Цукрові заводи Черкащини (XIX – початок ХХ ст.)

В історії українського заводського виробництва цукру з буряків Черкащина посідає особливе місце. Адже саме тут у 1824 році в селі Трощині Канівського повіту почав діяти перший в Україні цукровий завод. Згодом цукроварні почали будуватися і в інших містах краю, який за короткий час перетворився в один із найважливіших центрів цукроварної галузі у всій Російській імперії.
 Зокрема, в 1838 році почали давати продукцію заводи графа Олексія Бобринського у Смілі, Балаклеї, Яблунівці. Вони, як й інші перші цукроварні, були «вогневі» і мали примітивне технічне оснащення. Так, на Смілянському заводі буряки різали вручну, сік витискали малопотужними гвинтовими пресами, а потім на відкритому вогні випалювали його до утворення маси необхідної густини, яку розливали у форми для кристалізації і пробілки. В перші роки на цьому заводі за добу перероблялося 150-180 берковців цукрових буряків (берковець дорівнює 192 кг), або 28-34 тонни.Agistoria
Незабаром на «вогневих» заводах починають впроваджуватися тертки для подрібнення буряків, а також гідравлічні преси, значно місткіші котли. На згадуваному Смілянському заводі в 1843 році, як свідчить опис, вже було «2 кінні ходи, що діють по черзі», а гвинтові преси замінено гідравлічними.
У той час у цукрову промисловість Черкащини дедалі активніше проникає купецький капітал. Прикладом тогочасного підприємництва може бути діяльність наших земляків Федора Симиренка і братів Яхненків – Терентія, Кіндрата і Степана, які завдяки природній кмітливості і підприємницькому хисту зуміли, ще будучи кріпаками, нагромадити первинний капітал і не тільки викупити себе з кріпацької неволі, а й започаткувати власну справу. В 1815-1820 рр. вони заснували багатопрофільну фірму «Брати Яхненки і Симиренки», а згодом, зібравши за рахунок оренди млинів, обробки шкіри та торгівлі чималий капітал, за ідеєю старшого сина Федора Симиренка – Платона – вирішили зайнятися прибутковим цукроварінням.
У 1839 році фірма розпочинає будівництво першого в Росії парового пісково-рафінадного заводу в Ташлику (нині – село у Смілянському районі), який став до ладу в 1843 році. Технічним керівником фірми стає Платон Симиренко, який щойно повернувся з Парижа, де здобув фах інженера-технолога у політехнічному інституті. До Ташлика з Франції прибуло також 30 фахівців із сім'ями для обслуговування французького виробництва.
Розгорнувши бурхливу підприємницьку діяльність, Платон Симиренко та фірма в 1845 році будують цукрозавод у Руській Поляні. А вже наступного року, взявши у князя Воронцова 260 десятин землі, споруджують поблизу Млієва (нині – Городищенський район) великий пісково-рафінадний завод. Ставши до ладу, це підприємство протягом одного сезону могло переробити до 40 тис. тонн буряків. У 1859-1860 рр. було вироблено 6,4 тис. тонн рафінаду.
Мліївський завод являв собою потужний, обладнаний найсучаснішим устаткуванням виробничий комплекс, який розміщувався в семиповерховій будівлі. Створена на його базі фірма «Рафінадний цукор братів Яхненків і Симиренків» стала відомою далеко за межами України. Вироблений у Млієві цукор постачався до Москви, Ніжина, Новгорода та інших великих міст, де були склади для його зберігання.
Після реформи 1861 року кількість дрібних, технічно відсталих «вогневих» заводів значно скоротилася. Якщо в 1860 році на території сучасної області діяло 54 цукрових заводи, то в 1871 році їх залишилося лише 33. Продовжувався процес удосконалення виробництва. Зокрема, інженер Л. П'ятаков уперше застосував спосіб сірчаної сатурації, впровадивши його на Городищенському заводі, а інженер М.Чериновський в 1871 році на заводі у Смілі вперше запровадив відбілювання рафінаду із застосуванням центрифуги. На тому ж підприємстві у 80-х роках запроваджено найпрогресивніший для того часу дифузійний спосіб добування бурякового соку.Agistoria1 
У XIX столітті цукрові заводи Черкащини, окрім виробничих потужностей, мали значний фонд нерухомого майна. Наприклад, на утриманні Мліївського цукрового заводу перебували чоловічі й жіночі казарми – великі двоповерхові споруди для робітників, на першому поверсі яких роз- міщувалися кухня та їдальня, піч з вентиляцією, погріб. При заводі працювала лікарня з окремими кімнатами для відпускання ліків і прийому відвідувачів, а також кухня і лазня. Завод утримував двокласне церковно-приходське училище, церкву, магазин. Більшість постійних працівників мали окремі будинки з городом і садом. Територія заводського селища освітлювалася рідкісними на той час газовими ліхтарями, мала свій водогін.
На іншому заводі, Грушівському (нині – Кам'янський район), було три магазини (два цукрові і один – для різних товарів), казарма, лазня, контора. Крім цього, до селища цукровиків входило 12 житлових будинків для службовців, однокласна школа.
У 1914 році на території Черкащини діяли 31 цукровий і рафінадний заводи (всього в Україні – 201), які того року виробили 187,7 тис. тонн цукру ( в Україні – 1 млн. 363 тис. тонн). Як свідчить аналіз архівних матеріалів, на цих заводах тоді працювало 27210 робітників (в Україні – 135700). Найбільша кількість працюючих була задіяна на цукрорафінадних заводах, які відзначалися складністю технологічного процесу. Своєю масштабністю виділявся пущений у 1854 році Черкаський рафінадний завод Тульсько-Черкаського акціонерного товариства рафінадних і цукрових заводів, на якому працювало 3307 робітників. На Лебединському цукрово-рафінадному заводі Олександрівського АТ працювало 3195 робітників.
Отже, історія цукроваріння на Черкащині засвідчує, що наш край займав помітне місце у становленні та розвитку цієї важливої галузі вітчизняної економіки. Багаті і славні традиції черкаських цукровиків гідні наслідування.
У 40-х роках ХІХ ст. на цукрових заводах Черкащини все частіше починає використовуватися не «голий вогонь», а водяна пара. Вже в 1847 році з 39 цукроварень, що діяли тоді на Черкащині, 11 були паровими. На всіх заводах працювало 9940 робітників, у тому числі 2828 жінок і 1087 дітей.
***
Засновники фірми «Рафінадний цукор братів Яхненків і Симиренків» відзначалися активною меценатською діяльністю. На «Кобзарі» Т.Г. Шевченка, що вийшов у світ 1840 року, на титулі були слова «Коштом Платона Симиренка». Він же оплатив і повне «безцензурне» видання «Кобзаря».
***
У 1869 році директором Мартинівського цукрозаводу (нині – Канівський район) був іноземець – француз Пудрон, якому платили 2 тис. крб. сріблом на рік. Місячна заробітна плата майстра на цьому заводі становила 20 крб., робіт-ників: 8 крб. 25 коп. – чоловіків, 6 крб. 25 коп. – жінок і дітей.
***
У 1883 році на Смілянському цукрозаводі відомий вчений І.І. Мечніков (у майбутньому – лауреат Нобелівської премії) разом із ентомологом І.М. Красильщиком створив невелике виробництво по розведенню культури грибка для боротьби проти довгоносика, хлібного жука та інших шкідливих комах.
***
Перед початком першої світової війни найменшими були цукрові заводи в Бужанці (нині – Лисянський район) і Таганчі (нині – Канівський район). На них працювало, відповідно, 378 і 364 робітники.

 В.М. МЕЛЬНИЧЕНКО