ЧЕРКАСИ
(з найдавніших часів до ХVІІ ст.)

Рідне місто... Як багато значать для кожного з нас ці прості слова. Понад сім століть на дніпровському березі стоять древні і вічно юні Черкаси, далеке і близьке минуле яких викликає постійний інтерес. Історія міста знайшла відображення у багатьох літописних і художніх творах, періодичних виданнях та наукових працях.
Увазі користувачів сайту пропонується історико-документальний нарис, в якому на основі опрацювання широкого кола історичних джерел та узагальнення матеріалів досліджень, в тому числі й останніх років, робиться спроба простежити історію Черкас від найдавніших часів до сьогодення.

1. Черкаси: передісторія виникнення

Відомо, що найдавніше населення на території України селилося на берегах річок в захищених від вітру і зручних для проживання та ведення господарства місцях, раціонально використовуючи при цьому особливості ландшафту. Одним з таких місць була ділянка дніпровського берега, де в наступні епохи як місто постали Черкаси.
Про заселеність навколишніх територій первісними людьми свідчать археологічні пам'ятки найдавнішого періоду кам'яного віку – палеоліту. На правому березі Дніпра поселення пізньопалеолітичного періоду у 1965 році виявлене в селі Межиріч Канівського району, яке датується 20 – 15 тис. років до н.е.
Як і межиріцьке, 20 – 15 тис. років до н.е. датується розміщене південніше від майбутніх Черкас поселення поблизу села Володимирівка Новоархангельського району Кіровоградської області. Цей далеко не повний перелік відомих науці поселень дає підстави стверджувати, що вже в палеоліті місце розташування сучасних Черкас перебувало в зоні стійкої залюдненості і господарської діяльності первісної людини.
Щодо археологічних пам'яток, які підтверджують проживання людей безпосередньо на території сучасного міста в період кам'яного віку, то вони вкрай обмежені. З огляду на це важливого значення набувають виявлені у 1993 році сліди поселення періоду мезоліту-середнього кам'яного віку (9 – 6 тис. років тому) на північній околиці Черкас (село Дахнівка). Серед знахідок, вимитих тут свого часу землеснарядом з дна Кременчуцького водосховища – кремневі скребки, ніж, наконечники та інші знаряддя праці та побуту.
Відсутність достатнього археологічного матеріалу не дає змоги стверджувати чи заперечувати безперервність існування поселень в межах сучасних Черкас в наступний досить тривалий в часі період. Про ймовірність проживання тут людей можна говорити лише стосовно доби бронзи (4 – 3 тис. років тому). Це припущення грунтується на виявлених кам’яних та брон¬ових знаряддях праці.
Наступне більш переконливе підтвердження існування поселення на території сучасних Черкас відносить¬ся до значно пізнішого періоду – IV ст. н. е., коли регіон заселявся племенами черняхівської культури. У дослідженому черкаськими археологами в 1991 році могильнику цієї культури, що дістав назву Черкаси-Центр, виявлено значну кількість кераміки, залізні ножі, кістяні гребені, і прикраси та інші речові знахідки.
Аналіз усього комплексу пам'яток і самого характеру поховань переконує в наявності неподалік від могильника поселення, найвірогіднішим місцем розташування якого є схили долини, по якій нині проходить Замковий узвіз (100 – 200 м нижче від розкопу напроти сучасного приміщення „Укрсоцбанку” по вул. Дашкевича). Напевне, що це було одне із низки відо¬мих дослідникам по¬селень черняхівської культури вздовж правого берега Дніпра (Хрещатик, Червона Слобода, Леськи, Сагунівка).
Про досить високий для того часу рівень господарсько-побутового розвитку цих подніпровських поселень можна судити з виявлених залишках жител, господарських будівель і ям-комор. Будівлі мали дерев’яні стіни, обмазані глиною. Жилі і господарські будівлі були поєднані у двори, що на¬лежали окремим сім’ям. Один з таких дворів мав житло площею 9,5 на 5,5м, дві великі і чотири невеликі господарські споруди та дві ями-комори. Житло ділилося всередині на окремі приміщення, мало глинобитну піч. Крім уламків посуду, зібрано чимало залізних виробів – ножів, уламків серпів, ключі, свердла, бронзові фібули, точильні бруски тощо.
Заселеність черкаського Подніпров’я з найдавніших часів обумовлювалася сприятливими природними умовами цієї місцевості. Ще у V ст. до н.е. визначний грецький історик Геродот у своїй дев’ятитомній „Історії” писав, що Борисфен (Дніпро – авт.) „має найкращі й найпридатніші для худоби пасовиська, він же має щонайбільше доброї риби. Вода в ньому найприємніша для пиття; він пливе чистий між іншими мутними. Над його берегами найкращі посіви; в місцях, де не сіяно, родить висока трава”.
Про можливість існування поселення на місці сучасних Черкас в період Київської Русі можна висловлювати лише припущення, виходячи з наявності, передусім в X – XII ст. в навколишньому регіоні великої кількості досить значних населених пунктів, серед яких важливу оборонну  та ремісничо-торгівельну роль відігравали відомі історичній науці міста і Родень (Канів), Пісочин (поблизу Піщаної Золотоніського району), Корсунь, Желні (поблизу Жовниного Чорнобаївського району), Воїнь (правий берег Сули біля впадіння її в Дніпро), Кулдюрів (вірогідно в районі Сміли) та інші.
До того ж, окрім сприятливих природних умов, зазначена місцевість мала вигідне комунікаційно-географічне положення. Тут проходив важливий водний шлях „із варяг у греки” (Гречник), а у районі сучасної Червоної Слободи функціонував брід Татинець через Дніпро з виходом на лівобережний Залозний шлях (Залозник) – сухопутне відгалуження Гречника, а також правобережний Соляний шлях.
Вийти за межі припущень і впритул підійти до незаперечних підтверджень існування Черкас як міста дають можливість археологічні пам'ятки дещо пізнішого, післямонгольського періоду (XIII – XIV ст.). Зокрема, на Замковій горі (район сучасного ресторану „Чайка”) виявлено речові знахідки та залишки укріплень, які, очевидно, входили до городища між сучасними вулицями Розкопною і Мисливською. Цим же періодом датуються і залишки зруйнованого укріпленого городища поблизу сучасного телецентру та на околиці Черкас – Василиці, де крім речових знахідок виявлено горщик з монетами XIII – XIV ст.
Кількість та характер виявлених археологічних пам'яток дає вагомі підстави стверджувати, що Черкаси як місто виникли в кінці XIII ст. Не менш вагомим аргументом на користь такого висновку є й перша, датована 1305 р., писемна згадка про Черкаси в Густинському літописі як уже про існуюче місто в ряду інших міст – Києва, Канева, Житомира та Овруча. Виходячи з цього, історики різного часу – М. Грушевський, І. Болтін, М. Карамзін, Ф.Шевченко одностайні в тому, що часом заснування Черкас слід вважати кінець XIII ст.
Зокрема, М. Грушевський писав: „относительно Черкасс... есть основание думать, что поселение на этом месте существовало еще в XIII веке”. Цей, зроблений на основі всебічного ана¬лізу археологічних і писемних джерел, висновок знайшов підтвердження і в науковій записці Інституту історії та Інституту археології Академії наук УРСР в 1985р.
Такою є передісторія Черкас, яка бере свій початок з подніпровських поселень найдавніших часів, існування яких прослідковується лише фрагментарно. В кінці ж XIII ст., в часи монголо-татарського нашестя, як слушно зазначає відомий дослідник історії Середнього Подніпров’я доктор історичних наук А.Чабан, населення цього регіону знайшло собі пристанище на зручному для оборони березі Дніпра, де спорудило укріплення для захисту від ворогів. Навколишня людність, яка тяжіла до укріпленого міста за його назвою почала називатися черкасами – прямими попередниками українського козацтва. Відтоді йде безперервний відлік історії міста.


2. Під владою Литви

Минуле Черкас, починаючи від першої літописної згадки про місто в 1305 році і впродовж двох наступних століть у вітчизняній історії залишається малодослідженою сторінкою. Причини цього криються в реаліях післямонгольського періоду – руйнації усталеного укладу життя, припиненні літо¬писання, порушенні колись стійких політичних та династичних зв’язків.
В цей час сусідні держави, насамперед Литва, яких не зачепило татаро-монгольське нашестя, посилюють свою експансію на обезкровлені землі, одночасно послаблюючи на них вплив Золотої Орди, яка тоді вже перебувала в смузі гострих феодальних міжусобиць. Початок доби литовської політичної зверхності над українськими землями був покладений в 1340 році, коли представники правлячих литовських династій закнязювали на Волині й у Галичині. Потім упродовж одного-двох десяти¬літь під контроль Литви перейшла Київщина, а також Сіверщина і Поділля.
Щодо часу входження Черкас як одного з населених пунктів південної Київщини під владу Литви (повна назва – Велике князівство Литовське, Руське, Жомойтське) існують різні версії. Найбільш вірогідною серед них є точка зору сучасних дослідників, які, опираючись на аналіз історичних джерел, відносять утвердження реальної влади литовської держави над Київщиною, а відтак і Черкасами, до 60-х років XIV століття, хронологічно ув’язуючи це з переможною битвою великого князя литовського Ольгерда на Синій Воді (нині річка Синюха) в 1362 році, коли литовські війська завдали відчутної поразки ординцям.
Отже, починаючи з 60-х років XIV століття в історії Черкас і усіх навколишніх територій розпочинається якісно новий період, який характеризується відносною стабільністю у політико-економічній сфері, що мало неабияке значення для місцевого населення після більш ніж столітнього перебування краю під важким і принизливим ординським пануванням. Литовська юрисдикція утверджувалася тут поступово і без різких змін у житті людей, які прихильно зустрічали нову владу, вбачаючи в ній, як писав відомий український історик І. Крип’якевич, „забезпечення від орди”.
Відтоді Черкаси у складі автономного на той час щодо центрального литовського уряду Київського удільного князівства стають важливим укріпленим, з побудованим тут замком, пунктом у системі захисту південних рубежів литовської держави. В адміністративному відношенні місто стає центром округи – волості – відносно великої державної території, якою управляли призначені київським князем (з 1471 року – воєводою) намісники із боярсько-князівської знаті, що пізніше почали називатися старостами.
У 1394 році великий князь литовський Вітовт, прагнучи обмежити автономію українських земель, змістив з київського столу Володимира Ольгердовича і посадив у Києві князювати Скиргайла. Як стверджують літописи, населення Київщини не хотіло визнавати нової влади і взялося за зброю. Особливо впертий опір чинили жителі Черкас і Звенигородки, виступи яких силою війська були то¬го ж року придушені Скиргайлом.
На початку XV століття на порубіжних територіях, в тому чис¬лі й прилягаючих до Черкас, вже склалася певна система землеволодіння і ведення господарства. Вся земля вважалася державною власністю і була поділена на ділянки – служби в обсязі 200 десятин кожна (десятина = 1,09 га), які роздавалися бажаючим з умовою обов’язкового виділення за це одного озброєного чоловіка до війська.
Якщо по лісових місцевостях старости легко знаходили охочих людей, що брали служби з виконанням зазначених умов, то на степових землях брати служби бажаючих було дуже мало, оскільки в тодішній структурі сільського господарства хліборобству, яким можна було займатися в степу, відводилася другорядна роль. Відлякували людей і постійні спустошливі напади татар. В такому становищі опинився насамперед Черкаський повіт, де служби взяли лише два чоловіки.
А тим часом, після відносного затишшя, зумовленого остаточним розпадом Золотої Орди, посилюється небезпека з півдня, де сформоване в 1449 році із осколків золотоординської держави Кримське ханство основою свого існування обрало жорстокі грабіжницькі напади на своїх сусідів. За таких обставин зростає оборонна роль Черкас. Разом із замками Вінниці, Брацлава і Канева вони утворюють своєрідний рубіж оборони на шляху завойовників. Жителі міста в 1483 році з честю витримали бойове хрещення, відбивши масований напад кримських татар на чолі з Менглі-Гіреєм, які спутошили майже всю Київщину.


3. Зародження козацтва

В тодішніх умовах вільні люди-козаки, яких все більше ставало в Черкасах і навколишніх місцевостях, виробляють своєрідні і форми самоуправління – громади, які одночасно були і озброєними формуваннями. Прагнучи виконати покладені на них обов’язки по захисту південних кордонів, старости почали роздавати землю не одиницям із привілейованого стану, а цим громадам, не втручаючись при цьому до їх внутрішніх справ, що цілком влаштовувало козаків. У цьому В.Антонович вбачав „те зерно, що стало початком козаччини”...
Козаки із Черкас, а також із інших, розташованих уверх по Дніпру міст, в ході освоєння подніпровських земель поступово удосконалюють свою організацію. Вирушаючи у Дике Поле, вони групувалися у загони-ватаги, обираючи своїми ватажками, або, як їх ще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих. Згуртувавшись у ватаги, козаки сезонно займалися на прилягаючих до міста, а також тих, що простяглися вниз по Дніпру, землях, уходницькими промислами – мисливством, рибальством, бджільництвом та збутом своєї продукції, даючи прибуток державній казні.
Це підтверджує й уставна грамота від 14 травня 1499 року великого князя литовського Олександра киянам про необхідність сплати мита київському воєводі: „Которые козаки з верху Днепра и з инших сторон ходят водою на низ до Черкас и далей, а што там здобудуть, с того со всего воеводе десятое мають давати”.
Початкові форми організації черкаських козаків сприяли не лише їх взаємодії під час уходницьких промислів, а й успішному відбиттю ними постійних нападів кримських татар. Не обмежуючись лише оборонними діями, козацькі ватаги нерідко самі непокоїли своїх кривдників. Зокрема, князь Олександр, відповідаючи 19 грудня 1492 року на скаргу кримського хана Менглі-Гірея про те, що кияни і черкасці погромили татарський корабель під Тягинею (фортеця в гирлі Дніпра – авт.) обіцяв їх знайти серед козаків.
Відчуваючи в козаках надійну силу, черкаські старости почали широко залучати їх до своїх збройних загонів та підтримувати в діях проти татар, нерідко особисто беручи в них участь. Так, у 1493 році біля переправи через Дніпро „из черкаского городка козаки потоптали, все поймали – пеша остали” (відібрали майно і коней – авт.) у ханського посла, що повертався із Волощини до Криму. На чолі козацького загону був тодішній черкаський староста князь Богдан Глинський. Того ж року черкаський староста очолив похід козаків у володіння Кримського ханства, які розгромили гарнізон турецької фортеці Очаків в Дніпровському лимані.
В наступні роки козацькі загони продовжували набирати сили і розширювати масштаби своїх дій, знаходячи підтримку влади. Стають відомими нетрадицій¬ні козацькі формування – в 1503 році польський хроніст П’ясецький згадує про Щурову козацьку роту в Черкасах.
Особливої слави черкаські козаки набули в період, коли старостою черкаським і канівським (1514 – 1535 рр.) був Остафій (в інших джерелах – Євстахій, Остап – авт.) Дашкович (Дашкевич), родом з Овруча. За цей час він очолив ряд вдалих походів черкасців проти кримських татар і турок. Найбільш масштабним був похід 1528 року під турецьке місто Очаків, здійснений козаками під спільним керівництвом хмільникського старости Предслава Лянцкоронського, черкаського – Остафія Дашковича і старост вінницького і брацлавського. У цьому поході козаки тричі розбили татар, захопили 500 коней і 30 тисяч голів худоби.
Остафій Дашкович, управляючи Черкасами і Каневом, привернув до себе дуже багато козаків, зміцнивши роль цих міст як ядра усього українського козацтва. В 1531 році на Черкаси напав кримський хан Саадат-Гирей і зустрів рішучу відсіч оборонців черкаського замку на чолі з старостою. Через два роки після цього, Дашкович представив литовському сейму розроблений ним проект захисту кордонів Литви від татарських вторгнень.
В цьому проекті Дашкович обгрунтував необхідність спорудження ближче до татар, на одному із малодоступних островів Дніпра, укріплення і розміщення в ньому постійної сторожі із козаків в 2 тисячі чоловік, яка, плаваючи по ріці на чайках, перешкоджала б татарам переправлятися через Дніпро. До цих 2 тисяч козаків Дашкович пропонував додати ще кілька сот чоловік, які б добували в окрузі необхідні припаси і доставляли їх козакам на острови. Пропозиція Дашковича була схвально сприйнята учасниками сейму, але так і не була реалізована. Через два десятиліття ідея Дашковича знайшла своє втілення в Запорозькій Січі, яку започаткував інший черкаський староста – Дмитро Вишневецький.
Таким чином, на початку XVI століття Черкаси вже були добре відомі як один з найважливіших оборонних пунктів на кордоні українських земель з підвладними татаро-турецьким завойовникам степовими просторами і водночас на лінії контакту християнського і мусульманського світів.      
Віддалений від князівських  резиденцій і маєтностей феодалів, щедро наділений природними багатствами, черкаський край вабив до себе втікачів з різних регіонів України, де посилювався соціальний і національно-релігійний гніт литовської шляхти і все відчутнішими ставали зазіхання на українські землі панівних верств Речі Посполитої. Черкаси все більше утверджуються як один із головних центрів формування козацтва – унікального суспільно-політичного явища, якому в недалекому майбутньому судилося  
справити вирішальний вплив на історичну долю українського народу.
Ближче до середини XVI ст. Литва, яка перебувала в державно-політичному союзі з Польщею, оформленому Кревською унією ще в 1385 році, продовжувала політику ліквідації залишків автономії українських земель і посилення феодальної експлуатації місцевого населення. Все більше в цей час відчуває на собі утиски шляхти і населення порубіжних територій, включаючи й вільнолюбивих жителів Черкас.
Терпіння черкасців увірвалося з призначенням в Черкаси старостою литовського намісника Василя Тишкевича. Він збільшив для жителів міста грошові та натуральні податки, обме¬жив заняття торгівлею, уходництвом. промислами та полюванням. Обурені черкасці, насамперед „непослушні” (ті, що не платили податків і не відбували повинностей), в 1536 році вигнали Тишкевича разом з його прислужниками з міста, організували оборону міста від прибулого з Києва для придушення повстання загону жовнірів. Після невдалої облоги Черкас каральний загін відійшов до Канева, де був розгромлений повсталими міщанами.
На придушення повстання в Черкаський і Канівський повіти були направлені значно чисельніші військові сили, які розправилися з бунтівниками. Старостами в Черкасах після цього певний час були Ян Пенько, Михайло Вишневецький та О. Горностай, які продовжували лінію свого попередника на урізання прав жителів Черкас та округи.
Протестуючи проти феодальної сва¬волі, чимало черкасців вдавалися до випробуваного методу – втікацтва в пониззя Дніп¬ра до своїх уходів. Не припинила втечі й королівська грамота, з якою в 1540 році звернувся черкаський староста Михайло Вишневецький до втікачів, закликаючи їх повернутися „на волость”. Бо ті, відчуваючи себе вільними людьми, не хотіли повертатися під владу, яка всіляко намагалася й надалі нав’язати їм несправедливі умови. Зокрема, в судовому рішенні 1546 року короля Сигізмунда-Августа на скаргу черкасців йдеться про те, що староста Горностай до міщан „утиски великі робить” і „митами їх новими обтяжує”.


4. Міське життя. Черкаський замок

Відіграючи роль плацдарму у заселенні волелюбним людом пониззя Дніпра, де згодом виникла Запорозька Січ, Черкаси продовжували розвиватися як місто. Крім землеробства черкасці займалися уходництвом, ловлею риби в багаточисельних річках та озерах, полюванням, бобровництвом, ловлею диких коней, пасіками. Уходництво черкаських міщан і бояр поширювалося на величезні території вниз по Дніпру аж до Тавані. Серед місць, охоплених понад трьома десятками черкаських уходів – басейни Дніпра, Ворскли, Тясмину, Інгула, Самари.
В уходи черкасці, як правило, відправлялися групами – „ватагами”, від яких старостинська адміністрація мала великі прибутки. Від кожної ватаги староста отримував 30 рибин (щуки, коропи, лящі, соми), а якщо траплялися осетри, то старості давали одного, навіть якщо він єдиний. Причому риби ловили дуже багато і нею, за образним висловом сучасника Михалона Литвина „собак годують... оскільки в ріках водиться небачена кількість осетрів та інших великих риб”.
Для уходників з інших віддалених місць (киян, чорнобильців, мозирців, бихівців, могилівців) система обкладання податками була подвійною. Староста спочатку брав з них, пропускаючи в уходи, поклон з ватаги – 5 солянок (бочок з-під солі) вівса, по солянці крупи і солоду, колеса, або ж брав замість цього гроші чи мед. А коли уходники поверталися через Черкаси назад, то з їхньої добичі старості належала восьма частина з риби, сала, м’яса, шкір, бобрів і з усього добутого.
Крім цього жителі Черкас та приїзжджі сплачували й багато інших податків, в тому числі і на загальноміські цілі, зокрема, на забезпечення охорони міста. Так, замкова сторожа наймалася коштом селюківщини (міського простолюддя) – з хати по два гроші щороку. На утримання ж острогової сторожі міщани і бояри сплачували по одному грошу і по четверті жита. Бояри повинні були служити „кінно, збройно і їздити із старостою і без старости із слугами його проти людей ворожих і в погоню за ними”.
Цілковитою монополією старости були утримувані ним корчми. У двох з них велася торгівля ситівкою (медовий напій), а в другій – горілкою. Мед староста брав у черкасців по 85 грошей за кадь, не допускаючи його продажу нікому. З кожної каді меду він мав ситівки на суму 8 кіп і 25 грошей, а також на 30 грошей воску. Відро горілки коштувало 40 грошей.
До Черкас нерідко потрапляли кінні втікачі з ординської неволі. Якщо полоненик – чужогородець, то староста міг забрати в нього одною коня (навіть останнього), а його самого одягнути і взути. На черкасців такий порядок не поширювався. При поверненні жителів міста з походів із бранцями чи трофеями старості належало щось одне краще – кінь, зброя або полоненик, решта ж – учасникам походів. Це стосувалося і міських козаків.
Центром міського життя був замок, збудований в 1549 – 1552 рр. на місці старого. Він розміщувався на найвищій і вигідній в оборонному відношенні Замковій горі над Дніпром. Стіни фортифікаційної споруди були зведені із міцних дубових і соснових колод і по периметру мали 4 вежі, між якими було 29 городень (засипаних землею зрубів) з накриттям.
На вежах стояло кілька бронзових гармат, виготовлених у 1532 році вірогідно черкаськими майстрами. Замок був забезпечений усім необхідним для тривалої оборони – значною кількістю рушниць – гаківниць, аркебузів, ядрами, порохом, свинцем, селітрою, смолою і просто камінням. На випа¬док осади в замку зберігалися харчові припаси, бочки з водою.
До замку можна було потрапити лише через міст на палях, який піднімався і опускався за допомогою ланцюгів. На території замку стояв буди¬нок старости, комори, стайні та господарські споруди, приміщення для приїжджих, челяді, а також церква, пивниця і в’язниця. Воду брали з колодязя з коловоротом, завглибшки 18 сажнів (38,4 м). На будівництві замку працювала велика кількість місцевих людей, а також прибулих з Білорусії, Волощини, Волині та інших місць.
А ще раніше, на міському торговищі „справою якогось Ошпана” було збудовано ще один замок. Однак черкасці не хотіли селитися в ньому, бо він був віддалений від Дніпра, не забезпечувався водою і був дуже вразливий для ворогів.
Крім важливого оборонного значення, Черкаси відігравали також помітну роль на дніпровському торговельному шляху, який за даними посольської книги Метрики Великого князівства Литовського 1545 року, вже тоді був відомий як „дорога стародавняя” і пролягав уверх по Дніпру до Канева, Києва, Чернігова і Брянська, а вниз – аж до Тавані.
До дніпровської караванної торгівлі були причетні чимало черкасців, насамперед човнярів. За нормами діючого тоді торговельного права, купці не лише могли, а й зобов’язані були користуватися їхніми послугами. У описі черкаського замку 1552 року спеціально обумовлювалося, що коли караван іде водою, то купці повинні наймати човни тільки у черкасців і давати старості від кожного човна по злотому”. В описі сусіднього канівського замку уточнюється, що таким привілеєм користувалися лише тяглі (корінні) міщани, а „жодним іншим найматися не вольно”.
Найбільший прибуток від караванів мав черкаський староста. Кожен торговий караван, що ішов Дніпром знизу, давав йому камку олександрійську на золоті (узорчата шовкова тканина) і літр (0,8 фунта або 12 мотків) шовку, килим, шкіряні вироби. Солеторговці розраховувалися сіллю – спочатку по одному, а потім по два безмени (5 фунтів). Якщо ж караван йшов вниз по Дніпру, то староста отримував від нього лисячу шубу і таку ж шапку, сідло, сагайдак для стріл.
Деякі купці, щоб уникнути митних витрат, намагалися обійти Черкаси. В 1552 році, наприклад, київський воєвода отримав скаргу на те, що він пустив великий караван із ста возів в обхід Канева і Черкас, отри-мавши за це, напевне, достойну винагороду.
Водним шляхом Черкаси вже тоді сполучалися не тільки з прилягаючими до Дніпра землями, а й по Прип’яті та її правих притоках – з Волинню. Одним з підтверджень цього є те, що влітку 1565 року в Луцьку проводився найм робітників „на ком’яги (великі човни – авт.) для запровадження збіжжя (зерна – авт.) до замків... українських Києва, Черкас. Дещо раніше, в 1558 році, король Сигізмунд Август видав черкаським міщанам грамоту на безмитну і необмежену торгівлю по усій території Великого князівства Литовського, що сприяло зміцненню економічних зв’язків міста з іншими регіонами України.
У місті набуває поширення реміснича справа. Всередині XVI століття тут діяли цехи по виробництву свічок, сукна і полотна, багато водя¬них та вітряних млинів, смолокурня. Відомим в окрузі був коваль-зброяр Ворона – „коваль і стрілець, з гармат добрий порох робить, гармати справляє і рушниці заново кувати вміє”.
На той час у Черкасах проживало понад 3 тисячі жителів. Серед них, крім українців, „були представники й інших національностей – 2 татарина, росіянин, білорус, молдаванин, турок, німець. Крім осілих бояр і міщан, взимку в місті проживали так звані прихожі козаки. Зокрема, в 1552 році їх було разом близько двох з половиною сот. Того ж року постійний гарнізон Черкаського замку складався із роти у складі ста добре озброєних драбів (воїнів) на чолі з ротмистром Розбиским. При старості було 60 піших драбів і 50 служебників кінних.
Вплив Черкас як оборонного і адміністративно-господарського центру поширювався не тільки на правобережну, а й на лівобережну частину Середнього Подніпров’я. До Черкаського староства тоді були приписані Чорнявка, Вергуни, Бузуків, Хацьки, Білозір’я, Руська По¬ляна, Свидівок, Балаклея, Ломовате, Мліїв, Сміла, Худяки, Мошни, Жаботин, Лебедин, Радиванівка, Домантове та інші поселення.


5. Князь Дмитро Вишневецький

У середині XVI століття в українській історії з’являється яскрава постать Дмитра Івановича Вишневецького, який став відомим з 1551 року, в інших джерелах – 1550 року), коли був призначений старостою черкаським і канівським. На жаль, відсутність достовірних прямих свідчень і загальна обмеженість джерельної бази про події того часу не дають змоги історикам висвітлювати в повному обсязі і однозначно трактувати окремі сторінки його життя та діяльності, а деякі з них і до цього часу є дискусійними.
Одним із спірних в наукових колах залишається питання щодо того, чи вважати зведене козаками під проводом Дмитра Вишневецького в середині 50-х років на острові Мала Хортиця укріплення (замок) першою Запорозь¬кою Січчю, а Вишневецького, відповідно – її засновником. До дискусійних і остаточно не з’ясованих питань можна віднести і взаємостосунки Вишневецького з московським царем Іваном IV (Грозним) та хронологічні межі його старостування в Черкасах.
Але незаперечним є його державницьке розуміння необхідності зміцнення південних рубежів українських земель, усвідомлення великої небезпеки для українців з боку татаро-турецьких завойовників. Дмитро Вишневецький, реалізовуючи ідею свого відомого попередника черкаського старости Остафія Дашковича, багато уваги приділяв укріпленню Запорожжя і організації активних дій проти ординців. У боях з во¬рогом він прославився хо¬робрістю і мужністю.
Не знайшовши належної підтримки від литовського уряду у боротьбі з татарами, Вишневецький у 1558 році перейшов на службу до Івана IV і в тому ж році взяв участь у вдалому поході під проводом московського воєводи Ржевського до Криму. Однак у подальшому політика па¬сивного стримування нападів татар, яку проводила зв’язана Лівонською війною Московія, перестала влаштовувати рішучого Вишневецького. В1561 році він залишив російську службу і оселився в Черкасах, продовжуючи воювати проти Криму.
Намагаючись використати для розгортання антитатарської боротьби міжусобиці молдавського боярства, Дмитро Вишневецький, не одужавши після важкої хвороби, в 1563 році вирушив до Молдавії у свій останній похід, але був розбитий татарами, захоплений у полон, виданий туркам і, за наказом     султана, страчений. Його підвісили за ребро на стіні султанського замку у Стамбулі.. Серед окремих дослідників побутує версія, що в народній думі про відчайдушного козака Байду, оспівана героїчна смерть саме Дмитра Вишневецького.
Щодо біографічних даних, то відомо, що Дмитро Іванович Вишневецький народився в 1516 році. Про нього Д. Яворницький пише, що „князь Дмитро Іванович Вишневецький, справжній козак по натурі і знаменитий вождь свого часу, був нащадком волинських князів Гедиминовичів, народився у православній вірі, мав у себе трьох братів Андрія, Костянтина і Сигізмунда і був власником багатьох маєтностей в Кременецькому повіті на Волині”.
Взагалі рід Вишневецьких залишив помітний слід в історії давніх Черкас. Крім князя Дмитра, старостами черкаськими і канівськими в різний час були князь Михайло (1559 – 1580 роки) і його син Олександр (1580 – 1594 роки). Призначення у Черкаси, а також в інші міста Київщини державців з інших регіонів, зокрема з Волині, пояснюється тим, що місцева козацька еліта залишалась поки що нечисельною і маловпливовою.


6. Проти посилення гніту

Наростання після Люблінської унії 1569 року соціального і релігійного гноблення українського населення викликало протест, який проявлявся у формі козацько-селянських повстань, які в кінці XVI ст. охопили Україну, включаючи й землі черкаського Подніпров’я. Найбільші з них – під проводом запорозького гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського 1591 – 1593 рр. і козацького ватажка Семерія (Северина) Наливайка 1594 – 1596 рр.
Перша згадка про зв’язок Черкас з повстанцями К. Косинського стосується серпня – вересня 1591 року. У цей час Косинський, загони якого спочатку гуртувалися на Поділлі, зайняв Білу Церкву і почав встановлювати козацьку владу на Київщині. Першими присягу козацтву прийняли жителі Білої Церкви. Дещо пізніше козацький присуд визнали Черкаси, а також Канів, Корсунь і Богуслав. Правда, у Черкасах і Каневі склалося своєрідне двовладдя, оскільки міські замки залишалися в руках старости князя Олександра Вишневецького, який вів себе обережно і не вступав у конфлікт з козацтвом, фактично уступивши повстанцям прилягаючу до Черкас територію.
Основні події повстанського руху Косинського у 1591 – 1592 рр. розгорталися далеко від Черкас, бо Косинський намагався поширити сферу впливу козацтва на Волинь, використовуючи черкаське Подніпров'я як міцний і надійний тил. У лютому 1593 року козацьке військо на чолі з Косинським зазнало поразки від магнатського війська князів Острозьких у битві під П’яткою (нині Житомирщина) і відступило на Запоріжжя.
Оговтавшись від поразки, Косинський, розуміючи, що без підтримки „волості” – корінних козацьких земель, досягти успіху неможливо, у травні 1593 року вирушає із Запорожжя на Черкаси з двотисячним загоном. Черкаський і канівський староста Олександр Вишневецький так описував наступні події: „те військо не приятельське, притягнувшись сюди під Черкаси з арматою, з гармат стріляли до замку і до міста з вогнем штурм учинити хотіли і нас усіх вигубити. Тому не хотілисми чекати, але зійшлися з неприятелем, там же сам той здрайця Косинський забитий і його війська немало, інші повтікали за пороги до дргого війська”.
Про це є й інші свідчення, відмінні від повідомлення Вишневецького. Три польські літописці того часу (Іоахім Бєльський, Рейнольд Гейденшьейн і Станіслав Лубенський) одностайно стверджували, що Косинського було підступно вбито. В той час, коли козаки впевнено увійшли до Черкас і зупинилися на околиці міста у корчмі на перепочинок, на них несподівано напали люди Вишневецького і у короткій сутичці загинули Косинський і близько сорока чоловік із його оточення.
Це версія є найбільш ймовірною. Дослідники на основі аналізу різних джерел стверджують, що обложений у Черкасах староста О. Вишневецький змушений був піти на переговори з повстанцями і дати їм гарантії на володіння майном, на вільний перехід із Січі в міста і села і звідти на Січ. Водночас, впевнившись у неможливості наявними силами придушити повстання, Вишневецький під приводом переговорів запросив Косинського до свого замку і там підступно вбив його. Є твердження, що Косинського замурували в кам’яний стовп у одному з католицьких монастирів.
Шляхта жорстоко придушила решітки повстанських загонів. Пани почахли довільно збільшувати у своїх маєтках панщину, натуральні та грошові повинності. Цим самим готувався грунт для наступних повстань.
І вже в 1594 р. Поділля, а згодом й інші українські землі охопило повстан¬ня під проводом С.Наливайка. Восени 1595 р. один із повстанських загонів на чолі з Григорієм Лободою оволодів Черкасами.
Хоча повстанський рух кінця XVI ст. був значно масовішим від попередніх селянсько-козацьких виступів, все ж він зазнав поразки. Основні причини – відсутність єдиного командування, стихійність, розрізненість і погана озброєність. Однак повстання завдали відчутного удару шляхетській Польщі і підготували умови для дальшого розвитку національно-визвольного руху в Україні в наступному XVII ст.
Черкаси, які були одним із центрів цього руху, в нове, доленосне для України, століття входило значним за масштабами того часу містом, в якому все помітнішим ставав процес соціального розшарування. Чимало жителів Черкас відмовлялися визнавати владу старости і переходили у число так званих „непослушних”, тобто тих, хто відмовлявся платити податки і відбувати повинності. У 1616 році в Черкасах „непослушних” козацьких домів налічувалося 800, а „послушних” лише 150, які теж не платили податків, а їх послушництво обмежувалося несенням військової служби. А вже в люстрації 1622 року зазначалося, що в этом городе послушних мещан 120... Козацких непослушных домов в городе и на хуторах имеется свыше 1000”.
Місто швидко розбудовувалося. Якщо в 1552 році в Черкасах було 257 будинків, то в 1622 році – вже 1120, тобто їх кількість збільшилася у 4,5 раза. При цьому в Черкасах, як і в інших подніпровських містах (Каневі, Переяславі, Чигирині), помітно зростає чисельність міського козацтва, яке в умовах іноземного панування виступало головним захисником українського населення перед загрозою фізичного винищення та духовної асиміляції.
Займаючи вигідне положення на Дніпрі, Черкаси продовжували відігравати важливу транспортно-торговельну роль, особливо у перевезенні
поташу, який набув великого попиту у Західній Європі. Цей продукт лісопереробного промислу вивозився Дніпром через Білорусію, зокрема Могилів, до Риги, яка з кінця XVI ст. стала суперницею Гданська у вивозі „лісових товарів”. Найбільшими експортерами на цьому напрямку були магнати Вишневецькі, які послуговувалися у торгівлі цілим флотом ком’яг. Староста канівський і черкаський Костянтин Вишневецький у 30-ті роки XVII ст. відправляв поташ по сотні бочок за один рейс. А тим часом у Подніпров’ї з новою силою спалахує полум’я визвольної боротьби, в епіцентрі якої перебувають і Черкаси.
Низка повстань хвилеподібно охоплює край. У жовтні 1625 року черкасці підтримали повстанські загони Марка Жмайла. А у березні 1630 року жителі міста вітали повстанців на чолі з Тарасом Федоро¬вичем (Трясилом), які увійшли до міста. На думку окремих дослідників, в цьому повстанні брав участь Богдан Хмельницький.
Восени 1637 року наступ повстанських загонів Павла Бута (Павлюка) і Карпа Скидана на Черкаси завершилися успіхом і поширенням повстання на навколишні міста і села. В грудні 1637 року під Кумейками відбулася кровопролитна битва повсталих з польською армією на чолі з М. Потоцьким, в якій переважаючі сили поляків здобули перемогу. Тоді ж вони спалили Черкаси.

7. У вирі Визвольної війни

Придушення козацько-селянських повстань кінця 1630-х років на певний час поклало край козацькій вольниці і наступне десятиліття стало для поляків періодом „золотого спокою”, який, однак, був відносним. На середину XVII ст. у розвитку українського суспільства мов роздмухувані вітром жарини наростали гострі суперечності з існуючим статусом України в складі Речі Посполитої і її політикою в українському питанні.
У січні 1648 р. на Запоріжжі вибухнуло повстання під проводом Бо-гдана Хмельницького, який 4 лютого оволодів Січчю, а 9 лютого завдав поразки черкаському і чигиринському полковникам С. Вадовському і С. Кричевському, які на чолі перебуваючих на службі у поляків реєстрових козаків готувалися до наступу на повстанців. Хмельницького невдовзі було обрано гетьманом Війська Запорозького. Саме ці події ознаменували початок Визвольної війни.
Військове командування Речі Посполитої, яке тоді очолювали великий коронний гетьман Микола Потоцький і польський коронний гетьман Мартин Калиновський, почало вживати термінових заходів, аби повстання із Запорожжя не перекинулось на центральну частину України. У зверненнях до Богдана Хмельницького Микола Потоцький намагався схилити повстанців до капітуляції. Серед тих, хто вів за дорученням Хмельницького переговори з поляками, був і черкаський сотник Іван Кравченко.
На початковому етапі Визвольної війни Черкаси, з огляду на своє стратегічно вигідне розташування, стали опорним пунктом польського командування. Тут з частиною кварцяного війська перебував Микола Потоцький. З Черкас 21 квітня 1648 р. на Запорожжя вирушає польське військо на чолі з сином Миколи Потоцького Стефаном та комісаром реєстрових козаків Я. Шомбергом. Через певний час услід за ними мав виступити і сам Потоцький з головними силами.
Каральна експедиція складалася з кінноти, артилерії і обозу (десять тисяч чоловік), флотилії з п’ятьма тисячами реєстрових козаків і 1200 німецьких піхотинців на борту. Потоцький-молодший і Я. Шомберг рухалися на чолі кінноти суходолом, а дніпровську флотилію очолили старшини реєстровців І. Караїмович та І. Барабаш. Згодом реєстрові козаки, що рухалися водним шляхом, вбивши Караїмовича і Барабаша, на чолі з Філоном Джеджелієм і Богданом Топигою перейшли на бік повстанців, а сухопутна частина польського війська була розгромлена Богданом Хмельницьким під Жовтими Водами 16 травня.
Микола Потоцький, який залишився в Черкасах, продовжував підтягувати в район міста значні військові сили. На початку травня він вирушив на допомогу своєму синові, але, дізнавшись про перехід реєстровців в стан повстанців, повернувся з-під Чигирина назад і зупинився табором неподалік Черкас. Отримавши 19 травня достовірну інформацію про розгром військ Стефана під Жовтими Водами і про те, що Богдан Хмельницький рухається до Білої Церкви, Потоцький спрямовує багатотисячну польську армію під Корсунь, де відбулася масштабна битва, яка закінчилася 26 травня 1648 р. нищівною поразкою поляків.
Невдовзі, після блискучої перемоги під Корсунем, Богдан Хмельницький прибув до Білої Церкви, а звідти – до Черкас. З Черкас гетьман 18 червня відправив свого листа до московського царя Олексія Михайловича, сповіщаючи про Жовтоводську і Корсунську перемоги і просячи допомоги на випадок контрнаступу карального війська. В листі висловлено також бажання бути під рукою православного царя: „Зичили бихмо собі самодержца господаря такого в своєй землі, яко ваша царськая велможност, православний хрестиянский цар”.
У середині XVII ст. Черкаси залишалися значним торгово-економічним центром. Відомий арабський мандрівник Павло Алепський, який подорожував Україною, влітку 1654 р. залишив у своєму щоденнику такий запис: „Зробивши ще 2 милі, приїха¬ли до ріки Дніпра, переправилися через неї і, проїхавши 2 милі, прибули у торговельне місто, місце походження козаків, яке називається Черкаси. Тут вони споряджають кораблі, котрі ходять у Чорне море, бо ріка тече біля самого міста”. Дещо пізніше турецький мандрівник Евлія Челебі писав, що це „паланка (фортеця – авт.), оточена насипним земляним валом з дерев’яним частоколом, котра стоїть на березі Дніпра.
У фортеці близько тисячі критих деревом будинків, монастир з трьома дзвіницями. І лавки, гармати, арсенал чудові, вони приносять велику радість... У цій фортеці три тисячі воїнів. І невірні саме з цієї фортеці, використовуючи для цього пристосовані кораблі, грабують і плюндрують узбережжя Чорного моря”.
Через Черкаси проходили важливі сухопутні шляхи, значення яких зросло після того, як недалекий Чигирин набув статусу гетьманської столиці. Зокрема, активно використовувалися такі маршрути, які пролягали через Черкаси в напрямку Москви і Києва: Чигирин – Черкаси – Сокирна (переправа через Дніпро) – Домонтів – Переяслав – Прилуки – Путивль; Чигирин – Боровиця – Черкаси – Сокирна – Домонтів – Піщана –  Переяслав – Київ; Чигирин – Черкаси – Сокирна – Домонтів – Переяслав – Лохвиця – Ромни – Путивль.
Нерідко в Черкасах відбувалися переговори та ради державного значення. Так, 25 квітня та 3 травня 1649 р. у Черкасах разом з представником гетьмана, видатним українським дипломатом Силуяном Мужиловським перебував російський посол Григорій Унковський, 26 – 27 листопада того ж року – російський по¬сол Григорій Неронов. У серпні 1650 р. у Черкасах за участю Богдана Хмельницького відбулася рада щодо Зборівського миру.
В історії Черкас XVII ст. особливе місце належить Черкаському полку, який за Куруківською угодою було утворено як військовий підрозділ ще у 1625 р. в числі 6 полків реєстрового козацтва, що перебувало на державній службі Речі Посполитої.
У роки Визвольної війни полки, що об’єднували козаків певної території і становили військову одиницю, набули значення адміністративно-територіального округу, а полковники, як військові командири, стали водночас і головами цивільних адміністрацій. Кожен полк іменувався за назвою міста чи містечка, де перебувала полкова адміністрація – полковник, писар, осавул, хорунжий, суддя, канцелярія.
Черкаський полк займав територію по обидва боки Дніпра і межував з Корсунським, Канівським, Пе¬реяславським, Кропивнянським і Чигиринським полками. За Зборівським реєстром 1649 року у полку налічувалося 18 сотень і 3006 козаків. Полковником черкаським названо Яська Воронченка. У січні 1651 р. його змінив Богдан Худий (до липня 1653), а останнього – Яків Пархоменко (липень 1653 – січень 1654). Сам Воронченко з травня 1652 року по 1657 рік обіймав посаду прилуцького полковника. А до складання „Реєстру” полковниками у Черкасах були Іван Барабаш (1638 – 1648), Максим Кривоніс (Перебийніс, Вільшанський) (1948), Богдан Топига (1648), Станіслав Вадовський (1648), Марко (Манько) Топига (1648 – 1649), Радишевський (1649).
З 18 сотень черкаського полку 13 розташовувалися на правому березі Дніпра, а 5 – на лівому. На жаль, лише останні були названі у „Реєстрі” за назвою місцевості: Мошенська – Нестор Терещенко, Богушкова – Юхим Кияниченко, Піщанська – Кость Федорович, Золотоніська – Остап Заяць, Домонтівська – Степан Цапко, а також власне Черкаська на чолі з сотником Грицьком Горілим. Всі інші названі за іменами сотників: Фесько Шубець, Петро Синоданович, Андрій Драгиль, Степан Мошенець, Марко, Лазар Петрович, Мартин Саварський, Фесько Вовченко, Степан Кулаковський, Олександр Островський, Микита Трохимович, Сава Горкушенко.
На той час Черкаський полк був одним із найбоєздатніших у війську Богдана Хмельницького. А саме місто продовжувало відігравати важливу роль у суспільно-політичному житті України, народ якої піднявся на боротьбу за своє визволення.

В.М. Мельниченко