценко 7 листопада 1928 року в селянській родині. Батько працював бакенщиком на Дніпрі, а мати – у колгоспі. Початкову школу закінчив у Лозівку, а 6-й клас у Будищах. Під час німецької окупації  залишався в селі, допомагав батькам по господарству.

Трудову біографію Андрій Стеценко розпочав 20 квітня 1944 року, в неповні 16 років, в загоні з відбудови об’єктів народного господарства. Працював бакенщиком на Дніпрі. З 10 лютого 1947 року переходить працювати рибалкою в  рибколгосп села Лозівок. Згодом стає ланковим. В 1949 – 1952 рр. проходить дійсну військову службу в лавах Радянської Армії. Після звільнення в запас повертається до рибколгоспу. Працює відправником риби, організатором по лову риби, замісником голови правління, а з 19 грудня 1979 року – головою правління рибколгоспу «Червоний Жовтень». Очолюваний ним колгосп став одним із кращих в своїй галузі.

З 2000 року на заслуженому відпочинку. Загальний трудовий стаж 56 років. А.С. Стеценко нагороджений почесними грамотами, медалями і орденами. Серед них: Почесна грамота Українського республіканського комітету захисту миру, орден «Знак Почета», нагрудний знак «Заслуженный колхозник», медалі «За трудовую доблесть в 1941 – 1945 г.г.», «Ветеран труда» та інші.

Користується авторитетом і повагою серед жителів села за великий особистий вклад в його соціальну розбудову, невтомну працю, справедливість і щирість.

4Іщенко Назар Іванович – капітан комерційного Дніпровського річкового флоту, учасник революційного руху на початку ХХ ст.

Народився Н.І. Іщенко в 70-х роках ХІХ ст. в селянській родині. На річковий транспорт прийшов юнаком у 1891 році. Плавав матросом на пароплаві «Боярин». Швидко набув досвіду і проявив кмітливість у нелегкій справі. Незабаром став капітаном.

Під час революції 1905 – 1907 рр. Назар Іщенко і члени його екіпажу брали активну участь в подіях тих років. Їх пароплав «Радуль» служив своєрідною з’єднальною ланкою між Київським та Катеринославським комітетами РСДРП. Нерідко на судні переховувалися від поліції революціонери.

Після жовтневих подій 1917 року переходить на сторону радянської влади. Під час заколоту отамана Зеленого, на допомогу червоноармійцям, що трималися в селі Трипілля, з Києва було направлено пароплави «Гоголь» і «Надія». Їм належало доставити піхотні загони і кавалерію. Судна потрапили під шквальний вогонь артилерії. На пароплаві «Гоголь» були вбиті  капітан і стерновий. Судно дістало великі пошкодження і  затонуло.

Нерівний бій тримала і «Надія». Тут теж виявилося багато вбитих. Загинув Сергій Іщенко, син капітана. Але сам тяжко поранений Назар Іванович не полишив капітанського містка. Він зумів вивести «Надію» з під обстрілу, врятувавши пароплав і людей.

Коли прибули до Києва капітан втратив свідомість. Довгих два роки перебував у госпіталі на лікуванні, перш ніж знову зміг приступити до своїх капітанських обов’язків.

В 1930-х роках, із-за поранення, змушений був залишити флот. Оселився у рідному Лозівку. Працював поштарем. Окрім Сергія мав й інших дітей: синів Гришка, Федора, Никона та дочок – Шуру і Фросю.

5Стеценко Уляна Петрівна – підпільниця, учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні.

Народилася У.П. Стеценко в багатодітній селянській родині 4 травня 1923 року. Батько, ще з дореволюційного часу, працював на Дніпрі, а мати господарювала вдома. Початкову школу Уля закінчила в Лозівку, семирічку – в Будищах, а 10-й клас – у Мошнах.

У червні 1941 року Уля поїхала в Київ поступати на підготовче відділення педагогічного інституту ім. Горького. Але завадила війна. З початком окупації від сестри, що проживала на Трухановому острові, перебирається у Ржищів, де був секретарем райкому її двоюрідний брат Стеценко Юхим Іванович. Залишений для роботи у підпіллі, він вирішив з допомогою сестри вийти на зв’язок з черкаськими партизанами. І дівчина з честю виконала завдання.

Ризикуючи життям Уля  не один раз доставляла з Черкас у Ржищів і звідти у Черкаси інструкції, тексти листівок, інформації тощо. А ще вона проводила пропагандистську роботу, допомагала підпільникам з харчами. Вісімнадцятирічна комсомолка була хороброю, кмітливою і винахідливою зв’язковою. Але восени 1943 року у Лозівку, коли на власному подвір’ї вона завадила німцям підбити радянський літак, дівчину арештували. Спочатку кинули у холодний підвал у Яснозір’ї, а згодом перевели у приміщення школи у Мошнах. Почалися допити і знущання. Її по-звірячому били, але Уля мовчала. При швидкому наступі наших військ німці залишили арештантів і втекли.

У 1948 році Уляна Стеценко закінчила Київський державний педагогічний інститут ім. Горького. Далі працювала вчителем історії у Долинській середній школі на Кіровоградщині. Разом з чоловіком, Чорномазом Григорієм Даниловичем, виховали двох дочок: Ольгу (1951 р.н.) і Віру (1954 – 1998).

З 1962 року проживає у Черкасах. Працювала у школі-інтернаті, на заводі штучного волокна, у заводському дитсадочку. З 1987 року на пенсії. Уляна Петрівна Ветеран праці, має бойові і трудові нагороди.

Cписок використаних джерел і лiтератури

  1. Автомонов П.Ф. Партизани. Дніпро. 1943. – К., Політвидав України, 1973. – 105 с.
  2. Бушин М.І., Березняк Г.І., Лисенко А.І. Велика Вітчизняна війна та Черкащина. Книга друга: Братські могили. – Черкаси: Вертикаль, 2005. – 400 с.
  3. Гончаренко В.А. Черкащина в легендах і переказах. Краєзнавчий довідник. – Черкаси: Видавець Чебаненко Ю.А., 2006. – 384 с.
  4. Державний архів Черкаської області (далі – ДАЧО). – Ф. – 832, оп. 2, спр. 105
  5. ДАЧО. – Ф.Р. – 65, оп. 1, спр. 78
  6. Журбинська П. У доброго господаря і півень несеться //Сільські обрії. – 2001. – 13 липня.
  7. Ісаєнко М. Капітан «Надії» //Черкаська правда. – 1982. – 18 квітня.
  8. Исаенко М.Ф. Поднепровье Примошногорское. Машинопись – Лозивок, 1984. – 316 с.
  9. Исаенко М.Ф. Поднепровье Примошногорское в Великой Отечественной войне. Машинопись – Лозивок, 1986. – 60 с.
  10. Историко-краеведческое исследование по обоснованию символики Будищанского сельсовета Черкасского района Черкасской области. О.Толкушин. – Редакция № 4 от 8 декабря 2005 г. – 29 с.
  11. Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. – К., УРЕ, 1972. – 788 с.
  12. Кавіцький А. Підпільниця Уля //Черкаська правда. – 1964. – 5 січня.
  13. Лисовой И.И. Десантники (Воздушные десанты). – М., Воениздат, 1968. – 320 с.
  14. Мариновський Ю.Ю. Черкаська минувшина – 2001. Документи і матеріали з історії Черкащини. – Черкаси: Відлуння-Плюс,2001. – 216 с
  15. Митрофанов Т. …Жила в Лозівку дівчина комсомолка //Минуле згадують бійці. Спогади фронтовиків-ветеранів Великої Вітчизняної війни, визволителів м.Черкаси. – Черкаси, 1988. – 240 с.
  16. Містечко ратників та майстрів (З історії села Мошни). Упорядник М.М. Якименко. – К., Видавничий центр «Просвіта», 2008. – 108 с.
  17. Обзор административно-териториального деления Черкасщины (конец XVIII – 1992). – Черкассы, 1992. – 105 с.
  18. Описание и справочная книга Черкасского уезда Киевской губернии. Составил А.В. Чугаев. – Черкассы, 1911. – 176 с.
  19. Пономаренко М. Лозівок //Серп і молот. – 1986. – 18 квітня.
  20. Приходнюк О.М. Археологічні пам’ятки Середнього Подніпров’я VI – XI ст. н.е. – К., Наук. думка, 1980. – 152 с.
  21. Реабілітовані історією. Черкаська область. Кн. четверта. – Сміла: Тясмин, 2004. – 504 с.
  22. Реабілітовані історією. Черкаська область. Кн. шоста. – Сміла: Тясмин, 2008. – 320 с.
  23. Романюк Л. Як живеш село? //Жінка. – 1994. - № 7.
  24. Сведения о населенных местностях Киевской губернии. Собрал Л.И. Похилевич. – К., 1864. – 768 с.
  25. Список населенных мест Киевской губернии. – К., 1900. – 1896 с.
  26. Характеристика на голову КСРП «Вільшанка» Стеценка Андрія Семеновича. – 1999. – 3 с.
  27. Шевченко М. Три дні у Лозівку //Черкаський край. – 2007. – 6 липня.
  28. Шевченко М. Останні малюнки в день арешту Шевченко зробив біля села Лозівка Черкаського району //Нова доба. – 2008. – 5 серпня.
  29. Шевченко М., Щербина М. Коли ж були визволені Підмошногірські села? //Прес-Центр. – 2009. – 18 березня.
  30. http: //www.budschool.org.ua
  31. http: //www. uprav.ck.minjust.gov.ua

 

М.М. ЩЕРБИНА,
 вчитель Черкаської ЗОШ № 32,
член Національної спілки краєзнавців України