Колективний портрет провідників повстанського руху в Середньому Подніпров’ї в 1918 – на початку 1920-х рр.

 

Для вітчизняної історіографії доби незалежності тема повстанського руху стала настільки популярною, що маємо досить підстав аби виділити її в якості окремого напряму студій з історії Української національної революції 1917 – 1921 рр. Нараховуючи сотні бібліографічних позицій, «повстанська» проблематика може виглядати вже значною мірою вичерпаною, однак відхід від популярних описових і узагальнюючих методів на користь вузькоспеціальних, до яких рідко вдаються краєзнавці, може мати перспективу навіть стосовно, здавалося б, добре вивчених питань.

Метою публікації є виявлення засобами «колективних біографій» раніше невідомих закономірностей і тенденцій, що мали місце в середовищі провідників повстанського руху в Середньому Подніпров’ї в 1918 – на початку 1920-х рр.

В історичній науці під просопографією, як правило, розуміється методика створення колективних біографій, що дозволяє отримати опис найбільш типових історичних акторів, виявити і визначити певне коло осіб як типів, що персоніфікують ті чи інші процеси і події [8, 417-419].

Одразу маємо зауважити ту обставину, що ми свідомо не будемо застосовувати поняття «повстанські отамани», замінивши його більш доцільним – «провідники повстанського руху». Це зумовлено як розмитим змістом першого, так і фрагментарними біографічними відомостями про деяких діячів та подекуди механічне приписування їм «отаманського» статусу.

Також маємо зробити кілька зауваг стосовно критеріїв і принципів формування вибірки: сюди свідомо не включено деяких провідників повстанського руху, які діяли в Середньому Подніпров’ї лише казуально, або про яких існує вкрай мало відомостей чи достовірність яких викликає сумніви. Так, поза увагою опинилися отамани Незбієнко, Терещенко, Чорний ворон (Яків Черноусов ?), Чорнота (Юрій Дроботковський ?) та деякі інші.

Об’єктами просопографічного аналізу стали біографії 22 провідників повстанського руху: Бабенка Трохима Івановича, Водяного Якова Михайловича, Гладченка Трифона Федоровича, Голика-Залізняка Мефодія Фокича, Гризла Семена Григоровича, Гупала Дениса Мусійовича, Дерещука Петра Кузьмовича, Деркача Івана Тимофійовича, Завгороднього Іларіона Захаровича, Кваші Василя Мироновича, Келеберди Панаса Дмитровича, Кібця-Бондаренка Миколи Степановича, Лютого-Лютенка Івана Макаровича, Нестеренка Герасима Онуфрійовича, Петренка Івана, Савченка (Савченка-Нагірного) Івана Григоровича, Філоненка Семена Дмитровича, Хмари Пилипа Панасовича, Цвітковського Дмитра, Чучупака Василя Степановича, Чучупака Олекси Степановича, Чучупака Петра Степановича.

Вік.

Взявши до уваги вік, з якого вищеназвані діячі стали до лав повстанців, було отримано середній показник 26,7 років. Серед наймолодших – Трохим Бабенко та Іларіон Завгородній (по 21 року); найстарші – Петро Дерещук та Петро Чучупак (розпочали повстанську боротьбу у віці 34 років).

Походженняvs. зона активної повстанської боротьби.

З огляду на місцевість, де провідниками повстанського руху було розгорнуто свою діяльність, 95,5 % «отаманів» можна вважати місцевими. Так, лише Трифон Гладченко був родом із нинішньої Дніпровської області. 14 осіб (64 %) – уродженці сучасної Черкаської, а 7 осіб – сучасної Кропивницької областей. Відповідно, діяльність перших була зосереджена здебільшого в північній та центральній, а других – в південній частині Холодного Яру.

Фах, професійна приналежність.

З 22-х «отаманів» вдалося виявити відомості про фах половини з них. Так, серед 11 осіб зустрічаємо лише одного професійного військового (Іван Лютий-Лютенко). Водночас той факт, що 9 з 11 осіб були за фахом учителями, свідчить про те, що інтелігенції нарешті вдалося знайти спільну мову із селянством, ставши для нього не лише «своєю», але й авторитетом.

Участь у Першій світовій війні.

Відомо про статус 19 з 22 провідників повстанського руху. Серед них 16 були ветеранами Першої світової війни. Зокрема 7 осіб закінчили службу в званні обер-офіцерів (2 штабс-капітани (Петро Дерещук та Дмитро Цвітковський), 1 поручик, 4 прапорщики), 5 – унтер-офіцерів та 4 рядових або матросів. Наявність не лише великої кількості зброї, яку селянство понаносило з фронту, але й значний бойовий досвід, що підкріплювався знаннями та організаційними якостями «отаманів» - колишніх офіцерів, забезпечували стійкість та ефективність повстанської боротьби.

Динаміка підйому повстанського руху за роками.

Діаграма 1. Час появи нових повстанських загонів у Середньому Подніпровї.

1

Динаміка спаду повстанського руху за роками.

Діаграма 2. Час розгрому чи саморозпуску повстанських загонів у Середньому Подніпровї.

2

Тривалість повстанської боротьби.

Середня тривалість повстанської боротьби одним загоном становила 29,4 місяці, тобто майже 2,5 роки. Загони деяких «отаманів» чи самих провідників повстанського руху було ліквідовано швидко: Миколу Кібця-Бондаренка – за 4 місяці, Петра і Василя Чучупаків – за 11 місяців, Пилипа Хмару – за рік. Ймовірна причина цього – особливо інтенсивний повстанський рух під проводом вищезгаданих діячів. Водночас більш спритні «отамани», або ті, які командували меншими загонами, поводилися обережніше й не так активно, – протрималися значно довше. Так, загін Ларіона Завгороднього вів боротьбу 47 місяців, Івана Лютого-Лютенка та Петра Дерещука – по 48 місяців, Герасима Нестеренка – 49 місяців, Якова Водяного – 60 місяців.

Обставини відходу «отаманів» від повстанської боротьби.

На основі інформації про долю 21 з 22 провідників повстанського руху (виняток – Трифон Гладченко), вдалося встановити, що дожив до літнього віку та помер власною смертю в еміграції лише один «отаман» – Іван Лютий-Лютенко (1989 р., США). Загалом, на еміграцію з 21 особи вдалося вирватися трьом, причому Яків Водяний був заарештований НКВС у Зх. Україні 1940 р. і страчений, а Герасим Нестеренко-Орел був виявлений 1944 р. співробітниками СМЕРШу на території Румунії та помер у таборах.

Діаграма 3. Доля провідників повстанського руху в Середньому Подніпровї у 1918 – на поч. 1920-х рр.

3255352

На наш погляд, найскладніше підлягає просопографічному аналізу нерідко амбівалентна за своїм характером політична орієнтація «отаманів». Так, політичну платформу трьох з 22-х провідників достеменно встановити неможливо через брак відповідної інформації; щонайменше троє осіб впродовж революційних подій перейшли від більшовицьких до самостійницьких настроїв; політичну орієнтацію решти з деякими застереженнями слід розглядати як синтезу номінально анархічних та націонал-самостійницьких ідей.

Як бачимо, просопографія дає змогу встановити деякі закономірності, «невловні» на перший погляд, проте цей підхід ігнорує унікальний досвід історичних акторів. Так, у ході аналізу ми обмежилися лише самим фактом участі провідників повстанського руху в Першій світовій війні, але, наприклад, П. Хмара був повним георгіївським кавалером, а І. Савченку-Нагірному, який проходив службу при штабі, ймовірно, бракувало реального бойового досвіду.

Можна припустити, що застосування просопографічних методів до рядових повстанців також дозволить виявити нові закономірності й тенденції, проте через їх високу плинність, часті ротації, високу фрагментарність даних це зробити об’єктивно неможливо.

Примітки

  1. Ганжа О. Українське селянство в період становлення тоталітарного режиму (1917 – 1927 рр.) / О. Ганжа. – К. : Ін-т історії України НАНУ, 2000. – 208 с.
  2. Гриценко А. П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: рік 1919‑й. – К. : Ін-т історії України, 1996. – 81 с.
  3. Гриценко А. П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: рік 1920‑й. – К. : Ін-т історії України, 1997. – 94 с.
  4. Демартино А. П. Повстанський рух в Середньому Подніпров’ї України (1920-ті роки): дисертація канд. іст. наук / А. П. Демартино. – К., 2015. – 259 с.
  5. Захарченко П. У поході за волею (селянсько-повстанський рух на Правобережній Україні у 1919 р.) / П. Захарченко, Н. Земзюліна, О. Нестеров. – К. : ЗАТ «Нічлава», 2000. – 175 с.
  6. Коваль Р. М. Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії / Р. М. Коваль. – К. : Правда Ярославичів, 1998. – 616 с.
  7. Коваль Р. М. Повернення отаманів Гайдамацького краю / Р. М. Коваль. – К. : «Діокор», 2001. – 320 с.
  8. Петрова М. С. Просопография / М. С. Петрова // Теория и методология исторической науки. Терминологический словарь / отв. ред. – А. О. Чубарьян. – М. : Аквилон, 2014. – С. 417-419.
  9. Щербатюк В. М. Селянський повстанський рух в Україні 1917 – 1921 років: українська історіографія / В. М. Щербатюк. – К. : Наук. думка, 2012. – 527 с.

 

Олексій Компанієць,

магістрант архівознавства ННІ історії та філософії ЧНУ ім. Б. Хмельницького, вчитель історії Черкаської ЗОШ № 32, член НСКУ